Попри дві війни проти своєї колишньої метрополії — Великої Британії — Сполучені Штати початку ХІХ століття залишалися виробником і постачальником на світовий ринок здебільшого сільськогосподарських товарів, імпортуючи промислові вироби з Англії та інших європейських країн. Нечисельні промислові підприємства були розташовані насамперед на північному сході й займалися неглибоким переробленням сировини та виробляли незначні обсяги товарів для місцевого споживання. Стимулом для їх розвитку були роки наполеонівських війн у Європі та між США й Британією у 1812—1815 роках, які супроводжувалися вимушеними перебоями, а то й повним припиненням постачання товарів зі Старого світу. Але після завершення війни й відновлення європейського імпорту їхнє становище різко погіршилося. Якщо за шість років від 1808-го до 1814‑го молода американська промисловість зросла на понад 63%, то за такі самі шість років від 1814-го до 1820-го — уже лише на 12,6%. Багато підприємств не витримували змагання за споживача з дешевшою європейською, особливо британською, промисловою продукцією. Тим паче, на відміну від Європи, економіка США на початку і узагалі впродовж усього ХІХ століття відчувала постійний дефіцит робочої сили. Це пояснювалося й наявністю величезних масивів дешевої сільськогосподарської землі, де оселялася більшість переселенців, і високою рентабельністю зорієнтованого на експорт сировини агросектору. Відтак ціна праці в промисловості була щонайменше на 30—50% вищою, ніж у Великій Британії.
Однак на відміну від нових незалежних держав Латинської Америки, які звільнилися від своїх європейських метрополій майже одночасно, у США з перших років незалежності було переконання, що повноцінна політична незалежність, єдність держави й національний успіх неможливі без незалежності економічної та різногалузевої, а також розвиненої промисловості. Довгий час такі погляди в США не домінували і їх впровадження в державну політику було циклічним і конфліктним та стало одним із ключових факторів, який призвів до розколу країни на Північ і Південь, а також подальшої громадянської війни між ними. Але попри високу ціну останньої перемога економічної моделі Півдня цілком могла б повести сучасного світового політичного й економічного лідера типовим для Латинської Америки шляхом економічної відсталості та сировинної спеціалізації. І подальша американська й світова історія пішла б зовсім іншим шляхом. Однак перемогу здобула модель американського економічного націоналізму, яку відстоювали мешканці Півночі.
Читайте також: Час прокинутися
Фундамент справжньої незалежності
Уже перший секретар казначейства (міністр фінансів) в адміністрації Джорджа Вашинґтона Александер Гамільтон (до речі, один із двох непрезидентів, які зображені сьогодні на американських доларах) наполягав, що гарантування реальної незалежності США вимагає від молодої держави здійснення політики активного державного стимулювання економічного та промислового розвитку. Щоб не втратити завойовану в боях політичну незалежність через економічну та фінансову залежність від держав Європи. Він виступав категорично проти «теорії порівняльних переваг» Давида Рікардо, яка пропонувала кожній країні спеціалізуватися на виробництві того, що їй найкраще вдається, та стверджував: якщо країна бажає розвивати нові види економічної діяльності, їй доведеться тимчасово їх захищати. Адже конкуренція іноземних промисловців і сила звички споживачів призведуть до того, що нові галузі («дитячі індустрії»), які за певний час цілком могли б стати конкурентоспроможними, у США просто не з’являться, якщо їм не компенсувати вищі стартові витрати. А Штати будуть приречені залишатися виробником сільськогосподарської сировини для інших держав.
Відтак формування сильної центральної влади, здатної сприяти розвитку науки, винаходів, промисловості й торгівлі, він розглядав як важливий засіб сприяння загальному добробуту. У своєму «Звіті про виробництво», поданому до Конгресу наприкінці 1791 року, Гамільтон пропонував досягати цього завдяки трьом основним інструментам. По-перше, субсидіям для нових промислових виробництв (так званих дитячих галузей). По-друге, їхнім захистом від іноземних конкурентів митними тарифами, доки вони не досягнуть необхідної економії на масштабах виробництва, щоб мати можливість самостійно конкурувати з іноземними виробниками. І нарешті прямим державним фінансуванням інфраструктури для розвитку внутрішнього ринку. Адже її відсутність у перші десятиліття незалежності США призводила до того, що доставка товарів через океан з Британії чи інших країн Європи часто було дешевшим, аніж із сусіднього чи навіть віддалених районів одного й того самого штату. До того ж і субсидії для підтримки національних виробництв, і фінансування інфраструктури, за ідеєю Гамільтона, мало відбуватися насамперед коштом митних тарифів на імпортовані з Європи товари.
