Здавалося б, із шаленими стрибками розвитку цифрової техніки мистецтво «писання світлом» мало би ставати все доступнішим. Але правдивіше було би сказати, що поширюється сама техніка. А мистецтво як було, так і лишається відкритим лише для обраних. Сьогодні називатися фотографом стало модно, свої послуги зі створення портфоліо, зйомки свят чи дітей не пропонує тільки лінивий власник камери. Ось тільки мало хто усвідомлює різницю між фотомайстром і людиною з фотоапаратом. І в цьому не провина любителів. Адже вищої освіти для фотографів в Україні немає, а численні фотошколи і студії нерідко очолюють такі самі аматори, що наловчилися заробляти на модних тенденціях. У наших широтах фотографія існує здебільшого як хобі або як бізнес.
Варіант заокеанський
«Освіта – дуже хвороблива тема, – каже фотограф і засновник власної фотошколи Віктор Марущенко. – У світі це міцний культурний пласт людства, що має понад 200 років. Зокрема, фотографія є й історичним пластом! А в нас немає процесу фотографічного: немає освіти, виставкової діяльності, не друкуються фотоальбоми (спробував Павло Гудімов друкувати, але йому не вдалося повернути навіть ті гроші, які він вкладав). Українська фотографія не є продуктом мистецтва». Штудіювати її (як і будь-який інший предмет), поза сумнівом, ліпше там, де є відповідна традиція, де перед тобою цим шляхом пройшли знані майстри. З найближчих варіантів це Росія, з найбільш якісних – США та Франція, з найлояльніших за ціною – Чехія. Якщо, приміром, магістерська програма за спеціальністю «фотограф» у США, Нідерландах, Британії чи Німеччині обходиться від €15 тис. за семестр (а гранти і стипендії, якщо такі є, покривають максимум половину витрат), то в Чехії, якщо попередньо вивчити чеську, є шанс навчатися безплатно.
Фотограф Ігор Гайдай ділиться міркуваннями щодо особливості закордонних шкіл: «УРосії потужна школа, бо Москва – мегаполіс, де перетинаються багато різних гілок. Але все одно там залишилася імперська складова. З одного боку, вони потенційно хотіли би бути кращими за всіх, а з іншого – залишився комплекс меншовартості. Якщо зважати на ціни і на ментальність, то Чехія найближча! А потім Франція вже. Німецьку школу не рекомендую. Там дуже хороший рівень, але ця країна просувається найкраще на рівні рекламному і технічному. Орієнтир на мистецтво там більш сучасний, класичної освіти менше. Я би обирав схід Німеччини, там класна школа, яка є доступнішою, ніж на заході.
На заході і навчання, і життя дорожчі. А ось у Лейпцигу, в Академії мистецтв, приміром, фотографію викладають надзвичайно якісно. І осередок там цікавий». Щоправда, освіта за кордоном потребує жертв, і це не лише витрати безпосередньо на навчання, а й знання мови на належному рівні (що автоматично тягне за собою попередні витрати коштів і часу на курси, складання іспиту з іноземної мови для отримання відповідного сертифіката: TOEFUL, IELTS, DAAD тощо), оплата і пробивання візи, пошук житла та підробітку в чужій країні та безліч інших «насущних питань».
Альтернативи українські
Той, хто не хоче або не готовий «лупати цю скалу», може спробувати щастя і в наших широтах. У Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури не викладають фотографії, проте чимало її випускників, будучи ознайомленими із законами візуального жару, беруться за камери. На думку Віктора Марущенка, арт-простір у світовій (а також українській) фотографії вступив у свої права наприкінці 1990-х, саме тоді, коли за фотоапарати взялися художники: «Камери взяли Чікан, Савадов і почали робити проекти. Але їх знищила ціна на цей вид мистецтва – вона нижча, ніж на живопис».
