Інший бік Карпат інтригував парадоксальним поєднанням світськості й екзотики. Навіть Америка та Німеччина видавалися ближчими. Адже я знав багатьох, хто відвідав ці країни. Проте — жодного, хто бував там, крім старших людей, що, як казали, «пам’ятають перед війною». У нас, на польському Підкарпатті, від світу «горян-русинів» залишилися здебільшого опустілі церкви, цвинтарі, сліди давніх сіл. Країна лемків та бойків — це була моя дитяча Атлантида.
Несхожі, як близнюки
Рік тому я відвідав Покуття й Гуцульщину, про які стільки чув, читав та дивився. Затримавсь у Косові. Ба там я довідався від місцевих, що то ані Покуття, ані Гуцульщина, а сáме місто Косів — міська культура. У Польщі мене питали: навіщо туди їдеш? А чи можна без візи? Мусив пояснювати, що йдеться про Косів, а не про Косово.
Яким був оцей мій Косів?
Згори — нагадував мені містечка мого польського Підкарпаття і взагалі карпатські міста. Польські Устшики чи Живець, словацькі Бардіїв, Банську Штявницю чи румунську Боршу. Такі самі узгір’я, вкриті буковими та хвойними лісами. Такі самі іскристі сніги та дими з печей. Карпати дуже глибока й сильна частка моєї ідентичності. «Я з Карпат» для мене таке саме важливе, як «я з Польщі».
Читайте також: Старі світи Тернополя
Карпати — це хребет Центральної Європи — прикордонний півмісяць між сходом континенту і родючою долиною, якою тече синій Дунай. Вона плавно переходить у гірські масиви Балкан та Альп. Відтак укладаються наступні камінчики мозаїки незвичного місця, званого Європою.
А ще Карпати — хребет монархії «цісаря Франца Йосифа». Галичина була міфічною країною, про яку мені розповідали в дитинстві. Усі жили в цьому міфі. Над усім панував справедливий, щиросердий літній монарх. Поділи, які знищили давню Річ Посполиту, були погані, проте цісар — добрий. Він дав полякам автономію і не знущався, як москалі чи німці. Хоч Галичина була й не надто багатим краєм, але спокійним та безпечним. Без війни. Цей її образ я пізнав дитиною. Але така Галичина й досі жива. Вона не померла на полях битв Першої світової. Дуже характерно, що як у Польщі, так і в Україні галичани відчувають свою регіональну окремішність. Водночас дві Галичини різняться між собою. Як близнюки?
Рибниця шумить по-знайомому
Я зійшов заледенілою стежкою вниз до міста — карпатського курорту — амфітеатру серед гір. Миле враження справляла реклама польських фірм: торгівля та шлюби — шлях до глибших добросусідських відносин. Ідучи Косовом, упізнавав у ньому містечка мого регіону. Архітектура в карпатському стилі, однак із місцевим характером. Подих теплих Балкан у дерев’яних будинках, мурами яких в’ється виноградна лоза. Тут більше румунських впливів, ніж у західних гуралів. Скрізь придорожні каплички, біля яких мешканці залишають речі для бідних.
Читайте також: Луцьк: місто, де зорі низько
Два береги міста сполучено висячими мостами над річкою Рибницею, що шумить, збігаючи по скелях та брилах льоду. Однак роки радянської безгосподарності далися взнаки. Вулицями приблудні собаки тягають пакунки зі сміттям, що їх залишили жителі перед ворітьми через відсутність баків. Це різкий дисонанс у гармонії міста.
Сентименти чи ресентименти?
З узгір’їв я бачив також покутський Косів. Покуття завжди мене інтригувало. Колись я читав, що перед війною Польща межувала з Румунією. Пізніше дізнався про історію Покуття як краю, де степ сходиться з Карпатами. Ці прикордонні місцини двох країв, овіяних міфами, — Гуцульщини та українського степу — міцно вкорінені в польській свідомості. Країна розбійників та диких гір, що межує з країною з повісті Генрика Сенкевича — володаря польської уяви.
«Кресовий» Косів? Оце слово «креси» сьогодні є каменем спотикання. Особливо у світлі недвозначних натяків московських владців до сусідів України, аби вони ділили між собою «цей торт». Між Польщею та Україною — високий мур років, збудований подіями між осінню 1918-го та весною 1947-го.
Назва «креси» може нервувати українців, білорусів чи литовців. Це природно. Поляків теж нервує, коли німці кажуть «Данциг», «Бреслау» замість «Гданськ» та «Вроцлав». Румунів і словаків дратують угорські сентименти. І ресентименти.
Читайте також: Ромни. Доміки мрій
Мені видається, що важливо розрізняти сентимент і ресентимент. Сентименти природні, і їх годі викорінити. Адже без них людина стане роботом. Однак речі в цьому світі мають свій темний бік. Ресентимент — придушене, але живе прагнення реваншу, «відбивання свого». Коли ситуація закручується так, що ресентимент дістає силу, аби вийти на поверхню, завжди з’являються люди, готові на ньому грати. А за ними прямують «зелені чоловічки» та інші хижаки.
Далеко — це так близько
Із узгір’їв я бачив також Косів передвоєнний і до австрійського панування. Ближчий мені був той, перед першим поділом Речі Посполитої. Якщо, як поляк, я мав би вказати, котру версію польського герба більше люблю, то не вагаючись скажу: з Гадяцької унії — польський орел, литовська та білоруська Погоня й Архангел Михаїл запорозьких козаків. Шкода, що порозуміння прийшло надто пізно.
А міжвоєнний Косів? Так, але без популярних у Польщі ідилічних візій давніх східних земель. Місцевий культ УПА нагадує наш культ «проклятих вояків» Оґня, Жубрида чи Бартека в горах Польщі. Своєрідне поєднання традиції опришків з антикомуністичним партизанським рухом. Чи вдасться створити спільний польсько-український підручник історії? Сумніваюся. Так само, як не дуже вірю в можливість угорсько-румунського чи сербсько-словенського. Ті самі справи, події, повороти перебігу подій бачитимемо з багатьох причин інакше.
Таким є палімпсест мого Косова. Далекого й водночас близького. Це не лише галицьке містечко, брама Гуцульщини та Покуття, сучасний курорт, а ще й колиска хасидизму. Такий самий захід сонця, мабуть, бачив Баал Шем Тов — Володар Доброго Імені, творець хасидського руху, коли спускався з Карпатських гір, де перебував на медитації, молитвах і танцях. Він радів і нам велів!..
Читайте також: У пошуках одеського міфу
Мій Косів — місто радості й земної краси, яке намагається з’єднати, наче береги Рибниці, дві втомлені вісімки — дві нескінченності.
Переклала з польської Катерина Новікова