Така політика не лише сприяла б зростанню національного виробництва та зміцненню економічної незалежності від колишньої метрополії й інших європейських держав, а й заохочувала б імміграцію звідти нових поселенців до США. Зокрема й власників капіталів та технологій. Адже на 1790 рік у новоствореній державі мешкало менш ніж 4 млн жителів — майже вчетверо менше, аніж тоді налічувалося у Великій Британії (разом з Ірландією) та всемеро менше, ніж у Франції.
Однак політика, яку пропонував Гамільтон, з перших років мала серйозну опозицію з боку конкурентної Демократично-республіканської партії Медісона — Джефферсона, які вважали, що субсидування нових виробництв державою чи федеральне фінансування масштабних інфраструктурних проєктів призведе до корупції та нерівномірності в розподілі державних ресурсів між різними штатами. Менш категоричним, особливо після приходу до влади у 1800-х роках, стало відкидання ними лише ідеї підвищення митних тарифів, які слугували не лише бар’єром на шляху європейського імпорту, а й важливим джерелом наповнення федерального бюджету. А вже з 1820-х років боротьба довкола моделі економічного розвитку країни та торгівлі з іншими країнами розгорілася між двома утвореними на основі Демократично-республіканської партії організацій: Демократичною партією Томаса Джефферсона, яка опиралася на аграрні кола, насамперед плантаторів Півдня, та Національну республіканську партію, а потім і Партію вігів, де домінували промисловці з Півночі.
Читайте також: Контури нового розламу
Саме з республіканцями була пов’язана так звана «американська система» Генрі Клея. Як розвиток ідей Гамільтона він пропонував активну державну політику з розвитку транспортної інфраструктури, захисту національної промисловості через протекціоністські тарифи та створення сильного Національного банку. Проте ця програма тоді мала абсолютну підтримку лише в окремих штатах, а на національному рівні її постійно блокували демократи. Їхні представники, які майже безроздільно формували президентські адміністрації в США з кінця 1820-х років і аж до перемоги Авраама Лінкольна й початку Громадянської війни в 1861 році наполягали, що політика захисту внутрішнього ринку й стимулювання промисловості забезпечувала вибіркові переваги лише для Півночі. А в 1830 році президент Джексон відхилив законопроєкт, який давав федеральному уряду змогу купувати акції для будівництва дороги федерального значення в штаті Кентуккі. Щоб заручитися підтримкою також аграрного, однак фермерського Середнього Заходу, Клей переконував їх, що працівники новостворених заводів будуть споживачами дедалі більшої кількості вироблених ними продуктів харчування й сільськогосподарської сировини. А Півдню обіцяв великий ринок бавовни на Півночі. Проте, на відміну від західних фермерів, представники останнього до Громадянської війни так і не підтримали «американську систему», оскільки орієнтувалися на європейських, зокрема британських переробників бавовни й іншої сільськогосподарської сировини та прагнули якомога дешевше імпортувати готові промислові товари з Європи.
Ще століття тому в чотиритомнику «Розвиток американської цивілізації» американський історик Чарльз-Остін Бірд доводив, що саме економічні розбіжності, а не питання рабства спричинили Громадянську війну 1861—1865 років. І саме внаслідок перемоги у війні у США нарешті змогли утвердити на загальнодержавному рівні свою промислову економічну програму, швидко здійснивши низку заходів щодо тарифів, банківських послуг та імміграції, що гарантувало успіх північної моделі розвитку. І хоч опоненти Бірда потім наголошували на наявності різних бізнес-інтересів у підприємців на північному сході США перед війною, однак так і не змогли заперечити наявності очевидної глибокої суперечності між прихильним до вільної торгівлі агросировинним Півднем та промисловим, зацікавленим у протекціонізмі Північним Сходом.
