Мені пощастило зростати в українськомовній родині. Так, це не була літературна українська. Це була жива мова з домішками діалекту Хмельниччини та відбірного суржику. Слова «капці», «отово», «поняла», «тай таке», «баняки», «больниця», «калідор» чи «коси» замість «волосся» — невеликий їхній перелік.
Мої шкільні роки проходили за часів, коли в школі ще вивчали російську. Біля дошки в мене нема, нема та й вигулькне «кома» замість «запятой» чи «крапка» замість «точки». Свого часу мама змушувала вчити вірші «великих русских», бо їх мала б знати кожна освічена людина, яка себе поважає. Якось я змарнувала зимові канікули за читанням «Злочину і кари» Достоєвського, бо так було треба вчительці зарубіжної. Тоді спрацював синдром відмінниці: хочеш оцінку — читай, а то запитають, якою саме сокирою бабку вкокошили, а ти знати не будеш. Під час перших співбесід, коли студенткою шукала підробіток, лоб укривався холодним потом, коли демонстративно кривилися, чуючи мою українську. І зверхньо пояснювали, що в них контора серйозна, а тому треба спілкуватися російською, бо ж їхні компаньйони не прості, а заграничні.
За студентських років у моєму оточенні була як українськомовна, так і російськомовна молодь. Лекції та семінари викладачі проводили українською. Але не без того, що хтось зі студентів та й підготує доповідь російською. Заради справедливості скажу, що більшість лекторів такі ініціативи одразу ж блокували. Але були й ті, хто не забороняв відповідати російською. Ба більше, тоді й ми, студенти, дотримувалися думки «какая разница». Я на російську не переходила, крім одного разу, але мій експеримент не протримався й до вечора. Однак особливо й не протестувала, коли до мене зверталися мовою сусідньої країни.
Читайте також: Мова як травма й резилієнтність: два способи говорити про історію української мови
Тектонічні рухи серед російськомовного оточення спровокувала Революція гідності, а пізніше зазіхання ворога на наші землі. Десять років тому росіяни вперше вторглися в Україну. Почали з Криму. А у квітні 2014-го перші ворожі диверсійні групи зайшли в міста в Луганській та Донецькій областях. Тоді з екранів телевізорів путлєр вєщав про чудернацьких «зелених чоловічків» і відхрещувався від російського сліду в окупації українських міст.
До того ж у себе вдома, в Україні, я дедалі частіше чула українську на противагу російській. Це була гарна, милозвучна й інколи аж занадто правильна українська. Дехто зі знайомих, які раніше в побуті спілкувалися російською, тепер і мене виправляли за суржик.
Зрештою в лютому 2022-го, пообіцявши українцям справжню декомунізацію, російський очільник оголосив так звану спеціальну воєнну операцію. Насправді ж здійснив нахабне повномасштабне вторгнення в Україну.
Я не буду розповідати про неймовірну згуртованість українців, особливо першими місяцями повномасштабної війни. Згадаю тільки активне зростання інтересу до всього українського. Музика українська, книжки українські, реклама українська, кухня українська. Напевно, почути російську тоді було щонайменше дивно. Щоправда, дехто перевзувався на ходу. Як от деякі артисти, які вчасно зрозуміли, що творчість російською більше «денег не даст». Дехто відверто й публічно каявся, що ніс російську культуру в українські маси, і тільки тепер зрозумів: був не правий. Це не могло не радувати насправді. Загалом я за лагідну українізацію. Але все ж українізацію в її чистому вигляді.
Та річ у тім, що на третій рік великої війни дедалі частіше помічаю, що російської чомусь стає більше. У магазинах російська, у транспорті російська, на вулиці чую уривки розмов перехожих — і теж російська.
Читайте також: «Україна — не тільки мова, гімн і кордон. Це також мистецтво, без якого країну важко ідентифікувати» — Людмила Строкова
Син у садочку спілкується українською, заклад постійно організовує заходи в патріотичному дусі, та й персонал переважно українськомовний. Але ось більшість батьків говорять російською. Відповідно, діти теж. Пригадую історію львівського блогера про те, як його донька на майданчику сперечалася з іншою дівчинкою, що лялька — це «лялька», а не «кукла». Звісно, я не істина в останній інстанції, але не толеруймо більше російську. Нині маємо унікальний шанс виховати дітей без «великих русских».
З такими роздумами днями сідаю в таксі, спізнююсь на зустріч. Перепитую, чи за тією адресою їдемо.
— Ой, как не обычно, что вы на украинском. Как-то сложно мне, але я буду намагатися, — каже таксист з довгим сивим волоссям, на вигляд йому за 50. Родом з Костянтинівки Донецької області.
Відказую, що помилятися з вимовою не соромно, головне — бажання говорити українською. Завжди було цікаво, чому ми розуміємо російську й хоча б мінімально можемо говорити нею. А росіяни українською ні?
— Великий русский объединяет все национальности, — кидає мені. — Вот и я пишу песни на русском, но сейчас трудно. Как то не все хотят слушать. А жаль.
Думаю, краще б я не розуміла російську.