Хлопець казав собі: «Відбуду рік, і матиму спокій». Старший брат був проти такого кроку. Він розповідав Віталію про армію, у якій навряд чи хтось хотів би служити: підмітання території металевими пластинами та інша «бойова» підготовка. Утім, Віталій наполіг на своєму.
Хлопець відбув 10 місяців строкової служби. Йому запропонували вступити до Львівської військової академії, він зголосився. Із перших тижнів навчання йому казали готуватися до війни з Росією: і викладачі, і старші побратими, які вже встигли певний час повоювати, дістали поранення й після реабілітації пішли в академію. Один із таких бійців — Андрій. На два роки старший за Віталія, він розповідав чимало про війну на Донбасі, зокрема про бої під Новотроїцьким, у яких брав безпосередню участь. Серед курсантів тоді велося багато розмов про те, що їх готуватимуть пришвидшеними темпами, щоб відправляти на фронт. Адже очікувалося, що розгорнеться повномасштабна війна з російським агресором. Віталій навчався, розуміючи, що на фронті він командуватиме людьми, які здебільшого далекі від розуміння, що таке професійна армія.
«Цих 10 місяців, що я прослужив на строковій, мені цілком вистачило, щоб зрозуміти: Збройних Сил України немає. Нас змушували махати віниками замість того, щоб навчати стріляти. Армію розкрадали на наших очах. Мені боляче про це згадувати. Хай як цинічно прозвучить, але саме завдяки війні ми переродилися», — констатує Віталій.
Читайте також: Шевченко молився б за Щастя
Зовсім інша річ академія. Коли курсанти приїжджали на полігон, їх ганяли до сьомого поту. Щоранку майбутні офіцери прокидалися й бігли 3-4 км до місця навчання. Цілий день у них була тактична, вогнева підготовка. Увечері знову марш-кидок до місяця розташування. Це давало свої результати. Хлопці здобували потрібні знання. Вони мріяли швидше потрапити на фронт. Тим більше що ситуація в східних регіонах нашої країни була надто нестабільною.
Під час навчання Віталій заприятелював із Микитою Яровим (позивний «Шайтан»). Хоч Микита був на два роки старшим за Віталія, вони разом гуляли, ділилися життєвими історіями. Микита, закінчивши навчання, попрощався з другом і вирушив на фронт. Більше вони не бачилися… «Я був на полігоні. У нас відбувалися навчання. Зайшов до свого приятеля, і він мені повідомив, що Микита загинув. Це сталося 18 грудня 2016-го, у бою на Світлодарській дузі. Крім нього тоді загинули ще четверо хлопців із Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Це стало важким ударом для мене. Микита був чудовим воїном, патріотом і заслужено отримав Героя України. Шкода, що посмертно», — згадує Віталій.
Останній рік навчання в академії став для хлопця часом, коли він майже не вилазив із полігонів. Там курсанти вдосконалювалися в стрільбі з усіх видів зброї, повторювали все, чого їх навчали, починаючи з першого курсу. Після закінчення навчання Віталія та ще кількох його побратимів відправили до Пісків, у 23-й батальйон 56-ї бригади. Дорогою туди вони зупинилися біля одного з пам’ятників, який стояв на місці загибелі наших солдатів. Тоді Віталій уперше зрозумів, що війна — це не тільки розповіді старших побратимів. Реальність була зовсім іншою. А ще товариш подарував йому свій бронежилет. Він у ньому воював під Савур-могилою, і на плитах залишилися сліди від куль. «Бачиш, мене не пробило й тебе не проб’є», — казав він Віталію. Коли хлопець приїхав у зону бойових дій, то зіткнувся з жорстокою реальністю: захотів із друзями помитися — їм дали пляшку води на чотирьох бійців. «Де туалет?» — запитали вони. «Он там, за БТРом», — відповіли їм.