Читайте також: Економіка локдаунного періоду
Врешті ця суперечність яскраво маніфестувала про себе ще за 30 років до початку Громадянської війни під час так званої тарифної кризи 1832—1833 років і подальшої гострої боротьби мешканців Півночі та Півдня в Конгресі довкола тарифів на імпортні товари упродовж 1830—1850-х років. Різке підвищення митних тарифів у 1828 році (близько 60% на абсолютну більшість імпортних товарів) за президентства республіканця Джона Квінсі Адамса викликало гостру негативну реакцію на Півдні й призвело до обрання того самого року президентом південця й фундатора Демократичної партії Ендрю Джексона. Однак коли його адміністрація новим тарифним законом 1832 року не задовольнила очікувань південців щодо радикального зниження мит, у Південній Кароліні почали вимагати повного скасування їхньої дії на території штату (так звана нуліфікація).
Новообраний законодавчий орган Південної Кароліни наприкінці листопада 1832 року проголосував за визнання тарифів 1828-го й 1832 років недійсними на території штату. У відповідь президент Ендрю Джексон оголосив це актом зради й почав зміцнювати війська у федеральних фортах бунтівного штату. Там також почали готуватися до збройного конфлікту. Загроза силового сценарію його розв’язання досягла апогею після того як Конгрес США ухвалив законопроєкт, який давав президенту змогу використовувати федеральні збройні сили для забезпечення актів Конгресу. На цьому етапі жоден інший штат не підтримав позицію Південної Кароліни, а в її політикумі теж чимало виступили проти війни з федеральним урядом. Зрештою було досягнуто тимчасового компромісу за тарифним законом 1833 року, який передбачав поступове зниження тарифу в обмін на його визнання бунтівним штатом. Компроміс передбачав зниження середньої тарифної ставки до 1842 року до 20%.
Читайте також: Юрій Гусєв: «Для нас головним завданням є забезпечити ЗСУ якісною й сучасною технікою та озброєнням»
Але протистояння між Північчю та Півднем довкола тарифів не вщухало й у наступні десятиліття. Південні штати імпортували з Європи чи завозили з Півночі величезні обсяги промислових товарів, хоча майже не продукували їх. Відтак підвищення ставок означало, що їхні мешканці мали платити за них часто в рази більше й так наповнювати федеральний бюджет. Відтак південні демократи, які з нетривалими перервами домінували в Конгресі та контролювали президентські адміністрації впродовж 1830—1850-х років, приймали тарифні закони, якими знижували ставки. Коли віги здобули нетривалу перемогу на виборах 1840-го й 1842 років до Конгресу, то відновили вищі ставки за тарифом 1842 року, який підвищив середню ставку вдвічі — до 40%, а на окремі товари, як-от металеві вироби, майже до 70%. Проте після повернення контролю в Конгресі до демократів тариф Вокера 1846 року знову зменшив середню ставку до 25%. А в 1857 році новий тариф — узагалі майже до 15%. Такі низькі показники викликали обурення північних промисловців і робітників, особливо в Пенсильванії. Виробники й робітники вважали, що мали бути захищені від нижчих зарплат і дешевшої продукції з Великої Британії та решти Європи. Відтак підвищення митних тарифів для стимулювання промислового зростання стали важливим складником республіканської платформи на виборах 1860 року. Але це стало можливим лише в лютому 1861 року, коли представники Півдня залишили Конгрес перед початком Громадянської війни. Натомість документи новоствореної південної Конфедерації та окремих її штатів (Південної Кароліни, Джорджії) також згадували питання тарифів як причину відокремлення.
