В українському спорті трапилися дві начебто знакові події: оголошено про крах двох клубів, які впродовж десятиліть вважалися уособленням цих видів спорту в нашій державі. Різниця лишень у тому, що жіноча футбольна «Легенда» з Чернігова припинила існування взагалі, а чоловічий волейбольний «Локомотив» із Харкова через безгрошів’я відмовився виступати в елітному дивізіоні. Обидва клуби найстаріші серед наявних у своїх видах спорту в Україні загалом. Утворений у 1973 році «Локомотив» вигравав бронзу чемпіонату СРСР-1978, за часів незалежності 17 разів — національний чемпіонат і 13 — національний кубок. Але головним досягненням харків’ян є перемога в Кубку Європи сезону-2003/04. «Легенда» з огляду на специфіку жіночого футболу суттєвих міжнародних успіхів не мала, але в Україні шість разів вигравала чемпіонат і чотири — кубок.
Обидва колективи виховали не один десяток гравців для національних збірних нашої держави, і їх втрата суттєво вдарить як по репутації, так і по конкурентоспроможності видів спорту. Однак загалом те, що трапилося в Чернігові й Харкові, є лише продовженням спільної для всього українського спорту тенденції. Ми і далі втрачаємо команди, які вважалися головними в Україні ще з радянських часів.
Тенденції
Першим улітку 2012-го розпався жіночий волейбольний клуб «Дженестра» з Одеси, який у 1962 і 1983 роках вигравав європейські трофеї: Кубок чемпіонів і Кубок кубків. У 2014-му припинив своє існування хокейний «Сокіл» із Києва, який здобував бронзу чемпіонату СРСР-1985. А цього літа не дістав допуску до участі в баскетбольній суперлізі чоловічий столичний «Будівельник». Той самий, який у 1989-му зумів втрутитися в суперечку каунаського «Жальґіріса» та московського ЦСКА й вибороти золото чемпіонату СРСР. Футбольний «Дніпро», який у 1983-му й 1988-му був чемпіоном СРСР, а в 2015-му грав у фіналі Ліги Європи, днями розпочав виступи в аматорському чемпіонаті України. Клуб намагається зберегти гурт ентузіастів, які не володіють достатніми матеріальними ресурсами.
Читайте також: Український спорт: життя в борг
Причини краху кожного з великих клубів начебто й різні, але коріння в тих бід єдине. Якщо абстрагуватися від деталей, то всі вони припиняли існування через неспроможність управлінців, які мали б стати менеджерами, але так і залишилися начальниками, адаптувати інтереси спортивних клубів до вимог часу. Зі своїми особливостями. Але кожен зі згаданих колективів значною мірою лишився продуктом совкової епохи, приреченої на загибель разом з усім, що з нею поєднане.
Людей, які займалися справами «Легенди», якось зрозуміти ще можна. Вони намагалися розвивати, по суті, новий вид спорту, який у нашій країні з кінця 80-х років минулого сторіччя й донині обиватель сприймати так і не навчився. Нещодавно жіноча збірна України з футболу сенсаційно перемогла у відбірному матчі чемпіонату Європи-2019 одну з найсильніших команд світу — збірну Швеції. Переглянути цей поєдинок на 30-тисячній «Арені Львів» зібралося кілька сотень людей. Схожою за кілька тижнів до того була й ситуація в не розбещеному спортивними подіями Тернополі, де у фінальному матчі Кубка України зійшлися харківський «Житлобуд-1» і та сама «Легенда». Наразі ні телереклама, ні гучні перемоги не допомагають зацікавити людей жіночим футболом. А отже, всі, хто вкладає в цей вид спорту гроші, приречені працювати на збиток без перспектив зміни ситуації в найближчі років 10. Не дивно, що керівництво ЖФК «Легенда», не маючи особливої підтримки місцевої влади, вирішило згорнути проект.
Інші клуби представляють види спорту з традиціями. Види, які збирали повні зали й під час великих матчів роблять це досі. Власне, якби було інакше, тими клубами не зацікавилися б люди бізнесу. Найчастіше великого. Біда лишень у тому, що всі вони сприймали своє захоплення не як довготривалі спортивні бізнес-проекти, а як забавку, якою можна погратися й викинути. Без докорів сумління.
Люди як сировина
З усієї перерахованої вище когорти з-під спільного знаменника можна вивести хіба що волейбольний «Локомотив», який упродовж усіх років незалежності фінансувала Південна залізниця під особистим патронатом її багаторічного начальника екс-регіонала Віктора Остапчука, що нині є нардепом від групи «Відродження». Щонайменше два десятиліття клуб існував виключно коштом Укрзалізниці. Ще за життя ідола цього відомства Георгія Кірпи в Харкові було збудовано сучасний спорткомплекс «Локомотив».
