Напередодні презентації книжки Олексія Сокирка «Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648−1764», яка відбудеться 19 січня в київській книгарні «Є», ми попросили істориків поділитися враженнями від книжки.
Світлана Потапенко, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського
Поява монографії Олексія Сокирка «Козацький Марс: Держава та військо Козацького Гетьманату в добу Мілітарної революції, 1648−1764» свідчить, на мій погляд, про досягнення українською історіографією того рівня, коли синтетичні праці, присвячені певному аспекту історії Гетьманщини, — у цьому випадку військовій історії, поданій на широкому політичному й соціальному понад столітньому тлі, — стали можливими. Не секрет, що від початку 1990-х років українські історики скеровували зусилля переважно на джерельні й вузькотематичні студії. Такий підхід природно звужував горизонти, бо охопити й архівні пошуки, й опрацювання історіографічного доробку ХІХ — початку ХХ століть і пізніших досліджень, здійснених ученими української діаспори, а також величезного масиву дотичної іншомовної літератури було майже нереально. Монографія пана Олексія є якраз зразком історичного дослідження, де всі згадані компоненти — від потужної джерельної бази до новітніх концептуальних розробок — гармоніюють, даючи змогу автору впевнено й переконливо показати, як Мілітарна революція окреслила долю Війська Запорозького у вирі подій європейської історії середини XVII — кінця XVIII століть.
Володимир Мільчев, доктор історичних наук, професор, Запорізький національний університет
Знайомство з кожною новою працею Олексія Сокирка можна порівняти з інтелектуальним бенкетом, влаштованим автором не тільки для колег по цеху — фахівців із ранньомодерної історії України, а й для широкого загалу читачів. Цього разу йому вдалося приготувати по-справжньому вишукану страву. Мистецтво майстра, яке відточувалося десятиріччями й спиралося на секрети «ремесла історика», засвоєнні від попередників, допомогло йому використати численні як заморські, так і вітчизняні джерельні й історіографічні інгредієнти, приправивши їх винайденим ним самим методологічним соусом. Абстрагуючись від зрозумілих усім кулінарних алюзій, додам, що поміж інших робіт автора монографію відрізняє без перебільшення енциклопедична всеосяжність. Наприклад, для того щоб хоча б поверхнево ознайомитись із військовим, політичним і соціальним устроєм Запорожжя (Війська Запорозького Низового) тієї ж доби, кожному зацікавленому доведеться прочитати з десяток робіт, починаючи із засадничих досліджень Аполлона Скальковського, Дмитра Яворницького, Володимира Голобуцького… А для того щоб зробити те саме у випадку із Гетьманщиною (Військом Запорозьким), достатньо мати представлену нову монографію Олексія Сокирка. Звичайно, не можна категорично заявляти про «закриття» теми. Але ж те, що всім, хто торуватиме цей шлях надалі, орієнтиром слугуватимуть знання, згромаджені шановним автором, то вже беззаперечний факт.
Наталія Старченко, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського
Нова книжка Олексія Сокирка, добре знаного не лише в професійному середовищі, а й широкому колу любителів історії, є проривом у дослідженні Гетьманщини й ширше — складних процесів другої половини ХVII–XVIII століть. До сьогодні історики, які працювали над цим часом, зосереджувалися переважно на політичних процесах або торкалися окремих аспектів функціонування козацької держави. У випадку книжки Олексія Сокирка маємо широку синтезу, якої дуже бракувало.
Зазвичай поза увагою дослідників Гетьманщини залишається контекст — ті процеси, які відбувалися в тогочасній Європі поза доволі нетривкими кордонами Гетьманщини. Інколи створюється враження, що козацька держава була островом, якого не досягали європейські модернізаційні процеси. Якщо навіть допустити, що специфіка Гетьманщини забезпечувала й особливі шляхи її розвитку, не зле мати певну «лінійку», за допомогою якої можна виміряти її подібність / відмінність від решти сусідів. Дослідження Олексія Сокирка пропонує контекст, до того ж різновекторний. Глибоко знаючи свій матеріал, історик водночас не просто задає для нього сталу незмінну декорацію, як це часто трапляється в монографічних роботах, а дає контекст такий же рухливий у часі, як і безпосередній об’єкт дослідження.