Безумовний ефект
Водночас статистичні дані про економічні зміни в США свідчать, що саме захисні митні тарифи відігравали ключову роль у розвитку американської промисловості. Наприклад, після запровадження тарифного закону 1828 року, який спровокував конфлікт із Південною Кароліною, лише за чотири роки — від 1829-го до 1833-го — промислове виробництво в США рвонуло майже на 75% угору. Хоча за все попереднє десятиліття — від 1820-го до 1829-го — зросло менш як на 36% і по-суті залишилося незмінним в розрахунку на одного мешканця (а кількість населення за той час зросла на третину — від з 9,6 млн до 12,9 млн). Наступний ривок промислового виробництва так само припав на період дії тарифу 1842 року. Знову лише за п’ять років — від 1842-го до 1847-го — промислове виробництво в США зросло на понад 83%. Хоча за попереднє десятиліття дії пониженого внаслідок конфлікту з Південною Кароліною тарифу 1833 року, як і в 1820-х роках, зросло лише на 35,6%. Тобто знову на рівні приросту населення, яке впродовж 1830-х збільшилося на 32,7% (до 17,1 млн осіб). Ослаблення позицій північан на федеральному рівні в 1850-х і дія низького тарифу Вокера на промислову продукцію призвели до того, що від 1853-го до 1861 року американська промисловість як ніколи тупцювала на місці: приріст за цей час становив лише 11,8%, тобто втричі менше, аніж збільшилася за 1850-ті роки кількість населення (на 35,6% або від 23,2 млн до 31,4 млн).
Читайте також: Ігор Мазепа: «У найближчі п’ять років країна розвиватиметься й рівень життя покращиться»
Саме в таких економічних умовах США підійшли до Громадянської війни. І саме з її початком, а особливо після перемоги в ній стало можливим безперешкодно реалізувати те, що Гамільтон і Клей відчайдушно, але часто безрезультатно свого часу пропагували. «Старий тарифний віг Генрі Клея», як Авраам Лінкольн сам себе називав, запровадив їхні ідеї в реальне життя. Ще в 1847 році під час полеміки Лінкольн заявляв: «Дайте нам захисний тариф, і ми матимемо найбільшу націю на землі». З початком Громадянської війни тариф різко підвищили навіть попри те, що це викликало конфронтацію у важкій для країни ситуації громадянської війни з Великою Британією. Тамтешні ЗМІ демонстрували відверту прихильність до Південної Конфедерації, а прем’єр-міністр Генрі Пальмерстон прямо заявив американському послу Чарльзу Адамсу: «Нам не подобається рабство, але ми потребуємо бавовни й нам дуже не подобається ваш тариф».
Однак позиція американської сторони була не менш категоричною. Голова фінансового комітету Сенату США відверто заявляв: «Яке взагалі право має інша країна запитувати нас про те, що ми вирішили зробити?». Попри виснажливу війну, з перших же років президенства Лінкольна розпочалося й активне державне субсидування масштабного загальнонаціонального інфраструктурного проєкту — будівництва трансконтинентальної залізниці. А його наступник і послідовник Улісс Ґрант продовжив аналогічну політику та відкрито апелював до ефективності тарифного захисту, який колись мала Велика Британія. «Століттями Англія покладалася на захист, доводила його до крайнощів і отримувала від нього задовільні результати. Немає сумнівів, що саме цій системі вона зобов’язана нинішньою силою», — твердив він.
30 років республіканцям ніхто не міг завадити у впровадженні їхнього бачення «американської економічної системи». За цей час, від 1861-го до 1892 року, промислове виробництво в США зросло майже у 5,5 разу (на 444%) на тлі зростання чисельності мешканців лише вдвічі (від 31,4 млн у 1860-му до 63 млн у 1890-му). До того ж увесь цей час експорт Сполучених Штатів і далі залишався переважно сировинним. А таке шалене зростання промисловості відбувалося шляхом ставки на захист і збільшення місткості внутрішнього ринку. Хоча в тогочасному світі він був далеко не найбільшим за обсягом, особливо на старті цієї політики у воєнних 1860-х роках. Наприклад, у Російській імперії в 1858 році налічувалося 74 млн жителів, а в 1897-му — 129 млн. Навіть у європейській частині (без колоній) Франції в 1861 році налічувалося 37,4 млн осіб, в Австро-Угорській імперії у 1869-му мешкало 35,7 млн жителів, а в Німецькій імперії на час створення в 1871 році — понад 41 млн мешканців. Що й казати про Британську імперію, де за даними 1881 року налічувалося 305 млн жителів, зокрема 35 млн у метрополії та 254 млн у колоніальній Індії. Тобто ні в 60-х, ні в 70-х роках ХІХ століття США не вирізнялися особливо великим за чисельністю споживачів внутрішнім ринком, навіть порівняно з європейськими метрополіями тогочасних світових імперій. Понад те, і в часи славнозвісного «процвітання» в 1920-х роках США усе ще поступалися за чисельністю населення тогочасним не лише Британській, а й Французькій імперіям. Однак це не заважало їм робити ставку на розвиток своєї економіки з прицілом на захищений внутрішній ринок.