Викладається фотографія і в межах програм журналістики. Зокрема, в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка студентів ознайомлюють зі старовинними методами роботи: у лабораторії вони власноруч проявляють плівку та світлини – містерія, що закладає фундаментальні уявлення про закони роботи зі світлом. Мінус цього навчання у його вузькоспрямованості, адже фотографія не обмежується лише репортажним фото. «Звичайно, академічна школа необхідна, – каже фотограф Олександр Козулько, керівник фотоклубу «Ікар». – Найкраще, що я знаю, – це університет імені Карпенка-Карого. Спеціальності «фотограф» там немає, але оператори проходять прекрасний дворічний курс фотографії». Цей самий шлях свого часу обрав для себе й Ігор Гайдай: «Туди вступити можна тільки тоді, коли ти вже володієш технікою фотографії. Для цього деякі люди спочатку навчались у фотографічному технікумі. Я закінчив операторський факультет і вважаю, що там дуже непогана освіта. Операторська школа в нас має своє коріння, дещо з нашого досвіду запозичували навіть голлівудські оператори». Технікуми, що нині гордо перейменовані в коледжі, – ще один спосіб опанувати технічний бік фотосправи.
На безриб’ї і фотоклуб – академія
Як відповідь на заклик моди активно розмножуються різного штибу студії і майстерні, нерідко досить сумнівної якості (але сумнівність цю, певна річ, може оцінити фотограф хоч трохи досвідчений, новачки ж ризикують перетворитися на таких самих «псевдомайстрів», як і ті, що очолюють школи).«Усі школи, які є, – це, як на мене, просто бізнес, – каже Ігор Гайдай. – Без фундаментального підходу. Там або обирається один якийсь напрям, або за гроші роблять шоу: коли людина, яка зовсім не володіє фотографією, зробила постановку, звісно, це цікаво, це подобається. Але знання, які там дають, безсистемні. А в тих закладах, що схильні більше до мистецькості, узагалі фотографії не навчають, тільки дуже багато балакають про концепції, але базису не дають».
Приміром, одна із найбільш рекламованих фотошкіл Києва пропонує дев’ятимісячний курс навчання вартістю 2 тис. грн на місяць. Роботи викладачів на сайті школи не представлені, їхні імена не розголошуються. На прохання потенційних студентів майстрів називають, Google на запит видає їхні роботи і… маємо галерею гламурних «лав-сторі» світлин із пересвітами, яких посоромився би будь-який аматор. Чи може такий учитель виховати достойних (хоч технічно, хоч художньо) фотографів? Навряд чи. Щоб уникнути такого ризику, Олександр Козулько радить іти на навчання до відомих і визнаних майстрів: «Віктор Марущенко, Валерій Решетняк, Саша Ляпін, Кривенко Василь… Але, на мою думку, найкраща школа – це школа Олени Поліщук, там класичне навчання». Віктор Марущенко стверджує, що у своїй школі змушує людей думати, проте не всі учні здатні перейняти таку непросту науку: «Я знаю сучасні студії, вони ж зовсім не змістовні! Багато таких повідкривали наші випускники – це жахливо, вони дурять людей і вимагають грошей!».
Альтернативою є фотоклуби – там не навчають, проте на постійних засіданнях відбувається обмін досвідом, можна почути корисні поради і настанови видатних фотографів. Найстаріші й найвідоміші з них – це «9 х 12» та «Ікар». «Ми не підлаштовуємо членів фотоклубу під якийсь напрям, – розповідає Олександр Козулько. – Головна мета – виявити, підтримати і зберегти індивідуальність кожного. Звісно, кожному автору передусім слід пройти курс фотографії, щоб уміти працювати з композицією, освітленням тощо. Зараз, щоправда, з’явилася тенденція, що навчання відкидається як непотрібне, мовляв, є яскрава ідея, концепція… Але сприйняття фотографії мозком нікуди не подінеться. Усі його закони як у живописі, так і у фотографії однакові, і їх треба знати, щоб потім розуміти, чому один знімок подобається, а інший – ні. Враховувати колір, розміщення предметів у кадрі, у який бік має рухатись автомобіль, щоб світлина краще сприймалася». Раз на місяць у клубі відбувається відкрита зустріч з одним із видатних фотографів. Участь у засіданнях таких клубів безкоштовна.
На допомогу початківцям приходять новоспечені фестивалі, серед яких Chernihiv Photo Fest, майстер-класи і відкриті семінари видатних майстрів, що стають дедалі відкритішими до комунікації. Лишитися в шкурі людини з фотоапаратом приємніше, простіше (і часом прибутковіше); щоб стати фотографом, доводиться постійно навчатися, думати, питати, аналізувати. Але, як відомо, дорогу подужає той, хто йде. Головне – визначитися з напрямом.