Етика чи цензура
Вже близько тижня триває бурхлива фаза дискусії щодо картини американської художниці Дани Шуц (Dana Schutz) «Відкрита труна» (Open Casket), що є частиною експозиції Бієнале Вітні, яка проходить зараз у Нью-Йорку. Ця дискусія, з одного боку, є прекрасною ілюстрацією масштабів мистецького бойкотування на Заході. Все дуже серйозно: пишуться листи, збираються підписи під петиціями, даються інтерв’ю, окремі представники незгодних приходять до виставкового залу, стають перед картиною та намагаються принаймні таким чином створити перешкоду для перегляду роботи іншими глядачами. З іншого боку, це суперечка, що ілюструє механізми реагування мистецької спільноти на доторк до однієї з найболючіших травм своєї країни – питання страждань чорношкірого населення.
Картина «Відкрита труна» написана у 2016 році. Це абстракція, але вона має конкретний та упізнаваний фото-прототип: робота відсилає глядача до відомих знімків убитого у 1955 році чорношкірого підлітка Емета Тіла. Чотирнадцятирічного Тіла забили до смерті через підозру, що він фліртував із білою жінкою, Керолін Брайант. Чоловік Брайант та його брат викрали Тіла, били його, викололи йому око та вистрелили в голову, а тіло викинули до річки. Незважаючи на те, що тоді судова справа набула надзвичайного резонансу, вбивці засуджені не були, але через певний час, захищені конституційною поправкою про неможливість повторного звинувачення, зізналися у тому, що скоїли. Жінка також згодом зізналася, що її звинувачення було наклепом. Мати Тіла, Мамі Тіл, наполягла на тому, щоб її сина було поховано у відкритій труні, щоб усі могли побачити наслідки жахливого вбивства. На похороні, як і на суді, було багато преси, знімки понівеченого Емета Тіла було опубліковано. Цей випадок називають таким, що «змінив Америку», – вбивство Тіла вважається одним з ключових у процесі самоідентифікації афро-американського руху за громадянські права.
Читайте також: Володимир Ванін: «Строк життя емалевої живописної мініатюри – майже безмежний»
Сьогодні картина, присвячена смерті Тіла, представлена на одній з найпрестижніших світових бієнале сучасного мистецтва. Зміст та форма роботи з усією очевидністю демонструють емоцію авторки – «Відкрита труна» є антирасистською картиною. Незважаючи на це, з’явилися люди, які вимагають не просто прибрати її з числа експонованих на Вітні, але й знищити, аби робота більше ніколи не могла бути об’єктом споглядання та, потенційно, комерції. Чому?
Художник Паркер Брайт протестує проти картини Дани Шуц, затуляючи її від глядачів
Вже кілька десятиліть у американській лівій культурі використовується теза: «смерть чорношкірої людини не є спектаклем/видовищем/виставою» (The black death is not a spectacle). Метафора відсилає до відомого філософського трактату Гі Дебора «Суспільство спектаклю» (La Société du spectacle), написаного у 1967 році. Захисники прав чорношкірих протестують проти візуалізації скоєного насильства, наголошуючи на тому, що травма, біль чорної людини не може бути відчута білою людиною. Їхні аргументи можуть викликати певний подив у представників інших культур, що також пережили масштабні історичні травми (Голокост, Голодомор тощо) та, навпаки, прагнуть більшого розголосу та уваги, в тому числі візуальної. Тим не менш, аргументи ці існують, і, якщо коротко, звучать вони приблизно так: «чорна смерть» не може бути видовищем, «чорна» травма не є спектаклем, «чорна» травма не може використовуватись як навчальна можливість, відео та зображення «чорної смерті» не можуть бути інструментом просвітництва білих людей щодо страждань чорношкірого населення.
Читайте також: Талант, помножений на емоційність
Заклики до бойкотування картини Дани Шуц прозвучали саме в межах цього лівого наративу. Перший і найбільш гучний заклик належав художниці Ханні Блек, яка написала відкритого листа зі зверненням до кураторів Бієнале Вітні. Цей лист було опубліковано виданням The Art News. Чого хоче Блек? Щоб картину було «вилучено, знищено з тим, щоб вона більше ніколи не потрапила ані на аукціон, ані до музею». Головний аргумент художниці: «Ця картина не прийнятна для кожного, кому не байдужі чорношкірі, тому що для білої людини неприпустимо використовувати страждання чорних для прибутку та розваги, хоча це й давно стало нормою. […] Незважаючи на те, що наміром Шуц було продемонструвати сором білих, цей сором виражено у неправильний спосіб – через використання білою художницею тіла чорношкірого хлопця. Білі художники, які щиро бажають говорити про ганебну природу білого насильства, повинні перш за все припинити використовувати чорне страждання як сировину». Ну й ще одна цитата: «Навіть якщо самій Шуц не вистачає справжнього відчуття поваги до історії, вона (та ви) маєте послухати чорних людей, які кажуть вам, що ця картина спричинила непотрібній біль. Картину треба прибрати».
