Література дуже стрімко реагує на зміни середовища свого існування. Утім, якщо поезія здатна миттєво зафіксувати враження й стати першим свідченням актуальних подій, то проза потребує часу. Тут необхідні рефлексія, планування, тривале редагування / корегування, врешті – певний період письма. Тому зараз, майже за рік після початку повномасштабного вторгнення, досі з’являються прозові твори про події кількарічної давнини. Та правда в тому, що від цього їхня актуальність тільки зросла.
Це можна сказати і про новий роман Євгена Стеблівського «Клич індички», який вийшов друком у видавництві «Фабула» вже цього року. Книга розповідає історію Максима Гайдука, звичайного, на перший погляд, невдахи – себто того типу персонажа, на якого дедалі частіше звертає увагу сучасна українська література замість колись звичних для неї інтелігентів. Він живе на Троєщині, має негаразди в особистому житті, сім разів влаштовується на нову роботу – і сім разів лишається без неї. Та у всього цього є причина: Максим – ветеран російсько-української війни, який пережив Іловайськ. Вернувшись із фронту, де довелося пройти через страшні випробування, він не може адаптуватися до нормального (чи справді воно нормальне?) життя, зокрема тому, що страждає на ПТСР. Єдина людина, котра здатна допомогти Максимові подолати свої травми, – загадковий китаєць Хо Ші, який живе десь у Бессарабії. Тож Гайдук відправляється туди, нібито на заробітки, а насправді – щоб врятувати себе. У той же час місцеві сепаратисти за сприяння російських спецслужб готують створення так званої «Бессарабської народної республіки»…
Читайте також: Скептицизм «Е. Е.» Ольги Токарчук
«Клич індички» – вельми неоднорідний роман. З одного боку, він не вирізняється надзвичайною точністю та глибиною. Так, в одній частині книги у Гайдука на тлі його ПТСР стався напад через вибухи феєрверку, а вже за кількадесят сторінок – без будь-яких пояснень чи уточнень перебігу його розладу – він спокійно їздить на полювання й стріляє зайців. Також у першій частині роману передано віртуальні переписки Гайдука з дівчиною, і вони подеколи видаються аж надто кострубатими, кумедними та штучними. Так само «Клич індички» наповнений штампами на кшталт «…[вона] вродлива тією справжньою красою, що здатна з першого погляду покорити серце», або «Ось і тепер Гай відчув, як защеміло серце», або «Ми всі балансуємо на небезпечній грані».
З другого ж боку, вже друга частина «Кличу індички» справляє геть інше враження. На місці банальних рядків враз виникають неординарні ситуації (наприклад, кобила, яку завели в кімнату задля жарту і яку потім довелося витягати назад), на місці штучної переписки виникають живі діалоги, на місці сюжетних алогізмів виникають філософські розмисли і водночас – боротьба проти місцевих сепаратистів. Власне, така непостійність роману на диво збігається із станом головного персонажа: оповідь виструнчується, стає лінійнішою і зрозумілішою тоді, коли Гайдук дедалі більше рефлексує про своє минуле і долає власні травми, неначе покрученість його свідомості заважає самому автору писати про нього роман.
Змінюється і стиль викладу «Кличу індички». Від рвучких щоденникових записів до фрагментарних ситуативних замальовок і далі – до філософських есеїв, викладених у формі діалогу головного персонажа із китайським мудрецем Хо Ші (хоча цей діалог нагадує радше монолог). Оповідь роману мінлива, вона еволюціонує разом з персонажем, долає перешкоди і власні недоліки. Наприкінці книги з’являється дедалі більше вартих уваги моментів, причинно-наслідкових зв’язків, та й навіть самі розділи стають більшими за обсягом, бо ж якщо в першій половині книги вони здебільшого займали 2-4 сторінки, то останні розділи роману займають у середньому по 5 сторінок. Та варто визнати, що невеликі розділи помітно посилюють динаміку читання, що тільки сприяє розгортанню сюжету.