Важливо, що автор досліджує свій матеріал у його генетичній тяглості, тож зникає чи не найбільший розрив у традиційному українському історіописанні — між Річчю Посполитою і Гетьманщиною. Як на мене, це дуже цінна дослідницька настанова, що додає важливості роботі загалом. Водночас такий підхід дозволяє авторові виконати важливе завдання, яке до сьогодні обмежувалося дуже описовим рівнем, — детально проаналізувати специфіку державного устрою Гетьманщини, що поставала з військових чоловічих союзів практично поза контролем держави, а часто й у протистоянні з державою. Невідповідність принципів, на яких існували ці спільноти, традиційним ознакам державних утворень спричинила гострий конфлікт у козацькому середовищі на початках становлення Гетьманщини й призвела до громадянської війни — Руїни. Автор монографії детально зупиняється на внутрішніх причинах цього конфлікту, на владних механізмах, де важив передусім авторитет лідера, на несформованості владної вертикалі й відсутності постійного контролю, на впливі ситуативних факторів. Він майстерно аналізує ті внутрішні виклики, які постали перед будівничими держави, що вела війни на два боки в захисті своєї автономії, а почасти й суверенітету. Історія, яку пропонує Олексій Сокирко, пульсує, вона жива й сповнена можливих альтернатив і несповнених можливостей. Річ Посполита й Московська держава вплетені в цю історію як її питомі гравці.
Автор зосереджується не лише на основних структурних компонентах своєї роботи — різних родах війська в Гетьманщині, що поступово перетворюється на станову державу, а й втягує до свого дослідження низку супутніх питань. Скажімо, блискуче виписаний розділ про те, як у військову сферу вторгається наука, як вона взаємодіє з традиційними світоглядними орієнтирами й системою цінностей воїна-рицаря, врешті як з рицаря в результаті військової освіти постає професійний вояк та які проєкти військових шкіл поставали на українських теренах (від проєкту київського католицького єпископа Юзефа Верещинського кінця XVI століття до освітніх ініціатив українських депутатів в Уложеній комісії 1767 року). Ці питання пов’язуються з традицією освітніх подорожей, характерною для шляхти Речі Посполитої та ширшого світу за нею. Олексій Сокирко демонструє широку палітру розвитку військових освітніх практик у тогочасній Європі. До новаторських питань належить також аналіз обігу в Гетьманщині військової літератури, яка була однією з ознак Мілітарної революції в Європі.
Монографія завершується розділом, присвяченим спробам гетьмана Кирила Розумовського й старшини реформувати козацьке військо та Гетьманат в цілому. Як і попередні, ця частина монографії містить багато цікавих спостережень і знахідок. Автор показує присмерк соціуму, що в своїх реформаторських ініціативах керувався «давнім минулим» (ідеалом протогромадянського суспільства) і шляхетською (республіканською) системою цінностей, намагаючись зберегти свою окремішність перед зазіханнями імперії. Натоді для абсолютистської держави нового типу, у яку перетворювалася Російська імперія, ідеалом було «спільне благо», що утверджувалося через жорстку домінацію державних структур над громадянським простором.
Робота Олексія Сокирка органічно поєднує синтезу з її широкими узагальненнями й дуже предметне дослідження багатьох питань. Автор переакцентовує частину старих відповідей та пропонує низку власних інтерпретацій, а водночас досліджує багато нових проблем. Монографія добре структурована. Ясність і легкість авторської мови навіть там, де йдеться про дуже складні речі, робить монографію привабливою не лише для софістикованого науковця, а й для значно ширшої авдиторії. Можна з певністю сказати, що українська історіографія отримує з монографією Олексія Сокирка блискучий зразок нового академічного письма, як це вже траплялося з його попередніми роботами.
Ігор Кондратьєв, доктор історичних наук, професор, професор кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка
Наявний історичний досвід свідчить, що інститут державності рідко коли міг існувати без системи захисту від зовнішніх загроз. Історично склалося, що важливим елементом такого захисту є військо (армія). Але розглядаючи історію українського державотворення середини XVII століття, можна казати про зворотний процес — козацька держава Гетьманщина як політичний та соціальний інститут сформувалась як похідна від формування своїх збройних сил — козацьких полків і сотень. Олексій Сокирко влучно визначає цю специфіку історії козацької держави й козацького війська самою назвою своєї праці, поєднуючи інститути держави та війська словосполученням «козацький Марс». Влучність назви підкреслює той факт, що від початку римський бог Марс був богом родючості й рослинності, а вже пізніше набув нового функціоналу — став богом війни. Згадуючи відому концепцію Олександра Яблоновського про протистояння «дикого степу» й «орного плуга», зазначимо, що в українській історії плуг і шабля мало не завжди були в одних і тих самих руках, а українська державність могла існувати лише тоді, коли захищала себе. Тим цікавішою є обґрунтована спроба розглянути історію держави й війська Козацького Гетьманату від середини XVII століття по 1764 рік (скасування інституту гетьманської влади) — у дійсно специфічний період європейської історії. Погодимось із Олексієм Сокирком, що козацька держава за ступенем залученості в геополітичних розкладах тодішньої Європи була однією з найпомітніших військових сил на Сході континенту.