Одне слово, всього, що можна з’їсти і випити. В жодній області України не організовують такої кількості гастрономічних фестин.
Однак є на Закарпатті кілька фестів, які випадають із традиційного закарпатського «краще жувати» . До таких належать фестиваль гумору «Карпатський словоблуд», фестиваль еротичного мистецтва «Березневі коти», фестиваль лялькових театрів «Інтерлялька». Серед них – і фестиваль ковальського мистецтва і фольклору «Гамора», що вже вп’яте відбувся в Лисичевому на Іршавщині.
Закарпатська «Гамора» спільного з біблійним Содомом не має. Це єдина в Україні діюча водяна кузня-музей. Водяна, тому що величезним ковальським молотом тут рухає… вода. Падаючи з висоти на лотки колеса, вона приводить його в рух, а той у свою чергу переміщує 150- кілограмовий молот, що б’є у чотири кінські сили. Коваль лише вправно підставляє під цей гепаючий пристрій розжарені на вогні металеві заготовки. Унікальний пам’ятник інженерної думки наших предків!
Свою народну назву «Гамора» отримала від німецького слова «гамер», що в перекладі означає «молот». І диво, що така унікальна кузня-музей в Україні збереглася. Причому не в якомусь більш-менш розвиненому центрі Закарпаття, а в глухому закутку – за сотню кілометрів від Ужгорода. Лисичеве – це природна й адміністративна межа Іршавського та Міжгірського районів. Тут кажуть, що в цьому селі закінчується хліб і починається вода. В низині ще родять злаки, а у верхів’ї – вже ні. Від Міжгір’я Лисичеве відділяє лише полонина Кук, яка височіє над рівнем моря на 1361 метр і є головною атракцією для туристів.
Чому водяна кузня, колись вельми розвинене підприємство, було в такій глушині, Бог святий знає Але ще в міжвоєнний період на «Гаморі» працювали вісім молотів. Тобто виробництво металевих виробів тут було поставлено на потік. Старожил села Іван Денчиля згадує, що тоді там працювали виключно словаки, місцеві ж виконували підручну роботу. Про словацьких колоністів у нинішньому Лисичевому залишилася згадка – невеличка католицька громада, що віднедавна активізувалася і почала проводити богослужіння.
Завдяки музейному статусу «Гамора» пережила радянські часи. В останні десять років кузню здали в оренду і вона потроху повертається до життя. Принаймні тепер тут знову працюють два ковалі і кують для місцевих мешканців сільськогосподарський реманент.
Ще більшого дихання надав унікальній пам’ятці однойменний фестиваль, який відбувається на широкому ковальському подвір’ї. Спочатку він стартував як фольклорний, а в останні п’ять років набув додаткового звучання: ковалі України обрали його як одне із важливих місць свого щорічного гуртування.
Тож нині «Гамора» – єдиний на Закарпатті фестиваль ковальського мистецтва та фольклору. Цього року організатори спробували розширити спектр представлених традиційних закарпатських ремесел. Тут не лише кувався метал, а й ткалися покровці, ліпилися глиняні вироби і навіть тесалося корито. Унікальне уміння демонстрував, зокрема, тесля Василь Варга з Довгого, який на очах глядачів за кілька годин із суцільного дерева витесав велике корито.
Відвідувачів було багато як ніколи. В неділю по обіді вирував справжній натовп. Як виявилося, люди жадали свого, рідного – пісні, танцю, навіть ремесел. Тож в Лисичевому добре спілкувалося, торгувалося, і, ясна річ, пилося та їлося.
У Лисичевому соціальна ситуація вельми нелегка. Окрім лісництва і кузні-музею, тут майже нічого немає. І якщо раніше працювало потужне колективне господарство «Кук», що випасало понад п’ять тисяч овець, а в ліс ходили три сотні лісорубів, то нині кількість робочих місць на цих колишніх місцевих економічних гігантах вимірюється десятком-двома. Ще є три десятки генделиків, що розтягнулися на 12 км (така протяжність Лисичевого), дев’ятирічна школа – і все.
Не дивно, що село на 98% дотаційне, а більшість мешканців є незайнятими. Майже всі чоловіки виїздять на заробітки до центральних областей України, до Росії, Чехії, Західної Європи.
Завдяки цим «домашнім інвесторам» Лисичеве ще тримається: хати ростуть, діти навчаються. Але через брак удома чоловічих рук, чимало сільських земель пустує. А кількість корів у селі за десять років зменшилася втричі.
Однак туристам варто показувати не лише кузню-музей, а й місцеву дев’ятирічку, яка теж тягне на музейний статус. Розмови про будівництво нової школи в Лисичевому ведуться вже зо два десятки років, позаяк стара ледве тримається купи.
Але буде фестиваль, буде і нова школа. В цьому переконаний голова села Ярослав Пальок, який доклав чимало зусиль, щоби «Гамора-2011» відбулася.
Водяня кузня – це шанс для Лисичевого. Адже в селі роботи немає. А от туризм міг би неабияк допомогти місцевим жителям. Адже на два дні фестивалю приїжджає певно більше гостей, ніж за весь рік.
Близько трьох десятків ковалів, що приїхали із Закарпаття, Тернопільщини, Буковини, Львівщини, Франківщини за два дні викували символічну уквітчану борону, яку традиційно залишили музею як експонат.
На фестивальній сцені виступило зо два десятки фольклорних колективів із кількох країн. І то було, як кажуть лисичівці, «Хло, на моа Боа!» (Хлопе, на мого Бога!)