Звісно, волейбол не той вид спорту, у який можна привести на тривалий час великих спонсорів. Біда в тому, що в Харкові такими «дрібницями», доки пан Остапчук був на коні, не переймалися. Фактично фінансована державою команда була успішною, якийсь час навіть доволі непогано виступала в одному з найсильніших у Європі чемпіонаті сусідньої Росії, на гравців «Локомотива» був попит серед іноземних клубів. Зрозуміло, що за кордон волейболісти переїжджали не безплатно. Доки витрати на клуб були стабільною статтею видатків Південної залізниці, активних спроб зробити «Локомотив» прибутковим, залучати до його фінансування спонсорів не було. З’явилися вони лише після 2014-го, коли після перемоги Революції гідності пан Остапчук став втрачати позиції. Уже тепер президент ВК Євген Щербина розповідає, що впродовж останніх трьох років «Локомотив» існував тільки тому, що Віктор Остапчук знаходив тимчасових спонсорів завдяки власним зв’язкам, а сезон-2017/18 команда завершила на кошти, отримані від продажу в італійську «Монцу» талановитого догравальника Олега Плотницького.
Читайте також: Як букмекери нищать український спорт
Власне, з продажу гравців тривалий час існувала й жіноча волейбольна команда «Дженестра». На вихованих тренером Ігорем Філіштинським волейболісток у клубах із топ-чемпіонатів був величезний попит, і завдяки цьому, а також не без підтримки міської та обласної влади клуб залишався на провідних позиціях в Україні до середини першого десятиліття 2000-х. Аж доки в клубу не з’явився спонсор — місцева рекламна агенція «Арінтін-Р». Біда лишень у тому, що, тільки-но почавши вкладати гроші, нові спонсори вирішили поламати його структуру, яка існувала десятиліттями, на свій смак. Поламати вдалося, а ось вибудувати альтернативний варіант — ні. Тому через шість років після здійснення радикальних змін клуб припинив існування.
Апетити Коломойського
Натомість футбольний клуб «Дніпро», так само як баскетбольний «Будівельник», — жертва безвідповідального ставлення олігарха Коломойського. «Дніпро» почала фінансувати група «Приват» далекого 1997-го. Смак до футболу Ігор Валерійович відчув не відразу, а лише з часом, намагаючись не відставати від «Динамо» Суркісів, «Шахтаря» Ахметова й «Металіста» Ярославського. На зламі першого й другого десятиліть ХХІ сторіччя грошей на футбольну іграшку пан Коломойський не шкодував. Команда підсилилася легіонерами рівня Джуліано, Стринича, Калинича, Матеуса і на чолі з іспанським тренером Хуанде Рамосом, який виграв два Кубки УЄФА із «Севільєю», стала реальною загрозою для Донецька й Києва. У 2014-му «Дніпро» нарешті обійшов «Динамо», став другим і пробився до Ліги чемпіонів.
На біду, футбольний успіх збігся з революцією, а потім і війною в Україні. Коломойський став активним учасником процесів, очолив Дніпропетровську облдержадміністрацію й поступово через політично-бізнесові амбіції до футболу охолов. Уже тоді, за підсумками сезону-2013/14, борги олігарха перед футболістами й тренерами вимірювалися десятками мільйонів доларів і призвели до відставки тренера Рамоса. Проте потенціал команди був таким, що навіть з обмеженою кількістю виконавців, із боргами вона на чолі з найфаховішим українським тренером Мироном Маркевичем уперше у своїй історії і вдруге в історії українського футболу часів незалежності дійшла до фіналу Ліги Європи й лише там поступилася іспанській «Севільї».
Зрештою, подвиг гравців і тренерів Коломойського не вразив. Повертати людям зароблене він не поспішав і пішов іншим шляхом: доведення клубу до банкрутства та ліквідації. До того «Дніпра», який існує нині й намагається триматися на плаву в аматорській лізі, колишній власник стосунку не має.
Читайте також: Український спорт: вправи і результат
Баскетбольний «Будівельник» група «Приват» прибрала до рук у 2006-му. Відповідальним за справи команди Коломойський тоді призначив свого вірного соратника Богдана Гулямова. Треба сказати, що в середині першого десятиліття 2000-х спостерігався серйозний підйом клубного баскетболу в Україні. Фінансований олігархом Фірташем БК «Київ» тоді навіть приймав на паркеті столичного палацу спорту «Фінал чотирьох» Кубка Європи.
Спостерігаючи за цим дійством, Коломойський побачив у баскетбольній індустрії потенціал і через якихось два роки був причетний до фінансування відразу восьми українських клубів: «Будівельника», «Дніпра», івано-франківської «Говерли», сімферопольських «Грифонів», на той час ще дніпродзержинського «Дніпра-Азоту», криворізького «Кривбасбаскету», «Одеси», львівської «Політехніки-Галичини» й запорізького «Ферро». Апетити олігарха стали такими глобальними, що він розсварився з керівництвом Федерації баскетболу України і 2009-го створив альтернативну національному чемпіонату Українську баскетбольну лігу, до якої увійшли вісім його клубів, а також «Черкаські мавпи», власником яких є Михайло Бродський.