Листа підписали ще близько 50 митців. Бойкотування мало й фізичний вимір, художники приходили до виставкової зали та закривали картину від глядачів, а один з них – Паркер Брайт – влаштував свого роду перфоманс, стоячи перед роботою Шуц у футболці за написом «Чорна смерть як вистава». Були й інші коментарі, була й письмова заява самої Шуц із дуже щирими, але геть непотрібними насправді виправданнями. Шуц розказувала про те, як працювала над картиною, пояснювала, що, звісно, не може розуміти, що відчуває чорна людина, але може уявити, що відчуває мати. Вона писала: «фотографія Тіла була сакральним зображенням для громадянського руху [чорношкірих], а я – біла. Але я не ставилася до роботи над цією картиною легковажно […] Я хотіла, щоб картина була інтимною, не гротесковою, але я хотіла показати усю брутальність [того, що сталося]». Очевидно, що ці аргументи не будуть почуті протестувальниками (вони знаходяться в іншому полі сенсів), а для інших – тих, хто не вважає можливим цензурувати мистецтво, – вибачення не є потрібними.
Очевидно також, що картину не зніматимуть і, тим паче, не знищуватимуть, але з дискусії щодо «Відкритої труни» можна зробити багато цікавих висновків. По-перше, сам факт дискусії яскраво свідчить проти ще однієї відомої та зухвалої філософської ідеї, а саме нівелювання ролі автора твору мистецтва у сучасному світі. За цікавим збігом вислів «автор помер» теж походить із тексту, датованого 1967 роком (йдеться про есей «Смерть автора» Ролана Барта). Дійсно, ключове для цієї історії не те, про що картина, а те, що її авторка – біла. Поверхом вище на Бієнале Вітні глядачі можуть побачити ще одну картину, яка зображує «чорні страждання» – йдеться про роботу, присвячену чорношкірому хлопцю Філандо Кастіля, застреленому поліцейським у 2016 році. Але автор цієї роботи – Генрі Тейлор – сам чорношкірий, і тому питань до нього не виникає. Дискусія піднімає величезний пласт цікавих питань: чи має хтось право розповідати «не свою» історію? Особливо якщо це історія про біль? Чи – за висловом ще однієї протестувальниці – «маємо розповідати про життя саме з тієї точки, де стоїмо»?
Робота Генрі Тейлора, присвячена смерті Фернандо Кастіля (зліва)
Ну й насамкінець: мистецтво, яке, як відомо, нікому нічого не винне, разом з тим обов’язково образить чиїсь почуття. В цей момент виникає спокуса цензурування з боку суб’єкта, що є носієм адміністративного чи навіть політичного ресурсу. Як зазначають захисники Шуц – саме сьогодні «загравання з цензурою» з огляду на сучасну політичну ситуацію в США здається небезпечним.
Два музеї, дві долі?
Культурний інформаційний потік надав минулого тижня ще два цікавих приклади, дотичних до магістральної теми – цензурування травматичного досвіду. В одному з випадків йдеться про потенційний акт самоцензурування, а от в іншому, навпаки, про очевидну перемогу відкритості даних.
Читайте також: Авангард-мігрант
Перший – це заяви одного із авторів проекту будівництва Музею Гугенхайма в Абу-Дабі про те, що реалізацію проекту треба відтермінувати, або й відмовитись від неї. Йдеться про філіал Музею сучасного мистецтва Соломона Гугенхайма у Нью-Йорку, котрий планували ще у 2013 році відкрити на штучному острові Саадіят неподалік від Абу-Дабі. Філіал мав у 12 разів перевищувати за територією свій оригінал, але досі перебуває на стадії проекту. Томас Кренс, колишній директор Фундації Гугенхайма в Нью-Йорку, який і запустив більше 10 років тому цей проект, сьогодні каже, що задум сформувався в часи, коли «люди були більш наївними» і «не міг би спасти на думку сьогодні». За його словами, у світі після фінансової кризи та Арабської весни навряд чи «гарною ідеєю» було б відкривати американський музей із «єврейською назвою» у країні, що «не визнає Ізраїль». Так чи інакше, формально проект поки не закрито; компанія, що сьогодні відповідає за розвиток штучного острову, не відповіла на журналістські запити про коментар щодо висловлювань Кренса. Щоправда, світ чекає на відкриття на Саадіяті іншого художнього музею – Лувру Абу-Дабі. Воно заплановано на 2017 рік.
Проект забудови острову Саадіят, 2007 рік.
Другий приклад – це новини про шалену популярність відкритого півроку тому у Вашингтоні Національного музею афро-американської історії та культури (National Museum of African American History and Culture). Як стало відомо, за шість перших місяців роботи музей відвідало більше мільйона людей – якщо бути точним, 1,211,563 особи. Музей, таким чином, одразу опинився серед п’ятірки найпопулярніших Смітсонівських музеїв (до їхнього числа входять 19 музеїв та галерей, а також Національних зоологічний парк, 17 з них знаходяться у Вашингтоні).
Читайте також: Білим по білому. «Нормандія у живописі»: посібник з історії мистецтва і втеча з промзони
За скромними прогнозами експертів, відвідуваність музею мала становити від 3 до 3,5 мільйонів на рік, але вже очевидно, що реальні цифри будуть вищими, адже попереду пікові сезони – весна і літо. Доволі вузький вхід до секції, присвяченої темі рабства, знаходиться на найнижчому поверсі і не витримує потоку глядачів, що виходять із ліфту, тому організатори обмежили кількість людей, котрих цей перевозить ліфт. І тепер черга до нього тягнеться двома поверхами вище. Цікаво, що глядачі проводять у музеї вдвічі більше часу, аніж у середньому проводять у інших Смітсонівських музеях – 6 годин (!) замість 3-х. За оновленими прогнозами, інтерес до експозицій музею триматиметься на цьому ж рівні ще принаймні кілька років.
зображення з сайту Національного музею афро-американської історії та культури