2024 рік був багатий на культурні події та проєкти: відкривалися великі книгарні, проводилися великі книжкові, кіно- і театральні фестивалі, конкурси та презентації — загалом склалося враження, що у нас ніколи не було такого буяння культури.
І все це на тлі трагічних новин з фронту, де цілодобово триває наша війна з Росією, щодня забираючи життя українців. До певної міри ми живемо в якомусь сюрреалістичному, роздвоєному світі: ось кадри зі знищеними містами і змученими українськими військовими в шанцях, а ось черги на виставку «Боривітер», присвячену ретроспективі мисткині-шістдесятниці Алли Горської, на якій побувало понад 51 тис. відвідувачів. Таким став український світ — «з журбою радість обнялася…» — де посилений інтерес до своєї культури став наче захисною реакцію на постійну загроженість, саме підважування можливості нашого майбутнього. І така багато в чому ненормальна ситуація і сформувала торішні культурні досягнення.
Кіно
2024-й кінорік почався для нас тріумфально — з першого для України «Оскару» за документальний фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі». І нещодавно повідомили, що на кінофестивалі «Санденс-2025»відбудеться прем’єра його другої повнометражної стрічки — «2000 метрів до Андріївки» про звільнення села Андріївки під Бахмутом ЗСУ та, безпосередньо, 3-ою окремою штурмовою бригадою. А на «Санденсі-2024», між іншим, перемогла українська документалка «Порцелянова війна».
Цьогоріч українським кінофеноменом став фільм «Будинок “Слово”», який вийшов в прокат у травні і не сходив з екранів майже до кінця року. Стрічка про харківський будинок, де з кінця 1920-х жили письменники (Хвильовий, Семенко, Йогансен), і де розгортаються драматичні події, що передують Голодомору і розстрілам, — припала до душі глядачам, хоча не бракувало і критиків, які, забуваючи про художню умовність, відшукали в фільмі багато історичних неточностей.
Так чи інак, але кінопродукція 2024-го була безпосередньо чи опосередковано пов’язана з російсько-українським протистоянням. Так на Берлінському міжнародному кінофестивалі відбулася прем’єра «Мирних людей» — другої режисерської роботи Оксани Карпович: «Більша частина стрічки — це проїзди камери сільськими вулицями, види розбитих і спалених будівель чи понівечені кімнати. Усе це — справа рук «мирних людей», яких ми теж не бачимо, але чуємо їхні голоси — перехоплені розмови російських військових зі своїми сім’ями, які відбувалися з березня по листопад 2022 року».
А ще у вересні стало відомо, що кримінальна драма «Ля Палісіада» про 1990-ті представлятиме Україну на премії «Оскар» у 2025 році, а в листопаді на Київському міжнародному кінофестивалі «Молодість» Гран-прі здобув повнометражний фільм режисерки Жанни Озірної «Медовий місяць» про Тараса й Олю, які опинилися в окупації.
Література
Літературний рік почався під знаком поезії. Так у березні вручили Національну премію імені Тараса Шевченка, де відзначили, зокрема, Ярину Чорногуз за поетичну збірку «[dasein: оборона присутності]» і Дмитра Лазуткіна за поетичну збірку «Закладка».
2024-й також став рекордним за кількістю різноманітних книжкових фестивалів: так у червні та вересні вже традиційно пройшли відповідно «Книжковий Арсенал» і «KyivBookFest».
Насамкінець року своїх переможців оголосила Книга року BBC–2024: Юлія Ілюха зі збіркою короткої прози «Мої жінки/My women», Юрій Рокецький з книгою «Всьо чотко!» Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни» про історію культового українського гурту та Грася Олійко з книгою «І ніякі це не вигадки!» — власними казковими оповідками, написаними для своєї доньки. А 17 грудня, у День народження українського мовознавця і літературознавця Юрія Шевельова, вручили премію його імені за найкращу українську есеїстики: В 2024-му переможцем став Мирослав Лаюк із книгою репортажів і есеїв «Бахмут», зробленої разом з фотожурналістом Данилою Павловим.
Не обійшлося і без скандалів: 24 грудня, як повідомило Читомо, у номінації «За переклад творів українських класиків та сучасних авторів мовами народів світу» премію Максима Рильського вручили перекладачам Дмитру Дроздовському та Ендрю Шеппарду за переклад з української на англійську збірки творів «Ірпінь – мій дім». Перекладацька спільнота цілий рік протестувала проти такого рішення, вважаючи, якість і вагу вище зазначеного перекладу досить сумнівною. Про це докладніше писав, зокрема, Максим Стріха.
Музика
У грудні 2023-го Тиждень підбивав підсумки того, що саме слухали українці впродовж того року. Зрештою, і в цьому році нас тішили ті самі виконавці, ніяких знакових нових імен не з’явилося.
