Культурні війни та консерватизм: неочевидні зв’язки

Про історію виникнення і ключові ідеї класичного консерватизму, а також про «несподівану» актуальність ідей В’ячеслава Липинського читайте у попередній частині матеріалу.

---

Уявлення про консерватизм, поширені сьогодні в українському суспільстві, почасти роздвоєні. З одного боку, є В’ячеслав Липинський, від якого можна перекинути місток до класичної консервативної традиції, започаткованої Едмундом Бьорком. З другого боку, не менше (а радше навіть більше) на наше сприйняття консерватизму впливає перегляд реаліті-шоу під назвою «Внутрішня політика Сполучених Штатів». Спостерігати за нескінченною борнею між тамтешніми «прогресистами» й «консерваторами» цікаво, проте який саме стосунок до консерватизму вона має? І відповідь на це питання не настільки очевидна, як може здаватися.

Від Гамільтона до Рузвельта

Для початку зробімо короткий екскурс в історію американського консерватизму. Її прийнято відраховувати від партії Федералістів, котра існувала в 1790–1820-х роках. Лідером федералістів був Александер Гамільтон – нащадок нетитулованого шотландського дворянина, якому судилося стати одним із батьків-засновників США. У політичних питаннях він був прибічником «енергійної виконавчої влади», котра стоятиме на сторожі миру, свободи та майна. Федералісти наполягали на якнайшвидшому створенні Союзу під орудою сильного уряду, щоб країна не потрапила у вир кривавих усобиць. У цьому питанні їм протистояли ліберальні догматики, котрі вірили, буцімто переваги комерційного співробітництва настільки очевидні для всіх, що війни між штатами будуть просто неможливими.

Також вважається, що саме федералісти домоглися встановлення складної й жорсткої системи внесення поправок до американської Конституції, щоб запобігти її переписуванню під впливом радикалів. В економічній царині вони були твердими прибічниками індустріалізації – лише вона, на думку Гамільтона, могла гарантувати реальну економічну незалежність новоствореній американській державі, котра на той момент була суто аграрною. Заради цього він вважав за необхідне застосовувати субсидії для промислових підприємств, митні тарифи для обмеження імпорту з Європи тощо.

Читайте також: Американська модель успіху

Головними опонентами федералістів були аграрії-плантатори Півдня, котрі взорувалися на аристократію Старого світу й за будь-що прагнули зберегти свій життєвий уклад від наступу північної буржуазії. Кінець кінцем протистояння вилилось у Громадянську війну 1861–1865 років, котра по суті була битвою двох консерватизмів: північного – орієнтованого на побудову індустріальної економіки, і південного – орієнтованого на сільське господарство, засноване на експлуатації примітивної й малоефективної рабської праці. Після поразки Півдня у Громадянській війні й подальшої політики Реконструкції ідеологічний антагонізм між демократами та республіканцями згладився, і в обох партіях стали домінувати помірковані консервативні групи.

Проте Велика депресія, що почалася 1929 року, завдала потужного удару по позиціях консерваторів обох партій. Економічна криза спричинила серед американців масове розчарування в ринковій економіці й породила запит на радикальне розширення державного втручання. Про те, що саме врятувало США – «Новий курс» президента-демократа Франкліна Делано Рузвельта чи початок Другої світової війни, – історики сперечаються й досі. Але політична спадщина Рузвельта надовго пережила його самого. Навіть коли 1953 року на виборах переміг республіканець Дуайт Ейзенхауер, про кардинальний розворот не могло бути й мови. «Варто будь-якій партії скасувати соціальне забезпечення, ліквідувати урядові програми в царині праці й сільського господарства, про цю партію більше не почують в американській історії», – писав Ейзенхауер у своєму щоденнику.

Боротьба за розум Республіканської партії

За таких обставин американський консерватизм переживав глибоку кризу. Повноваження федерального уряду розширювалися настільки, що часом відгонили соціалізмом, проте політичних можливостей щось вдіяти не проглядалося. Однією зі спроб подолати безвихідь була поява «традиціоналістського консерватизму», засновником котрого був історик та філософ Рассел Кірк, послідовник класичного консерватизму і шанувальник Едмунда Бьорка.

У 1953 році книга Кірка «Консервативний розум» стала яскравою інтелектуальною подією, після котрої вплив його послідовників в Республіканській партії почав зростати. Їхнім найвищим політичним досягненням стало висування на президентські вибори 1964 року «свого» кандидата – сенатора від Аризони Баррі Голдвотера, але той програв демократу Ліндону Джонсону.

Читайте також: У світі нерівності та егоїзму. Яка економічна політика потрібна Україні в сучасному світі

Паралельно із цим усередині Республіканської партії набирала ваги інша течія – консерватори, котрі перебували під впливом австрійського економіста Фрідріха Гаєка, який 1950 року переїхав у США і швидко здобув авторитет в академічних і навколоакадемічних колах. Гаєк був принциповим противником соціалізму, проте впадав в іншу крайність, оголошуючи соціалізмом будь-яку державну активність в економічній сфері, податки називав експропріацією і так далі. Сам Гаєк ставився до консерваторів доволі зверхньо, проте республіканці обійшлись і без нього. Теоретичне обґрунтування консервативно-лібертаріанському мезальянсу дав філософ Френк Мейєр.