Читайте також: Не покидай війну
Проте найгірше Віталія чекало попереду. Це розмова й співпраця з бійцями роти, куди його було розподілено. Молодий офіцер вибудовував стосунки з хлопцями, які воювали з 2014–2015 років. Ці солдати з погордою ставилися до новеньких, а надто до офіцерів, які зовсім не воювали. Доводилося постійно ходити від позиції до позиції, занурюватися в окопне життя, щось пропонувати воїнам, вчитися в них, «притиратися», щоб з’явилися довіра й повага. Бійці підходили до Віталія й запитували, як стріляти з тієї чи іншої зброї. Він показував їм, радив, як це робити правильно.
«Перший обстріл застав мене на одній із позицій. Я перебував поруч із одним бійцем. Кулі свистали над нашими головами. У якийсь момент почув, як товариш застогнав. Я запитав його: «Саню, що сталося?». Він відповів: «П… поцілили в бійницю». Дякувати Богу, що російська куля не влучила в нього й Сашко залишився живий», — розповідає Віталій. Часто він ставав і копав окопи разом із бійцями. Це давало хлопцям розуміння, що перед ними не вискочка в лейтенантських погонах, а рівний їм воїн.
Перша ротація для Віталія закінчилася наприкінці 2018 року. Невдовзі він зі своїм батальйоном знову повернувся на фронт. Це вже був не той молодий офіцер, який хвилювався через кожен вибрик своїх підлеглих чи якийсь зарозумілий наказ командування. Півроку, які він провів у тилу, дали йому можливість побачити українську армію зсередини й дивитися на неї вже без рожевих окулярів.
Читайте також: Зробіть гучніше!
Тільки-но знову зайшли на позиції, росіяни традиційно зустріли їх шквальним вогнем. Стріляли із зенітних установок ЗУ-23-2. «Обстріл спіткав мене, нашого ротного та ще кількох офіцерів на полі, повністю всипаному протитанковими мінами. Я впав на ті міни, об одну навіть обперся рукою. Лежу й думаю: «Боже, яка з цих цяцьок зараз зірветься?». А через два дні росіяни стали гатити по нас із мінометів. Сипали міни 120-го калібру, 82-го. Ми з ротним лежали в окопі й рахували секунди їхнього льоту в повітрі. А вони падали щораз ближче до нас. Довелося «заспокоїти» ворогів. І взагалі що я собі зауважив: якщо ми мовчимо, не відповідаємо, терористи вважають нас за лохів і сміливо обстрілюють. Їхні диверсійні групи підходять до нас. Вони просто перестають нас поважати. Коли ми працюємо жорстко та чуємо, що вони мають убитих і поранених, це вгамовує їхній запал. Які висновки? Сильних та агресивних бояться. Нам потрібно бути такими».
Віталія навчали за новими стандартами. Цю науку він намагається передати своїм бійцям. Проте багатьох речей не розуміє. Уже не йдеться навіть про радянські порядки, які псують нашу армію, і тих офіцерів, які служать для своєї вигоди. Віталій не розуміє, чому вони стоять на місці. Понад те, дикою дурницею для нього є можливий відвід українських військ.
«Куди нам відходити? Це наша земля. Нас вчили воювати за неї, а не кидати її і тутешніх мешканців. Візьмемо, наприклад, Піски та околиці. Подекуди ми вийшли за селище й окопалися там. Якщо відійдемо з цих позицій, сюди спокійно зайде російський окупант і тоді ми перестанемо бачити загальну картину. Нам важко буде вибити їх звідти. За тисячу кілометрів від Донеччини росте моя маленька донечка. Я воюю за неї і таких, як вона. Щоб ці діти не знали й не чули, що в їхній країні перебувають сепаратисти чи окупанти. Тому потрібно ухвалювати адекватні рішення і вживати відповідні заходи. Скажу більше: із боку росіян навіть не пахне відводом військ. Вони вперто копаються в нашому напрямку. Чути, як терористи щось ріжуть болгаркою, навіть використовують зварку. Це свідчить про те, що вони по-доброму не збираються піти з України», — підсумовує Віталій.