Події, вельми драматичні 2014 року, що не закінчилися, створили Україні болючі проблеми вимушених переселенців. Це новий досвід для держави, яка вчиться його аналізувати. За офіційними даними, йдеться приблизно про 2 млн наших громадян, що стали жертвами російської збройної агресії в Криму та на Донбасі. Судячи з останніх виступів президента РФ, у Москві сподіваються, що Україна все визнає, проковтне, змириться з утратою територій, забуде свої трагедії, а відтак відновиться попередній характер відносин зі «старшобратнім» пануванням над нею Росії. Тому дуже важливим і цікавим є питання, щó ці переселенці можуть принести в життя материкової України, як вони вплинуть на її політичну й духовну атмосферу, внутрішній та зовнішній курс, геополітичні позиції тощо. Ця група населення України доволі неоднорідна. Її очевидна більшість — вихідці з Луганської та Донецької областей (понад 90%). Що ж до колишніх жителів Криму, то їх, за офіційною (вельми недосконалою) статистикою, приблизно 20 тис. Однак чимало кримчан — люди самодостатні, а не патерналістські — не розраховуючи на державну підтримку, вважали зайвим реєструватись і прагнули якомога швидше знайти власні джерела існування, відкрити бізнес, здобути роботу, житло тощо. Тож насправді можна говорити, що йдеться мінімум про 50–60 тис. переселенців із півострова. Вони помітно відрізняються від від тих, хто залишив Донбас, не лише значно меншою потребою в патерналізмі, а й політичною ментальністю. Війна на Донбасі наче величезною мітлою вимела вкрай різноманітних людей: українських патріотів, нейтралів, аполітичних обивателів, прихильників Росії, «ДНР-ЛНР», українофобів та кримінальників, переляканих бойовими діями трударів та ін. Окупація змусила покинути Крим тих, хто політично й морально не міг існувати під владою Кремля, споживати агресивну російську пропаганду, хто під час вторгнення східного сусіда в Україну гостро відчув, що понад 20 років прожив у відносно бідній, але вільній країні. Це ті, хто згодний із прем’єром РФ Дмітрієм Мєдвєдєвим, який сказав: «Свобода краща за несвободу». А російське панування в Криму почалося якраз із примусового насадження режиму неволі через репресії, продукування страху, тотальні заборони тощо. Швидко виявилося, що всі хиби української держави — квіточки на тлі вад РФ. А певна частина кримчан упродовж двох десятиліть свого українського громадянства звикла сприймати значно вищий порівняно з російським рівень свободи і прав людини в нашій країні за природне явище, вільне дихання, норму. Тому російський «новий порядок» переживала як гноблення й поневолення.
Читайте також: Переселенці з Криму хочуть відновити друк єдиної україномовної газети півострова
Отже, кримські переселенці — це переважно люди ідейні, проукраїнські політично, зі своєю чіткою позицією. У їхньому середовищі майже немає прихильників Російської Федерації чи «ДНР-ЛНР». Багатьом із них в окупованому регіоні через їхнє політичне українство загрожувало переслідування, тим більше що окупаційна адміністрація відродила атмосферу тотальних доносів зразка 1937 року.
Проукраїнські кримчани — особистості соціально активні, нерідко політично загартовані, що пройшли випробовування масовими проросійсько-шовіністичними пропагандистськими кампаніями в Автономній Республіці Крим, яким, кинуті напризволяще офіційною владою України, протистояли в міру власних сил від 1991 до 2014 року. Ці громадяни навчилися багато важливого й корисного робити самотужки, покладаючись лише на себе. Вони справді не «населення», не «маса», а органічна частина українського народу, але зі своїми регіональними особливостями, звичками, рисами характеру. І якщо стають нашими патріотами, то надзвичайно переконаними, впертими, безкомпромісними й водночас практичними, схильними до дій, а не декларацій. У випадку внутрішньої групової консолідації, усвідомлення себе самостійною та відповідальною політичною силою українські кримчани можуть виявитися прикрою проблемою не лише для окупантів Криму, а й для нинішньої влади в Києві.
Є ще одна суттєва риса, що чітко відрізняє кримських переселенців від донбаських. Як стверджують експерти, зокрема й донецького та луганського походження, очевидна більшість переселенців із Донбасу не хоче їхати додому, воліючи асимілюватися в соціумі материкової України й розпочати тут нове життя.
Натомість явна більшість кримчан мріє про повернення на півострів, і мова не лише про кримських татар, у яких це відбувається на генетично-екзистенційному рівні, а й про всіх, хто не витримав окупаційного тиску, однак почуває ностальгію за своїм краєм. Гостро відчутна вона й для автора цих рядків, кримчанина в дев’ятому поколінні… Однак проблема в тому, що всі ці люди мріють про повернення саме в український Крим, який є для них синонімом вільного — «азат Кирим», як кажуть кримські татари.