Мейєр намагався довести, що лібертаріанство – це альтер-его класичного консерватизму, і що вони насамперед спрямовані на протистояння «колективістському Левіафану держави ХХ століття» в усіх її іпостасях – хоч фашистській, хоч комуністичній, а хоч би й ліберальній. Із погляду логічних зв’язків це була доволі хитка конструкція, проте для багатьох республіканців це звучало як музика. До того ж теоретичні хиби мейєрівського «фьюзіонізму» прекривала його політична зручність. З одного боку, він давав змогу не відмовлятися від консервативної ідентичності, а з другого – переозброїтися більш радикальною лібертаріанською програмою. І хоча Александр Гамільтон, напевно, крутився у своїй труні на затишному цвинтарі в Нижньому Мангеттені, це вже мало кого цікавило.

Дещо пізніше, у 1970-х, у Республіканській партії з’явилася третя ідеологічна течія – неоконсерватизм. Її творцями були Ірвінґ Крістол, Деніел Белл, Сеймур Ліпсет, Норман Подгорець і ще низка інтелектуалів, котрі полишили лави Демократичної партії, у якій дедалі більший вплив здобували радикали-неомарксисти. Свою місію неоконсерватори бачили в тому, щоб, за висловом Ірвінґа Крістола, «перетворити Республіканську партію та американський консерватизм загалом, усупереч їхньому бажанню, на новий різновид консервативної політики, придатної для управління сучасною демократією».

Поєднуючи бьорківську філософію здорового глузду із сучасним соціологічним знанням про індустріальне суспільство, неоконсерватори здобули певний інтелектуальний вплив у партії. Словечко «неоконсерватизм» також сподобалося республіканцям і вони стали його активно експлуатувати – аж так, що про політичний тріумф Рейгана писатимуть як про «неоконсервативну революцію». Але насправді Ірвінгу Крістолу та його однодумцям вдалося найбільше вплинути на зовнішню політику адміністрації Рейгана, позбавивши республіканців їхньої схильності до самоізоляціонізму. Проте у решті питань партія все ж зробила ставку на «фьюзіонізм», тобто на лібертаріанство, прикрите фіговим листочком «соціального консерватизму».

Пролог до культурної війни

Чим був той «соціальний консерватизм»? Варто пригадати, що 1960-ті були періодом підйому «нових лівих», котрі наробили багато галасу і в Новому, і в Старому світі. На відміну від традиційних марксистів, «нові ліві» відмовилися від ставки на пролетаріат і вирішили, що революцію треба робити в культурній сфері, піднявши різноманітні меншини проти «репресивної цивілізації» загалом. Неомарксистські гуру на кшталт Герберта Маркузе завойовували симпатії певних прошарків молоді, але їхні спроби кинути виклик усталеним суспільним нормам та цінностям викликали гостру негативну реакцію загалу.

Для республіканців поява «нових лівих» була справжнім подарунком: коли 1969 року Рональд Рейган – тоді ще губернатор Каліфорнії – ефективно придушив студентський бунт у Берклі – знаному   – його рейтинг пішов угору. Не скористатися ситуацією було неможливо: раз «нові ліві» хочуть здійснити культурну революцію, хтось має стати культурним контрреволюціонером! Потреба в тому, щоб певна сила протиставила себе лівацтву, існувала об’єктивно. Теоретики на кшталт Ірвінґа Крістола та Деніела Белла навіть знали, як впоратись із проблемою. Але Республіканська партія пішла коротшим і, як згодом виявилося, згубним шляхом.

Попервах політичне рішення здавалося майже ідеальним. На противагу лівим радикалам республіканці створили широку коаліцію на захист суспільної моралі. Цей «соціальний консерватизм» був зосереджений на питаннях наркотиків, сексуальних відносин, абортів та інших дражливих темах, котрі були тригерами і для релігійних фундаменталістів різних конфесій, і для багатьох пересічних американців. Приправлений антикомуністичною риторикою, «соціальний консерватизм» дав змогу Республіканській партії мобілізувати на свою підтримку доволі різні середовища й нарешті зміцнити свої позиції. Проблема полягала в тому, що в такому прочитанні консерватизм був обмежений сферою публічної моралі та етики, тимчасом у фундаментальних питаннях економіки й суспільної будови запанували зовсім інші ідеї.

На сторожі неолібералізму

Описані вище процеси й були прологом до теперішніх культурних воєн у Сполучених Штатах. Сам термін «культурна війна» увійшов у широкий ужиток лише на початку 1990-х, коли тенденція вже остаточно оформилася. Звичайно, «прогресивний» і «консервативний» табори не тотожні Демократичній та Республіканській партіям, проте обидві десятиліттями користають із цього протистояння. Одностатеві шлюби, аборти, легалізація наркотиків, молитва у школі та безліч інших питань, через які проходить «фронт» культурної війн, збурюють шквал емоцій і не залишають жодного простору для компромісу.