Так на «Євробаченні-2024» поїхали Jerry Heil і Alyona Alyona з піснею «Teresa & Maria» і вибороли там почесне третє місце, але найбільше питань було саме до лірики: «І перед конкурсом, і після нього лунала непоодинока критика слів пісні як від простих слухачів, так і від професійних літераторів. Дійсно, текст вийшов дуже строкатий, а місцями й просто безграмотний, зате з обов’язковими для формату Євробачення вставками англійською. Авторами лірики зазначені самі дівчата (відповідно Альона Савраненко та Яна Шемаєва), а також композитор Іван Клименко й музикант Антон Чілібі. І, зрозуміло, вимагати від усіх чотирьох високої поетичної майстерності не варто не тільки тому, що вони, очевидно, не письменники, а й тому, що ми й не очікуємо від популярних пісень високоякісних образів, рим і художніх засобів. Усе ж таки це розважальний контент, а не книжки високої полиці».
Крім того, цьогоріч Джамала стає лауреаткою Шевченківської премії, яку отримала за свій альбом «Qirim» — переробку фольклору кримськотатарського народу.
Важливо, що вийшло принаймні два знакові українські фільми про наших музикантів: «Яремчук. Незрівнянний світ краси» і «Озброєні піснею». Останній — історія нашої війни з 2022 року, яку розповідають Андрій Хливнюк («Бумбокс»), Святослав Вакарчук, Світлана Тарабарова, Катерина (Пташка) Поліщук, Марко Галаневич, Миколай Сєрга. Й історія про те, що «Гітара й мікрофон сильніші за зброю».
І ще, звісно, цей рік запам’ятався тим, що дуже популярна «Klavdia Petrivna», феномен 2023-го, перетворилася на Соломію Опришко: у серпні втаємничена співачка показала своє неприховане обличчя на сольному концерті в Палаці спорту. Думки щодо цього її вчинку розійшлися, втім, пісні її так само в топах того, що слухали українці в цьому році.
А ще в 2024-му було два ювілеї — 30-річчя гурту «Океан Ельзи» і 20-річчя гурту «DakhaBrakha». Та всіх їх разом узятих перевершило Українське радіо: його мовленню 16 листопада виповнилося 100 років, про що прекрасно написала Ніна Даценко.
Театр
Українським феноменом продовжувала бути «Конотопська відьма» — вистава Івана Уривського, якій присудили Національну премії імені Тараса Шевченка. Певно, на хвилі цього успіху багато хто пішов дивитися однойменним містичним фільмом жахів режисера Андрія Колесника, однак здебільшого розчарувався. Втім, і сама повість Квітки-Основ’яненка знову стала актуальною, про що писала Тамара Гундорова у своїй статті (Частина 1 і Частина 2). Загалом же цей театральний рік найвичерпніше проаналізувала Ганна Веселовська, яка окремо розповіла про виставу Оксани Дмитрієвої «Отелло», а також запропонувала підсумки українських сценічних подій за перше півріччя 2024-го і за весь рік. У статті вона зазначає таке: «Як і більшість українців, театральна спільнота намагається балансувати між війною і миром. У свідомої частини суспільства це виглядає приблизно так: зранку після нічних обстрілів задонатити, вдень з переконливістю експерта обговорити, що і як, а під вечір — розслабитися. Такий режим емоційно-психологічних гойдалок навряд чи комусь на користь, але залежний від публіки театр мусить з ним рахуватися. Отож, останнім часом на українській сцені в рази побільшало розважального контенту або такого, де інтелектуальний продукт загортають у привабливу фешн-обгортку. Водночас вистави про реалії війни відходять на другий план, точніше, їх дають у невеликих залах для «невтомлених» глядачів, готових знову й знову проживати травматичні епізоди російсько-української війни».
Отже…
У листопаді Міністерство культури та стратегічних комунікацій України повідомило, що через війну загинуло вже 132 українських митців і 93 медійників. Загалом же сфера культури за два роки втратила понад 18% працівників. Станом натепер нараховують понад 215 людей літератури, яких убила Росія. Ледь не щодня Україна продовжує втрачати авторів і фахівців, які творили процес літератури.
Тож питання «Чи загине українська література» звучить серйозно, як ніколи. Літературознавиця Богдана Романцова в колонці, написаній після загибелі на війні поета Максима Кривцова, каже про це так: «Кожні кількадесят років у нашій історії проростає крізь пожежі й утрати знищена бібліотека. Це не абстрактний красивий концепт, ні. Жодної філософії про лакуни, завислі семи, прірви між значеннями. Просто наших авторів убивають. Показово, що найчастіше вбивають їх росіяни. Поети, які вчора презентували дебютну збірку, сьогодні гинуть — і це знову не гіпербола. Ми живемо за часів буквалізації художніх прийомів: коли я кажу “автор помер”, уже давно не покликаюся на есей Ролана Барта».
Хочеться вірити, що новий 2025 рік стане переможним для України, а тому і для її культури, в якій уже заплановано багато цікавих кінопрем’єр, презентацій цікавих видань і кільканадцять фестивалів. «Життя триває… Точиться війна…»