Читайте також: Не останні з нас: відеогра як вид мистецтва
Узагалі, перша частина книги видається лише прелюдією до другої, яка, відповідно, значно цікавіша за своїм змістом. Її складають два типи історій. Перший – описи місцевості, мешканців, їхнього одягу, кухні та промислів – риболовлі та соління ікри. Варто зазначити, що про Бесарабію в романі написано ледь не з етнографічною точністю та захватом, тож «Клич індички», окрім усього, ще й відкриває деякі аспекти не відомого широкому загалу регіону. Другий же тип історій – пригоди й авантюри Максима Гайдука та його компанії, яка приїхала до Бессарабії на заробітки. У цьому контексті «Клич індички» можна назвати дещо провокативним. Тут і обсценна лексика (яка, щоправда, з незрозумілої причини то легко цензурована символом @, то подана абсолютно відкрито і відверто), і безглуздо навіжені – а чи навіжено безглузді – пригоди, які вичерпно описує одне з речень роману: «Якийсь тупий, відбитий на всю голову, геть божевільний сюр!» На це, врешті, натякає ще обкладинка, адже якщо прочитати на ній тільки ті літери з назви роману, які намальовано червоним, то вийде недвозначне слово – «кінч».
Але за такою провокативністю стоїть ще одна риса «Кличу індички» – це наскрізь чоловічий роман. І йдеться не тільки про його певну мізогінність (сильних жіночих персонажів тут важко знайти, а навіть якщо вони є, то лишаються в сюжеті практично бездіяльними – натомість об’єктивації та сексуалізації жіночого тіла не бракує). Насправді ж значна частина «Кличу індички» – це така собі ініціація героя, його нове постання як чоловіка після тривалого часу хлопчачої невизначеності та загубленості у світі. Тож головний персонаж книги володіє всіма достоту вартими переродження рисами: він жорсткий, але не жорстокий, дещо наївний і поверховий, але аж ніяк не дурний чи необізнаний, сильний і працьовитий, та без надміру, ласий до жіночої вроди, але не безсоромний.
Тому можна з упевненістю сказати, що саме ховається за всіма недоліками роману. Йому, як і Максиму Гайдуку, притаманна одна непідробна перевага – відвертість. Цей роман не грає в умовності, не прикрашає те, що не вартує прикрашання, не естетизує / романтизує / ідеалізує життя – і в тому його сила. Бо ж навряд чи можна (а навіть якщо можна, то, певно, не потрібно) писати про ПТСР витончено й поетично, навряд чи можна описати простий світ простого чоловіка надскладним синтаксисом, врешті – навряд чи можна вкрай оригінально викласти історію Максима Гайдука, яка насправді є історією багатьох ветеранів.
Читайте також: Двадцять днів із війною: документальний фільм Мстислава Чернова про Маріуполь
У широкому сенсі «Клич індички» – це роман про те, що для солдатів війна не закінчується ніколи. Навіть позасюжетні або незначні деталі цієї книги зворушують і повсякчас нагадують про контекст її появи: наприклад, вражає те, що наклад «Кличу індички» видрукувало харківське видавництво у харківській друкарні – попри всі труднощі, які випали на долю цього міста; або те, що в цій історії спроби росіян пошкодити міст через Затоку зазнали невдачі, коли вже в нашій реальності у квітні на нього було здійснено кілька ракетних атак. Війна проникає в найтемніші закапелки роману, і тому провіщення китайця Хо Ші щодо майбутнього України так резонують сучасному читачеві.
Попри те, що в романі (як зазначено на звороті книги) «використані маловідомі документальні матеріали щодо підготовки до створення так званої “Бессарабської народної республіки”…», це потенційне квазідержавне формування сприймається радше як велика метафора. Війна переслідує Гайдука, не лишає його в спокої. Куди б він не втік – Бессарабія, Балкани, Ірландія, Корсика – війна, ця постійна й усюдисуща «народна республіка», усе одно його наздогнала б. Бо ж насправді це – невід’ємна частина Гайдука, його минуле, фрагмент його самості, такий само як спів індички, що ввижається герою перед його відправкою на фронт. Йому лишається хіба що змиритися з війною, яка назавжди лишилася в ньому. І це, либонь, найцінніший урок «Кличу індички», який ми можемо засвоїти: усім нам, і тим паче ветеранам, нікуди не дітися від досвіду війни. Нам треба вчитися жити з цим, попри це, після цього. Не варто від нього тікати, бо ж так лише відтерміновується неминуче прийняття – натомість треба йти йому назустріч. Туди веде «Клич індички».