Американський політолог Джеймс Девісон Гантер, який одним із перших концептуалізував природу цього явища, через три десятиліття висловився на шпальтах POLITICO так:

«Коли йдеться про “культурну війну”, існує два способи думання про це. Перший – можливо, найбільш поширений – думати про це як про політичну битву через певні культурні питання, як-от аборти, сексуальність, сімейні цінності, стосунки держави і церкви тощо. Проте насправді “культурна війна” – це про мобілізацію політичних ресурсів – людей, голосів і партій – навколо певних позицій із культурних питань. У цьому сенсі, “культурна війна” – це справді про політику».

Звісно, бачення Гантера більш складне – зв’язок між культурою та політикою глибший і не настільки однозначний, щоб вважати культурні війни просто черговою політтехнологією. Однак це не спростовує того факту, що культурна війна є майже невичерпним джерелом політичного капіталу. А головне – і що більш важливе – це нескінченне протистояння слугує збереженню неоліберального порядку. Тут можна передати слово американському історику Гері Герстлу:

«…Прямо під цією культурною поляризацією ховалася фундаментальна згода щодо принципів політичної економії. Це інтригуюче співіснування культурного розколу та економічної згоди проявилося у складних стосунках між Біллом Клінтоном і Ньютом Гінгрічем [впливовий американський політик-республіканець, спікер Палати Представників Конгресу США в 1995–1999 роках. – Ред.]. У засобах масової інформації їх зображували (й вони зображували самих себе) антагоністами, які поклялися знищити одне одного. Клінтон пропонував себе як трибуна нової Америки, котра вітає расові меншини, феміністок і геїв. Вважалося, що він втілює дух 1960-х і має щось від бунтівного, волелюбного характеру нових лівих. Гінгріч подавав себе як охоронця старішої та “справжнішої” Америки, заснованої на вірі, патріотизмі, повазі до закону й порядку та сімейних цінностях. Гінгріч публічно пообіцяв собі та своїй партії чинити перешкоди Клінтону на кожному кроці. Тим часом Клінтон вважав Гінгріча безпринципним лідером масштабної змови правих, спрямованої на підрив його президентства.

Та попри їхні розбіжності та ненависть один до одного, ці два вашингтонські можновладці працювали разом над неоліберальним законодавством, яке сформує політичну економіку Америки для цілого покоління. Вони обидва підтримували Світову організацію торгівлі, що з’явилась у 1995 році, щоб посилити глобальний режим вільної торгівлі. Їхні помічники спільно розробили Закон про телекомунікації 1996 року, який зробив більше, ніж будь-який інший законодавчий акт у 1980-х і 1990-х роках, щоб звільнити найдинамічніший сектор економіки США від державного регулювання (…).

Співпраця Клінтона з Гінгрічем сприяла тріумфу неоліберального порядку. Нині цей порядок занепадає, колись неприступні принципи вільної торгівлі, вільних ринків і вільного пересування людей тепер оскаржуються щодня. Тимчасом увага громадськості зосереджена на ще одній главі культурних війн, коли американський народ розділився, здається непоправно, щодо вакцинації, критичної расової теорії і того, чи слід вихваляти Дональда Трампа як американського героя чи ув’язнити його за зраду».

Українська перспектива

На цьому наш короткий екскурс в американську політичну історію можна було б завершити, проте доведеться написати ще кілька рядків – тепер уже про наші домашні справи. Ідеологічний бастард, виведений республіканцями в часи Рейгана, виявився доволі життєздатним, проте його відношення до консервативної традиції Заходу дуже умовне. Проте набагато важливіше, що на відміну від класичного консерватизму, його неможливо застосувати до розв’язання нагальних українських проблем.

Читайте також: Ілон Маск і спокуса лібертаріанства

По-перше, ліберальна віра в те, що все вирішить «невидима рука ринку», виглядала вкрай наївною ще десяток років тому, а тепер і поготів. Ринкова економіка й капіталізм є, звісно, безальтернативними, проте лібертаріанські теорії виглядають переконливо лише на папері. Рейган міг дозволити собі жартувати про те, що вісім найстрашніших слів в англійській мові – це «Мене послав уряд, і я тут, щоб допомогти». Але ми, українці, нині перебуваємо в зовсім іншому становищі. Повномасштабне російське вторгнення розвіяло останні сумніви в тому, що держава – це запорука нашого колективного виживання сьогодні та відбудови завтра. І якщо нам конче потрібен якийсь американський взірець, то це має бути радше Александер Гамільтон – справжній архітектор «американського дива».

А по-друге, перетягування дискурсу культурних воєн американського зразка сюди, в Україну, лише затьмарюватиме й так не дуже ясний розум нашого політичного класу та суспільства. Тих, хто воліє радше спостерігати за американськими культурними війнами, аніж дивитись у вікно, цілком можна зрозуміти. Проте наразі найгірший час для ескапізму. На нашому порядку денному – відбиття збройної агресії та відбудова країни, котра не лише розорена війною, а й має в анамнезі травми колоніальності, тоталітаризму й комунізму. Тому витрачати наші сили й увагу на другорядні питання – вибачте, але вони справді другорядні, – завелика розкіш, як для цього історичного моменту.