Після поразки Німеччини в Першій світовій війні та підписання в червні 1919 року принизливого Версальського договору вся зовнішньополітична діяльність Берліна була спрямована на досягнення єдиної мети – виходу з міжнародної ізоляції, здобуття повної внутрішньої незалежності й самостійного визначення свого зовнішнього курсу. Повоєнна слабкість Веймарської Республіки змушувала уряд шукати союзників на міжнародній арені для реалізації своїх економічних проектів і дипломатичних планів щодо перегляду умов Версальського миру. Втративши всі заморські колоніальні володіння, Берлін звернув увагу на посталу після падіння імперії Романових та громадянської війни радянську Росію як потужну сировинну базу та ринок збуту для власних товарів.
Водночас поруйнована після Першої світової та громадянської воєн більшовицька Росія, прагнучи відбудувати свою промисловість, конче потребувала обладнання, нових технологій та спеціалістів. Тож не дивно, що співробітництво з німцями стало для більшовиків надзвичайно плідним і корисним. У політичному плані для обох сторін це був крок до виходу з міжнародної ізоляції, а для Берліна ще й своєрідний «козир» у великій грі з країнами-переможницями.
Читайте також: Мрія і Помилка Лєніна
КРУТЕ ПІКЕ
У 1921 році держави Антанти запропонували уряду Владіміра Лєніна взяти участь у міжнародній конференції для врегулювання спірних питань, пов’язаних з економічними претензіями Заходу до Кремля. У випадку їх прийняття європейські країни обіцяли офіційно визнати більшовицький режим. У квітні 1922-го розпочала роботу Генуезька конференція, в якій узяли участь 29 держав, зокрема Росія, Велика Британія, Франція і Німеччина.
Західні уряди висунули Москві спільні вимоги: компенсувати борги царського й Тимчасового урядів (18 млрд руб. золотом), повернути націоналізовану більшовиками західну власність на території колишньої Російської імперії, скасувати монополію на зовнішню торгівлю, відкрити дорогу іноземному капіталу і припинити революційну пропаганду в їхніх країнах.
Зі свого боку, червоний уряд висунув зустрічні умови: відшкодувати збитки, спричинені іноземною інтервенцією в роки громадянської війни (39 млрд руб.), забезпечити широке економічне співробітництво на підставі довгострокових західних кредитів, прийняти радянську програму загального скорочення озброєнь і заборони «найбільш варварських» методів ведення війни. Врешті-решт, через взаємну неготовність до політичного компромісу переговори зайшли у глухий кут.
Однак під час конференції окреслився розкол у західному таборі. Німеччина внаслідок свого скрутного політичного та економічного становища вирішила піти на одностороннє співробітництво з більшовиками. 16 квітня 1922-го в містечку Рапалло поблизу Генуї між радянським наркомом закордонних справ Ґєорґієм Чічєріним і німецьким міністром закордонних справ Вальтером Ратенау було підписано договір.
Цей документ передбачав встановлення в повному обсязі дипломатичних відносин між РСФРР і Веймарською Республікою. Сторони навзаєм відмовлялися від посягань на компенсацію воєнних витрат і збитків. Берлін визнав націоналізацію німецької власності в радянській Росії і відмовився від будь-яких претензій до Москви. Дві країни визнали принцип найбільшого сприяння як основу для політичних та економічних відносин між собою, зобов’язались активно розвивати господарські контакти. Договір був безтерміновим. 5 листопада 1922 року його дія була поширена на три інші радянські республіки – Україну, Білорусь та Закавказьку Федерацію, що невдовзі разом із Росією об’єднались у Радянський Союз.
Читайте також: Народжена війнами
МІРА ЗБЛИЖЕННЯ
Значення підписаного в Рапалло радянсько-німецького договору було надзвичайно великим для обох сторін. Він став однією з перших міжнародних угод, укладених Берліном по завершенні світової війни на основі принципів рівності, взаємовигідного співробітництва та невтручання у внутрішні справи. Документ практично втілював у життя ідею мирного співіснування між двома державами, заклавши основу для розвитку та зміцнення їхніх політичних та економічних відносин у міжвоєнний період. Несподіване зближення з більшовицьким урядом відкривало перед Німеччиною перспективу швидкого відновлення економіки завдяки підтримці вигідних торговельних контактів із РСФРР та «братніми» радянськими республіками.
