13 червня 2023 року помер Кормак Маккарті. Філіп Рот пішов у засвіти ще 2018-го, тож із четвірки найважливіших американських письменників залишилося тільки двоє — Дон Делліло й Томас Пінчон. Доба великих романістів відходить, але їхні романи залишаються.
У епітафії, опублікованій на шпальтах The New York Times, Маккарті назвали прозаїком «темної Америки», безумовно маючи на увазі ту несвітлу сторону людської душі, яку той настільки натхненно описував. 1992 року в одному зі своїх нечисленних інтерв’ю Маккарті висловився так: «Немає життя без кровопролиття. Я думаю, що уявлення про те, що вид можна якось покращити, що всі можуть жити в гармонії, є справді небезпечною ідеєю. Уражені цим уявленням першими відмовляться від своєї душі та свободи. Бажання, щоб усе було саме так, поневолить вас і перетворить життя на пустку». Дивлячись на сучасний світ, важко із цим не погодитися. І Маккарті зі своїми «отруйними книжками» (вислів Річарда Вудворда) постійно це доводив.
Читайте також: Українська література воює та пам’ятає
Дебютний роман Кормака Маккарті «Доглядач саду» вийшов 1965 року. Автор надіслав рукопис у видавництво Random House, бо, як сам зізнавався, не чув про інших видавців. Там талант молодого автора помітив Альберт Ерскін, довгорічний редактор Вільяма Фолкнера. Не дивно, що всі критики одностайно побачили в «Охоронцеві саду» саме фолкнерівський слід, хоча в цій значною мірою учнівській книжці ще було мало фірмової залюбленості Маккарті в те, що Ніцше називав «зазиранням у прірву».
Перші п’ять романів Маккарті продавалися кепсько: ледве-ледве розходилися перші наклади в три тисячі примірників (тепер ці видання коштують близько тисячі доларів кожне, а то й більше). Проблема була ще й у тому, що він абсолютно відмовлявся брати участь у промоційних кампаніях на підтримку своїх видань: «Я пишу, продає видавництво». Тож жодних презентацій і автограф-сесій (романи з його автографами нині продають за ціною Грааля). Випадкові інтерв’ю Маккарті давав лише регіональним виданням, і то дуже неохоче. І ніколи не їздив у тури книгарнями з обов’язковим читанням уривків із власних текстів, що так популярно в США.
Кормак Маккарті в Ель Пасо (Жиль Перес / MAGNUM PHOTOS)
Жив Маккарті бідно, часто переїжджав, купався в озері, нерідко голодував, але всюди возив із собою величезну бібліотеку орієнтовно в сім тисяч томів, які зберігав на складі. І завжди був відданий тільки своєму покликанню. Романи завершував швидко, але потім редагував їх роками, забуваючи про власну сім’ю та дітей. Його друга дружина згадувала, що одного разу Кормаку надіслали запрошення виступити й розповісти про свою творчість у якомусь виші (за солідну винагороду у дві тисячі доларів), проте він категорично відмовився, відповівши: «Усе, що я маю сказати, уже є на моїх сторінках». Тож, каже дружина, «ми знову ще тиждень їли самі боби».
Значно пізніше у відповідь на запитання, чому він став письменником, Маккарті завжди цитував відповідь Фланнері О’Коннор: «Бо мені це добре вдається». Коли ж його запитали, для кого він пише, то відповідь була така ж лаконічна: «Я не пишу для певної аудиторії. Я думаю про одного читача — про себе. Якби хтось інший написав ці книжки, я міг би піти пограти в гольф».
Читайте також: «Книжковий Арсенал» оголосив програму заходів: заплановано до 100 подій
Коли Ерскін вийшов на пенсію, Маккарті перейшов у видавництво Alfred A. Knopf, яке змусило його 1992 року дати перше інтерв’ю The New York Times, і це таки справді допомогло. Роман «Коні, коні» (перший том «Трилогії кордону»), який видали того ж року, отримав Національну книжкову премію та став бестселером. За пів року продали 190 тисяч примірників роману, але це був лише початок шляху Маккарті до слави.
Тоді ж згадали й про його попередні романи, які заново відкрили та успішно перевидали, зокрема його найкращий, на думку багатьох, текст. Так, це про «Кривавий меридіан» (1985) — історичний або ж апокаліптичний роман. Чи ревізіоністський вестерн. Чи гностичний трактат. Чи сагу або довгу сюрреалістичну поему.
Доволі гарно задокументована історія банди Ґлентона в Америці середини ХІХ століття, яка знімала скальпи й убивала всіх, кого забажає, стала для Маккарті базою, щоб укотре поміркувати про людину й те, як глибоко вона може впасти. Недарма на тлі досить докладно описаних подій і ландшафтів він показує метафізичну битву милосердного й принципового малюка та безжального злого генія судді Голдена, таких собі новітніх Фауста й Мефістофеля. Утім, це сюжет про те, як за відмову спокуситися силою та жорстокістю карають того, хто мав би втілювати останню надію для нашого вже майже безнадійного людства. Сам Маккарті казав про свій твір так: «Насправді історичний матеріал для мене не більше ніж каркас, на який можна повісити драматичне дослідження природи долі та історії, використання розуму та знання, природи зла й усього того, що мучило людей, відколи вони існують».
Останні 30 років — це роки світового визнання й тріумфу Кормака Маккарті. Він зібрав усі літературні нагороди (хіба що так і не дочекався Нобелівки) та побачив декілька чудових екранізацій своїх творів, навіть попрацювавши з легендарними братами Коенами та Рідлі Скоттом. «Дорога» (2006) стала, напевно, його найвідомішим текстом, мінімалістичною притчею, біблійною прозою, зразковим постапокаліпсисом. Історія про безіменних батька та сина, які простують знищеною Америкою, де панують первісні орди й канібали, щоб дістатися моря. Історія про те, що вогонь треба нести попри все, хоч темрява довкруги стає дедалі густішою.
Кормак Маккарті в Ель Пасо (Жиль Перес / MAGNUM PHOTOS)
Після «Дороги» шанувальники його таланту терпляче чекали аж 16 років на новий роман, який вийшов наприкінці минулого року й виявився дилогією: «Пасажир» і «Стелла Маріс». І майже всі рецензенти, високо оцінивши ці твори, відчули, що це заповіт автора, його фінальні слова, які він обдумував понад пів століття. Прості, але глибокі. Ось що каже Маккарті на останній сторінці «Стелли Маріс»:
Я думаю, що наш час вийшов.
Я знаю. Тримай мене за руку.
Тримати тебе за руку?
Так. Я хочу, щоб ти так зробив.
Добре. А чому?
Тому що так роблять люди, чекаючи, коли щось закінчиться.