Днями в мережі з’явилося чергове відео, на якому вагнерівці розбивають кувалдою голову «зрадника». Якщо у листопаді перший відеозапис подібного змісту здійняв справжній інформаційний шторм, то другий не потягнув навіть на сенсацію одного дня – ані у нас, ані серед російської публіки. І це насправді дуже цікавий момент. Не те щоб стосовно Росії були якісь ілюзії, але швидкість, з якою ця країна натурально дичавіє, не може не вражати. Ще не так давно російські політологи – опозиційні і не дуже – любили повторювати, що Путін, мовляв, легітиміст. Принаймні в тому сенсі, що під усі свої дії він намагається підвести юридичну основу, хай навіть прописану «на колінці» в останній момент. Але що ми бачимо зараз?
Ось маємо оприлюднений факт позасудової страти певної особи. Чи реагує на це невтомний Слідчий комітет РФ? Ні, не реагує. Є, звісно, обіцянка тамтешнього омбудсмена Москалькової «звернутися і розібратися», але ми знаємо, що це порожня формальність. Російська система адаптується і до публічних страт, і до вербовки зеків так само, як вже адаптувалась до самого існування групи Вагнера. Так, приватні військові компанії у Росії нелегальні – ну і що?
Читайте також: Епоха кувалди. Що страта зека-вагнерівця розповідає про найближче майбутнє Росії
Тут можна сказати, що вагнерівці – це новітня опричнина, на котру не поширюються жодні закони. Але ж ми пам’ятаємо, що власну ПВК під невигадливою назвою «Патріот» має й Міністерство оборони РФ – за чутками, цю банду курує особисто Сєргєй Шойгу. А нещодавно стало відомо, що ПВК створює й «Газпром». Навіщо міністерству оборони і державній компанії потрібні свої опричники – тема для окремої розмови. Але поки зафіксуємо факт: те, що можна було вважати прецедентом, стрімко стає звичайною практикою.
Якщо вже на те пішло, то починати треба навіть не з Прігожина, а з Кадирова. Пам’ятаєте, як у 2015 році співробітники Ставропольського УМВС намагалися затримати у Грозному такого собі Дадаєва? Хто такий Дадаєв, наразі не важливо. Важливо те, що в результаті ставропольських силовиків ледве не порішив чеченський ОМОН. Після інциденту Кадиров зібрав керівників всіх силових відомств республіки і заявив буквально наступне:
«Я вам официально заявляю: если без вашего ведома на вашей территории появляется, не имеет значения — будь он москвич или ставропольчанин, открыть огонь на поражение».
У Москві тоді трохи побурчали і замовкли. Всі чудово розуміють: спроба «навести лад» у норовливій республіці означало б початок Третьої чеченської війни. Тому що силові відомства Чечні вже давно є особистою ПВК Кадирова.
Чому все це важливо?
Фактично, у Росії формується паралельна система силових структур. Хоча слово «система» тут не надто пасує, адже йдеться про низку окремих суб’єктів силового впливу, співвідношення між котрими мало кому зрозуміле. З цього можна зробити один важливий висновок, не вдаючись до конспірологічних здогадок: Кремль втрачає монополію на насильство, що є фундаментальною ознакою failed state. Справа, звісно, не у термінології, а в дійсності, яка за нею стоїть. І ця дійсність виглядає досить похмурою – для Росії.
Читайте також: Як розпадатиметься Росія та чи варто цього очікувати?
У недалекому минулому там все було досить просто: Кремль вправно масштабував різних медійних та політичних персонажів, підтримуючи потрібний баланс суспільних настроїв. Ліберали випромінювали неспроможність, навіжені чорносотенці лякали – і обиватель врешті обирав «стабільність». Завдяки цьому політична система РФ залишалась настільки стійкою, що навіть «обнулення» путінських термінів пройшло без особливих ексцесів. Але тоді центр сили – в буквальному значенні цього слова – знаходився у Кремлі, звідки керували поліцією, ФСБ, армією тощо. Була, звісно, Чечня, але їй традиційно платили данину і республіка не створювала проблем. Але тепер силові структури почали множитись, як гриби. Хто знає, можливо й національні батальйони, які створюють для участі у «СВО» вже більш лояльні регіональним князькам (котрі турбуються про них), ніж Москві (котра послала їх на забій)…
Останнє, звісно, наразі належить до сфери здогадок, ніж фактів. Хай там як, втрата монополії на насильство – це межа, яку легко переступити, а от зробити крок назад вдається вдається не всім. Ми поки не знаємо, наскільки далеко зайде процес розпаду російської держави. Можна впевнено стверджувати лише одне: зараз він вийшов на принципово новий рівень. Приємно уявляти, як вагнерівці воюють з газпромівцями за контроль над родовищами нафти, а загони Шойгу тримають безнадійну оборону Садового кільця під натиском кадирівців. Але поки що це просто фантазії. Проте Росія впродовж останніх місяців відчутно наблизилась до їхньої реалізації.
Що, звісно ж, не може не радувати.