Нарешті, договір виводив Німеччину з міжнародної ізоляції, забезпечував їй умови для ефективного тиску на країни Антанти з метою перегляду ними зовнішньополітичного курсу у відносинах із Берліном. Рейхсканцлер Карл Йозеф Вірт (майбутній лауреат Сталінської премії за зміцнення миру) навіть заявив про початок повороту в зовнішній політиці Німеччини.
Водночас радянським представникам у Рапалло вдалося досягнути прецеденту міжнародного визнання свого уряду з боку однієї з провідних держав Західної Європи, що відіграло функцію ланцюгового паса, який привів у рух механізм дипломатичного визнання більшовицької диктатури державами Заходу й пришвидшив закінчення періоду ізоляції радянської Росії на зовнішній арені.
РОЗБИВАЮЧИ ЛАНЦЮГИ ВЕРСАЛЯ
Однак Рапалльський договір у самій Німеччини був сприйнятий позитивно аж ніяк не всіма. Проти нього виступили представники найбільших концернів, військового лобі та правої соціал-демократії. Міністр закордонних справ Вальтер Ратенау, який підписав договір, був убитий терористами з правої бойової організації. Проти радянсько-німецької угоди виступили уряди дев’яти держав, зокрема Великої Британії та Франції. Своєю нотою у відповідь Німеччина оголосила, що не може відмовитись від узятих на себе зобов’язань перед радянською стороною.
Така наполегливість і твердість позиції Берліна пояснювалася насамперед зацікавленістю представників німецького генералітету у військовій співпраці з радянською Росією. Перший командувач і фактичний організатор Рейхсверу (збройних сил Веймарської Республіки) генерал Ганс фон Сект свого часу заявляв: «Тільки в міцному зв’язку з Великоросією Німеччина зберігає шанси на відновлення свого статусу великої держави… Англія і Франція бояться союзу двох континентальних держав і намагаються запобігти йому в усілякий спосіб. Таким чином, ми прагнемо до нього всіма силами… Наша політика стосовно як царської Росії, так і держави на чолі з Колчаком та Дєнікіним була б незмінною. Тепер доведеться миритися з радянською Росією – інакшого виходу в нас немає». В іншій промові генерал висловився ще відвертіше й пряміше: «Якщо Німеччина стане на бік Росії, вона зробиться непереможною, адже інші держави будуть змушені тоді рахуватися з Німеччиною, не можучи не зважати на Росію».
Читайте також: Перехитрувати хитрішого
ДРУЖБА НА КОРИСТЬ ВІЙНИ
У травні 1921-го, майже за рік до укладення Рапалльського договору, між співробітниками Міністерства оборони Німеччини та більшовицькими військовими представниками розпочалися секретні переговори, центральною темою яких стала допомога Берліна у зміцненні радянської військової промисловості (для створення модерної і потужної армії більшовики конче потребували масштабної технічної підтримки та фінансових вливань із-за кордону). Москва розраховувала за допомогою німецьких субсидій закласти основи власної авіаційної, хімічної та інших ВПК.
У німців були свої розрахунки щодо цього. Росіяни не брали участі в підписанні Версальського договору, а тому не були зацікавлені в його підтримці, зокрема коли йшлося про мілітарні обмеження Німеччини. Величезні природні багатства Росії, а також полігони, віддалені від допитливих очей західних спостерігачів, створювали ідеальні можливості для підготовки офіцерських кадрів Рейхсверу, розробки й випуску озброєнь, заборонених мирними договорами. Саме з огляду на це німці виявили підвищену зацікавленість у веденні офіційних перемовин із радянськими представниками. Про їх перебіг командувач збройних сил Веймарської Республіки генерал Ганс фон Сект особисто інформував канцлера Карла Вірта. Переговори з московськими військовими емісарами завершилися 11 серпня 1922 року підписанням секретних домовленостей. У листопаді того самого року між більшовицьким урядом і фірмою Junkers було укладено угоду про будівництво у підмосковному містечку Філях авіаційного заводу.