Апогеєм політики захисту внутрішнього ринку для розвитку американської індустрії стали тарифи Маккінлі в 1890 році (який збільшив середні мита на весь імпорт від 38% до 49,5%) та Дінґлі в 1897 році (більш ніж до 52%). Причому на окремі товари вони сягали 100%. Обраний у 1894 році президентом демократ Ґровер Клівленд спробував знизити імпортні тарифи (тариф Вільсона), і як наслідок американська індустрія знову загальмувала: у 1897 році вона лише на 12% перевищувала показник 1893‑го. Та після повернення до влади республіканців і запровадження в 1897 році Тарифу Дінґлі за наступні п’ять років — від 1897-го до 1902‑го — промислове виробництво в США знову злетіло на 56,5%.
Хоча високі митні тарифи довгий час робили промислові вироби для американців значно дорожчими, аніж коштували б для них імпортні, їхні лобісти мали очевидний аргумент для широких верств американського суспільства. Вільям Маккінлі (1897—1901), який іще до обрання на посаду президента був ініціатором ухвалення в Конгресі згаданого вище тарифного закону 1890 року, заявляв: «Кажуть, якби у вас не було захисного тарифу, речі були б трохи дешевшими. Що ж, дешева чи дорога річ залежить від того, що ми можемо заробити щоденною працею. Вільна торгівля здешевлює товар унаслідок здешевлення виробника. Захист здешевлює товар, піднімаючи виробника. При вільній торгівлі торговець є господарем, а виробник рабом… Вони кажуть: «Купуйте там, де можна купити найдешевше»… але, це стосується й праці, і всього іншого… У тисячу разів кращим є максимум захисту: «Купуйте там, де ви можете заплатити найпростіше». І це місце, де праця здобуває найвищу нагороду».
Читайте також: Андрій Коболєв: «Я не вірю, що закупівля газу в Росії може бути суто комерційною операцією»
Аналогічною була ситуація й для американських комерційних споживачів промислової продукції. Наприклад, необхідність купувати дорожчу американську металопродукцію змушувала певний час платити набагато більше залізничні компанії, які споживали її у величезних обсягах. Однак це компенсували державні субсидії та висока прибутковість вантажних перевезень сільськогосподарської сировини і на експорт, і до промислових регіонів. Натомість від 1867‑го до 1900 року виробництво сталі в США зросло більш ніж у 500 разів, а ціна на американські залізничні рейки уже в 1897 році знизилася до $19,6 за тонну, натомість коли англійські коштували $21 за тонну, й незабаром США почали постачати їх навіть на британський ринок.
До того ж наприкінці ХІХ століття мета тарифної політики змінилася від звичайного захисту внутрішнього ринку до використання як інструменту для торгів із партнерами. В обмін на зниження чи під загрозою підвищення тарифів на продукцію певних країн від них вимагали знизити тарифи на чутливі американські товари, які постачалися чи могли постачатися на їхній ринок. Наприклад, тарифні закони почали передбачати право президента, щоб досягати мети «забезпечення взаємної торгівлі», відновлювати знижені чи скасовані раніше мита, якщо товари експортували з країн, які ставилися до експорту США «нерівним і нерозумним» способом. Завдяки використанню цього кийка вдалося укласти чимало договорів із різними країнами, які призвели до значного зниження їхніх тарифів на американські товари. Лише в 1913 році, після перемоги демократів, середній тариф на промислові товари у США знову знизили від 44% до 25%, проте умови Першої світової війни й перебої в торгівлі значно зменшили ризики іноземної конкуренції. А після її завершення та повернення республіканців до влади тарифи в 1922 році знову значно підвищили.