«Отаман – це не звання, а посада, дуже відповідальна і клопітна», – каже Борис Скребцов, саме її обіймає він у Дитячо-юнацькому товаристві «Січ». Від початку 1990-х років пан Борис із компанією однодумців щоліта організовує козацькі табори для школярів з усієї України в різних її куточках.
Козацький спортивно-вишкільний табір «Трахтемирів» – один з багатьох проектів, які проводить для підлітків «Січ».
ТАБІР У ТРАХТЕМИРОВІ
Ідея нашого співрозмовника – поєднати два напрями: козацькі історичні набутки та світовий скаутський досвід.
«Творець скаутського руху Роберт Бейден-Пауел сформулював кілька ідей, як передавати між поколіннями лицарські звичаї, що їх ми, власне, й узяли на озброєння. Це практика мікрогруп, постійне самоствердження за допомогою активної діяльності на природі. У нас зміна налічує кілька десятків дітей, які утворюють невеликий гурт контактного спілкування. Саме він і є найкращим педагогом», – зауважує співрозмовник.
Селище Трахтемирів для таборування обрано, звичайно ж, не випадково. Тут незаймана природа поєднується з місцями, насиченими історією. В цій землі знаходять артефакти трипільської та зарубинецької культур. Є поруч і скіфське городище з валами, що добре збереглися. Торік, коли в Трахтемирові стояла козацька чайка «Спас», молоде покоління встигло ще й узяти кілька уроків ходіння на традиційному українському плавзасобі. Із новітньої історії це місце відоме як сумнозвісний Букринський плацдарм, де 1943 року полягли сотні тисяч учасників боїв за Київ. Сам Великий Букрин – крайня точка, до якої двічі на день зі столиці дістається маршрутний автобус. Далі треба кілометрів зо п’ять іти поміж дерев вузькою стежкою до колишньої козацької резиденції, що сьогодні є звичайним хутором.
Під нашими ногами хрускають черепки: чи то якась кераміка позаминулого століття, чи то давніші глечики, а іноді тут знайдеш і глиняну козацьку люльку. Єдині сліди «цивілізації» – руїни того, що раніше було піонерським табором, – мають жалюгідний вигляд. Діти 12–14 років із цікавістю дивляться на залишки радянської організації, зниклої ще до їхнього народження.
ВОЛЯ ПРОТИ СВАВОЛІ
«Приїхавши на початку 1990-х уперше з молодими козаками, ми намагалися використати для наших потреб інфраструктуру того табору – він-бо тоді ще не був у такому жахливому стані, – продовжує свою оповідь пан Борис. – Але дуже швидко відмовилися від тієї ідеї. Нащо нам піонерські корпуси, які більше нагадують тюремні бараки? Діти в нас самі ставлять намети, обживають дикі місця, – фактично це та сама стратегічна гра, тільки не на комп’ютері, а в реальному житті».
Підлітки стріляють із пневматичних рушниць та луків. Хлопці й дівчата освоюють плавання на байдарках, вчаться на мотузках перелазити через яри.
Загальний алярм грають о сьомій ранку, чергові прокидаються на годину раніше. Їхня робота – ходити по воду, розпалювати багаття, куховарити на вогнищі. Затим миття посуду й заняття кому чим до душі. Хтось рибалить, хтось слухає лекції з табірництва та дисципліни під назвою «самозарадність» – це так називається практика виживання в екстремальних умовах із корисними навичками приготування жаб, змій та інших нетрадиційних харчових продуктів.
«Ідея спортивного вишколу полягає в тому, щоб виховати вольову людину з твердими переконаннями, – пояснює філософію «Січі» пан Скребцов. – Фактично та еліта, яка зараз біля керма в країні, теж достатньо вольова, хоч би як заперечували цей факт її опоненти. Але її наполегливість формувалась у ненормальних умовах: це п’яні батьки й підворітні, бійки район на район і участь у підліткових бандах. Для них еталон мужності – не «здати» своїх співучасників дільничному. Тепер погляньмо, хто протистоїть цій бандитській волі? Інтелігенти, гуманітарії, чудові люди, ерудовані й розумні, але не вольові. Вони можуть протиставити грубій силі слово, та не діло. Молоді покоління незалежної України повинні мати сильну логіку, сильні емоції і водночас сильну волю».
Варто сказати, що Борис Скребцов і сам виявив неабияку твердість характеру, відстоюючи свій козацький «букринський плацдарм» від зазіхань колись усемогутнього чиновника Адміністрації президента (Кучми) Ігоря Бакая, котрий практично приватизував усі лісові угіддя навколо, перетворивши Трахтемирівський півострів і частину Канівського заповідника на свою вотчину. Тоді на рік довелося таборування згорнути, але згодом «Січ» із протистояння з керівником Держуправління справами вийшла переможцем і закріпилася на цьому шматочку землі.
ЕМОЦІЙНА СФЕРА
Із традиційного, звичного нам козацького дискурсу, заточеного на різноманітному краєзнавстві, ремеслах і виробах, у трахтемирівському таборі майже нічого немає, хіба що верстат, на якому в дощову погоду юні вихованці тчуть мати.
«Щоб виховати патріота, не потрібно йому читати лекції про тяжку долю України. Ніяких ідей не можна нав’язувати дітям силоміць. Ми більше працюємо у сфері емоційній. Не думаю, що які-небудь напучування пішли б на користь нашим вихованцям – вони швидше відштовхнули б їх від нас. А от коли після табору дитина сама, без ніякого тиску йде шукати, наприклад, співаники січових стрільців – то ми працювали недаремно», – вважає Скребцов.
Свого часу товариство «Січ» виграло державний грант за програмою «лицарське виховання», що давав змогу підтримувати табір на належному рівні. Допомагала унікальному осередкові й Київська обласна держадміністрація. А зараз уся турбота про нього лежить на батьках вихованців… Ну і ще на деяких козацьких організаціях столиці – із тих, що пам’ятають про свою громадську відповідальність і не дуже захоплюються галушками та шароварами. До речі, це і є справжня практика «самозарадності».