Для розширення контактів у військовій сфері в лютому 1923-го Берлін направив до Москви делегацію на чолі з генералом Гассом, керівником одного з відділів Міністерства оборони. Результатом цього візиту став договір про будівництво хімічного заводу з виробництва отруйних речовин (акціонерне товариство «Берсоль»). Через два місяці було підписано ще одну угоду, яка передбачала реконструкцію російських військових заводів і постачання артилерійських снарядів для Рейхсверу. Для координації діяльності німецьких компаній у радянській столиці під непримітною назвою «Московский центр» запрацювало представництво Рейхсверу на чолі з полковником Гансом фон Томсеном (псевдонім – фон Ліц).
У липні 1925-го в Липецьку для підготовки німецьких льотчиків і парашутистів організували авіаційну школу. Наступного року в інтересах співпраці з Рейхсвером розпочалося будівництво двох аерохімічних полігонів під Москвою та в Саратовській області, а також танкової школи в Казані. Водночас планували, що німецький суднобудівний концерн Blohm und Voss візьметься за реконструкцію заводу підводних човнів у Миколаєві.
Читайте також: Дезорієнтовані Кремлем
Паралельно відбувались регулярні обміни військовими фахівцями, а до радянських конструкторських бюро (авіаційних, машинобудівних, артилерійських, танкових, хімічних) направляли німецьких спеціалістів. У Берліні стажувалися відомі червоні воєначальники Міхаіл Тухачєвскій, Ієронім Уборєвіч, Авґуст Корк. Водночас в СРСР навчалися німецькі генерали Вальтер фон Браухіч (майбутній головнокомандувач сухопутних військ Вермахту), Вальтер фон Райхенау (командувач 6-ї армії під час проведення операції «Барбаросса»), Вільгельм Ліст (учасник бліцкригів проти Польщі та Франції у 1939–1940 роках), Гайнц Ґудеріан (командувач 2-ї танкової групи під час нападу на СРСР у 1941-му). Вищі офіцери Веймарської Республіки Ганс фон Сект, Курт фон Шляйхер і Вернер фон Бломберґ брали активну участь у розробці статутів Червоної армії.
На виконання угод із Москвою 1922–1923 років Німеччина, зокрема Рейхсвер, намагалася стати для Радянського Союзу головними постачальниками в авіаційній та хімічній галузях, закріпивши за собою панівний вплив на відповідні сектори більшовицької промисловості. Починаючи від 1925-го, двостороннє співробітництво стало переходити на інший рівень: німці почали докладати більших зусиль, аби досягти максимального впливу на Червону армію (її організацію, тактичну підготовку тощо).
ЛОГІКА ІНТЕРЕСІВ
Радянсько-німецькі відносини до приходу Гітлера у 1933-му будувались на взаємовигідних і взаємонеобхідних засадах. Обопільне тяжіння пояснювалось тим, що, налагодивши дипломатичні контакти, Німеччина й радянська Росія змогли разом протистояти західним державам. Веймарська Республіка, відчуваючи необхідність співробітництва з більшовиками, не тільки відмовилась від інтервенції в Росію на початку 1920-х, а й зміцнила дружні стосунки з нею, уклавши Рапалльський договір, чим, зокрема, змусила країни Антанти спочатку обмежити повоєнні санкції, а пізніше й переглянути їх на німецьку користь.
Своєю чергою, радянська Росія, перебуваючи у стані міжнародної блокади та ізоляції, знайшла в Німеччині вигідного економічного партнера. Берлін вдалими дипломатичними кроками зміг добитися максимальної користі цих відносин, вправно обходячи накладені Версалем обмеження.
Для Веймарської Республіки Радянський Союз був єдиним рівним і повноцінним партнером, із яким вона могла проводити свою зовнішню політику до 1933 року. Найкращим доказом цього стало таємне військове співробітництво, яке підготувало надійний ґрунт для відродження німецької мілітарної потуги після Першої світової, з одного боку, та модернізації більшовицького ВПК, із другого. Укладений у серпні 1939-го пакт Ріббентропа – Молотова, за яким два диктатори, Гітлер і Сталін, поділили Центрально-Східну Європу й розпочали Другу світову війну (хоча не одночасно), став логічним продовженням політики німецько-радянського зближення 1920-х років.
Читайте також: Пропаганда, що заблукала