20 січня на американському кінофестивалі незалежного кіно «Санденс» відбулася прем’єра повнометражного документального фільму «20 днів у Маріуполі» українського журналіста і письменника Мстислава Чернова.
Він разом із двома співробітниками Associated Press Євгеном Малолєткою (фотограф) і Василісою Степаненко (продюсерка) приїхали в Маріуполь 24 лютого незадовго до початку повномасштабного вторгнення. І, згідно з назвою, пробули в місті два десятки днів, фільмуючи та фотографуючи все, що там відбувалося. Дні стають розділами фільму, коли ситуація поступово загострюється настільки, що вже стає не до роботи і постає питання: як вижити й вибратися з цього пекла. Дивом їм це вдається.
Автор всіх фото Мстислав Чернов
Дещо пізніше стала відома жахлива історія про литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, який залишився в місті довше, і наприкінці березня російські військові взяли його в полон, а згодом убили. Деякі фрагменти відзнятого ним відео змогла вивезти Ганна Білоброва, яка змонтувала з них стрічку «Маріуполіс 2» (прем’єра відбулася в травні 2022 року на Канському фестивалі, де фільм здобув спеціальну нагороду).
Читайте також: 2022-й. Культурні підсумки
Втім, нагороди – це ще один привід привернути увагу до війни в Україні і до того, хто в ній винен. Важливо не дати забути про це, щоб цього ніколи не повторювалося. Майже на початку «20 днів…» журналістів, які часто дратують людей своїми камерами в непотрібні моменти, запитують: «Навіщо ви це робите?» І відповідь складається сама собою: «Ми на історичній війні і не документувати її не можна».
Пізніше автори вже менше спілкуються з очевидцями, просто фіксуючи жахіття, якому важко підібрати потрібні слова: «Боляче, боляче дивитися, але це має бути боляче дивитися». Чернов так описує свій стан і завдання: «Мій мозок хотів би це забути, але камера не дасть цьому статися». Репортери об’єктивно «протоколюють» те, як за короткий строк швидко змінюється настрій простих мешканців: від розгубленості й паніки до відчаю і злості. І те, як брак інформації в облозі призводить до того, що лунають непоодинокі вигуки: Маріуполь обстрілює українська армія й саме вона винна, що не дають зеленого коридору. Та жоден і жодна, із опитаних в фільмі, не кажуть, що хотів би жити в Росії. Спільне бажання, яке озвучують кілька разів різні люди: скоріше б це закінчилося («Я хочу додому. Хочу піти на роботу. Не хочу тут помирати»).
Та найстрашніші кадри – з лікарень, де журналісти перебували найтриваліше, бо вони довгий час вважалися найбезпечнішими місцями. Аж до того випадку, коли Росія розбомбила пологовий будинок, а потім із демонічною хитрістю доводила, що продемонстровані відео звідти – це фейки й українська інсценізація. Чернов з колегами був присутній у тому будинку, а потім намагався розшукати людей, яких вдалося врятувати. Однак не всі вагітні змогли пережити той день. І загалом найважче дивитися відео зі смертельно пораненими дітьми, коли названо їхні імена і вік: Євангеліна (4 роки), Ілля (16 років), Кирило (18 місяців)… А наприкінці фільму лікар ще й веде людину з камерою до мертвого немовля в імпровізованому морзі, бо у стаціонарному вже немає місця. Важко, але так і має бути, щоб цього ніколи не забути. І Мстислав Чернов, коментатор відео, постійно згадує, що десь там за межами Маріуполя лишилися дві його доньки, «які народилися у світі, який воює».
Значну частину часу знімальній групі допомагав звичайний український військовий Володимир, бо був переконаний, що «коли світ побачить це, то зрозуміє значення цього жахіття». Він справедливо винуватить Російську Федерацію.
«20 днів у Маріуполі» змонтовано як повторення епізодів. Спочатку показано те, що відзняли журналісти й змогли відправити своєму редактору, поки був зв’язок. А тоді ті ж кадри, але в скороченій версії так, як їх використали міжнародні інформаційні агентства. І це дає додатковий ефект нібито збільшувального скла, коли бачиш те саме, але вже чужими очима, вдивляючись в інші деталі.
Один із лікарів у «20 днях…» каже, що війна як рентген робить видимим усе, і гарні люди стають кращими, а погані – гіршими. Чернов ловить в об’єктив камери і перших (працівників лікарень, військових і поліцейських), і других (мародерів) ніби й безпристрасно, але дуже емоційно, бо хаос – складне випробування для абсолютно всіх.
Читайте також: Морпіх із Маріуполя розповів про бої за рідне місто та російський полон
Насамкінець журналісти дякують своєму рятівнику Володимиру, а він дякує їм за те, що вони розповідають історію його Маріуполя. Під час війни деякі українські міста стали символами, хоч деяких міст і не стало. Є міста, є герої, є міста-герої. Важливо пам’ятати всіх героїв і не дати забути тих, хто призвів до того, щоб Україні вони знадобилися. Ворог має бути ретельно задокументований і показаний в усій потворності. Спочатку це знадобиться на суді, а потім – для історії, двадцять днів якої в приморському місті детально записав Мстислав Чернов зі співавторами.