Врешті, через рік ліги таки об’єдналися, й Україна отримала справді сильний чемпіонат, у якому майже за кожну команду виступали якісні легіонери рівня національних збірних, тренери калібру Ацо Петровича, Звєздана Митровича, Саші Обрадовича, Вальдемараса Хомічюса й Айнарса Баґатскіса. Проблема лишень у тому, що грали ці клуби, за поодинокими винятками, фактично для себе. Особливо клуби Коломойського. Приміром, «Будівельник» домашні матчі проводив фактично в тренувальному залі спорткомплексу «Меридіан» на Севастопольській площі. Видовище було, але його не бачили люди. Телетрансляції траплялися у великі свята. Зміни намітилися лише із сезону-2013/14, коли «Будівельник» дістав право вперше в історії українського баскетболу зіграти в головному клубному турнірі Європи — Євролізі. Приїзд іспанської «Барселони», російського ЦСКА, турецького «Фенербахче», сербського «Партизана» викликав справжній фурор, збираючи аншлаги в Палаці спорту.
Однак, як і у випадку з футбольним «Дніпром», розквіт баскетболу збігся з революційними змінами в країні. Нині, виправдовуючи неучасть у майбутньому чемпіонаті Суперліги, Богдан Гулямов, який уже не є соратником Коломойського, на офіційному сайті клубу розмістив заяву, у якій звинуватив «колишніх партнерів» у невиконанні зобов’язань, що призвело до величезних боргів у 2014–2015 роках. Водночас між катастрофою «приватівського» «Будівельника» й «залізничного» волейбольного «Локомотива» є чимало спільного. Зокрема, те, що Гулямов, спираючись на фінансовий фундамент Коломойського, заспокоївся так само, як керівництво харківського клубу, отримуючи стабільне фінансування Південної залізниці.
Майбутнє за селом
Додамо, що на початку другого десятиліття 2000-х Коломойський збирався створити ще один «Будівельник» — хокейний — і виступати з ним у російській Континентальній хокейній лізі. Клуб уже навіть був зареєстрований, у нього запросили перших шведських, фінських і чеських легіонерів. Однак каменем спотикання стало непорозуміння Ігоря Валерійовича з тодішнім віце-прем’єром з питань Євро-2012 Борисом Колесніковим. Коломойський наполягав, що розвиватиме хокей лише в тому випадку, якщо держава віддасть йому у власність київський Палац спорту. Натомість у Колеснікова, який створив державний концерн «Спортивні арени України», були інші плани.
Читайте також: Між жадібністю та безвихіддю
Водночас немає сумнівів, що хокей є другим за популярністю видом спорту в нашій державі. Показово, що навіть під час поєдинків юніорської збірної України в третьому за силою дивізіоні світового хокею той-таки Палац спорту нещодавно заповнювався вщерть. Вочевидь, олігарх Сергій Тарута, взявшись фінансувати найпопулярніший хокейний клуб «Сокіл», це розумів. Проте не врахував іншого: впродовж практично двох десятиліть хокей у державі лише руйнувався.
Щоб зробити «Сокіл» успішним і популярним, Таруті фактично треба було починати справу з нуля: вкладати кошти в дитячо-юнацьку школу, розбудовувати інфраструктуру. А заодно сподіватися, що поліпшиться ситуація з розвитком хокею в країні загалом. Бо перспектива навіть у найпотужнішого клубу без сильного чемпіонату була лише одна: виступати в міжнародних першостях на кшталт КХЛ чи відкритого чемпіонату Білорусі. Пан Тарута, беручись за такий проект, мав би це розуміти. Натомість він вчинив по-дитячому: профінансувавши команду на належному рівні впродовж одного сезону й помітивши, що особливої віддачі немає, людей на матчі в броварському «Терміналі» збирається не так багато, як хотілося б, кинув клуб напризволяще. «Сокіл» банально зник і існує сьогодні лише на рівні дитячо-юнацької школи. Хоча й та ризикує щезнути у зв’язку із закриттям приватної ковзанки на вулиці Йорданській і зволіканням держави з реконструкцією спорткомплексу «Авангард».
Тож бачимо, що до нових реалій існування спортивних клубів, хоч як дивно, ліпше прилаштувалися не гранди, а невеличкі, практично сільські клуби. І це не жарт. Усе йде до того, що в найближчому майбутньому в елітному дивізіоні українського футболу можуть почати грати такі клуби, як «Інгулець» із Петрового на Кіровоградщині, «Колос» із Ковалівки на Київщині, «Агробізнес» із Волочиська на Хмельниччині. А великі клуби, здається, не здатні врівноважити амбіції з витратами. Дійшло до того, що в стані фінансової кризи, за нашою інформацією, перебуває навіть найвідоміший футбольний клуб країни — «Динамо». Ні, кияни і далі борються за чемпіонство та Лігу чемпіонів, після паузи знову купують іноземних футболістів. Але річ у тім, що роблять вони це, маючи серйозні борги.