Але повернення в український Крим тісно пов’язане з політикою нашої влади, на яку треба впливати. А це, своєю чергою, вимагає консолідації українських кримчан, організованості та єдності дій, що виступатиме чинником політичної сили. Приїхавши на материк, чимало жителів півострова поступово збагнули, що Яценюк, Турчинов, Порошенко та інші не дуже страждають через відсутність їхнього регіону в складі України. А в Адміністрації президента в приватних розмовах деякі клерки стверджували, що без Криму електоральна ситуація в Україні тільки покращиться. Яценюк заявляв (і виконав свою обіцянку), що в його уряді ніякого міністерства у справах окупованих територій не буде. Нинішня верхівка України цілком готова задовольнитися тими територіями, котрі Путін їй іще залишив, а, судячи з кволої боротьби влади проти сепаратизму в різних регіонах, це ще не межа територіального шматування країни. Новий уряд Гройсмана міністерство окупованих українських територій таки створив. Зрозуміло, Володимир Борисович має інші емоції із цього приводу, не будучи, на відміну від Арсенія Петровича, особисто причетним до ганебної здачі Криму Росії. Для Яценюка, звичайно, таке відомство було б постійним докором і неприємним нагадуванням.
Проте кримчани зрозуміли, що влада України сама собою без потужного тиску й стимулювання нічого для деокупації Криму не робитиме. Та й не робить…
Отже, потрібен потужний лобіст. Ним можуть бути самі добре організовані кримські переселенці, якщо їм вдасться продемонструвати фантастичну активність і соціально-політичний креатив.
Читайте також: Кількість внутрішньопереміщених осіб в Україні майже сягнула 500 тисяч
Наскільки консолідовані сьогодні українські кримчани? Є приблизно чотири виразні групи кримського політикуму в державі. Перша — це ті люди, які раніше обіймали високі посади в АРК: її колишні віце-прем’єр Андрій Сенченко, прем’єр Сергій Куніцин, міністр туризму Олександр Лієв та ін. Їх можна умовно назвати інституціоналістами, які прагнуть відновити на материку українські структури управління Кримом. І дещо в цьому напрямку вже зроблено: відроджено кримські підрозділи ГПУ, МВС, СБУ тощо. Говорять про необхідність відтворення на Херсонщині уряду й Верховної Ради АРК.
Друга група кримчан об’єдналася навколо структури «Майдан закордонних справ» Богдана Яременка. Це переважно експерти, аналітики, журналісти, що працюють у сфері геополітики та стратегії.
Третя, найбільш згуртована, — кримськотатарські організації з національними, переважно автономістськими, програмами.
Четверта група — правозахисне середовище, найяскравішим представником котрого є організація «КримSOS».
Читайте також: Кількість кримчан, які хочуть виїхати з півострова, постійно збільшується – «Крим-SOS»
Усі вони різняться своїм баченням післяокупаційного устрою українського (тут розбіжностей немає!) Криму: є прихильники відновлення дещо переформатованої АРК, проголошення кримськотатарської національної автономної республіки, є ті, хто виступає за перетворення регіону на область України. Але дуже багато залежить від того, чи вдасться ці окремі групи об’єднати в потужний громадсько-політичний рух, що спиратиметься на підтримку багатьох кримчан як на українському материку, так і власне на півострові. Що ж може зробити монолітом різні сегменти кримського проукраїнського руху? Насамперед спільна ідея повернення вигнанців у Крим, а Криму — в Україну. Об’єднаний рух здатен чинити належний тиск на владу в Києві спільно з усіма українськими національно-патріотичними силами, сприяючи, зокрема, тому, щоб тема Криму звучала на всіх рівнях вітчизняного політикуму, у ЗМІ, у публічній сфері. Він повинен також організувати консолідований вихід українських кримчан на міжнародні структури, демонструючи, що йдеться про проукраїнські прагнення не лише кримських татар, а й багатьох жителів краю різного етнічного походження. І, зрештою, кримсько-український рух є перспективним за умови тісної співпраці з патріотичними загальнонаціональними організаціями, що борються проти капітулянтських настроїв влади України й деяких сегментів громадської думки.
Якщо громадян, котрі покинули Донбас, хвилює переважно побутове облаштування на українському материку, то переселенці з Криму надзвичайно зацікавлені в найшвидшому вирішенні на користь України кримської проблеми та відновленні територіальної цілісності нашої держави.