29 квітня Крістіан Дростен, директор Інституту вірусології університетської клініки Шаріте, що в Берліні, виклав в інтернет препринт дослідження своєї групи щодо впливу COVID-19 на дітей. Висновок науковців такий: незважаючи на переважно відсутні симптоми, вірусне навантаження в дітей таке саме, як і в дорослих, тобто вони можуть бути заразними й мати високий ризик самим заразитися. Публікація збіглася в часі з обговоренням у німецькому суспільстві необхідності відкривати дитячі садочки та школи і стала важливим політичним чинником. Упродовж кількох тижнів від дати публікації в інших науковців виникли обґрунтовані зауваження щодо коректності статистичних методів, які використав Дростен, а також самих висновків дослідження.
Крістіана Дростена в Німеччині називають «зірковим вірусологом». Він частий гість телеефірів, ведучий популярного подкасту про коронавірусну хворобу й експерт, у якого просять коментарі найбільші ЗМІ. А до його наукової роботи незмінно прикуто увагу суспільства. Сам він досліджує коронавіруси ще з часу епідемії SARS у 2003 році та справді має в цій галузі беззаперечний авторитет. У цьому він схожий на іншого німця, доктора Гендріка Штрека (див. «Лжепророки від медицини», Тиждень, № 20/2020), який став відомим завдяки дослідженню утворення колективного імунітету до COVID-19 у містечку Ґанґельт. Штрек оголосив попередні результати на прес-конференції, яку організувала влада федеральної землі Північна Рейн-Вестфалія, і наразився на жорстку критику колег, зокрема Дростена. А тепер сам Дростен потрапив у схожу пастку.
Читайте також: Наукове шахрайство, донорство крові та новий тест – огляд наукових новин про коронавірус
Дростен і Штрек ілюструють виклики, що постали перед науковою комунікацією в час пандемії. На початку поширення нового вірусу про нього було мало відомо. Інформаційний вакуум заповнювали фейки й конспірологія, а поодинокі наукові дослідження видавалися твердим ґрунтом, на який можна спертися. Тому вони отримували велику увагу ЗМІ й суспільства, а політики зважали на них, коли приймали рішення. Науковці, які зазвичай виконують свою роботу тихо й обережно, раптом опинилися під світлом софітів, а також під тиском якомога швидше видавати нові результати.
Американський епідеміолог Сандро Галєа в подкасті наукового журналу Nature зазначив, що вчені мають виконувати три ролі. По-перше, продукувати наукові знання й організовувати дослідження. По-друге, навчати науковій роботі студентів і молодих дослідників. І по-третє, чітко та зрозуміло пояснювати суспільству, з податків якого вони живуть, суть своєї науки. У звичайний час щодо третього пункту питань не виникає. Учені публікують статті в наукових журналах, їхню роботу здебільш ретельно перевіряють інші дослідники, після чого про неї можна говорити у пресі.
Хороший приклад наукової комунікації за звичайних умов — відкриття гравітаційних хвиль. Співробітники колаборації LIGO зареєстрували їх 14 вересня 2015 року, після чого було кілька місяців перевірки й верифікації даних. Увесь цей час результат тримали в секреті, бо в разі витоку інформації, коли відкриття не підтвердиться, це завдасть репутаційної шкоди колаборації. І лише 11 лютого 2016 року науковці організували прес-конференцію одночасно з виходом статті в журналі Physical Review Letters. Новини з цієї конференції, які базувалися на ретельно виваженій інформації, заполонили всі світові ЗМІ. Астрофізики могли собі дозволити півроку перевіряти дані, натомість учені, які займаються COVID-19, ні. Відкриття гравітаційних хвиль — це епохальна наукова подія. Та від спостережень за злиттям двох чорних дір не залежали політичні рішення урядів і рекомендації щодо поведінки людей задля уникнення ризику серйозної хвороби.
Читайте також: Сумнівна дія. Кому вигідне просування ліків із недоведеною ефективністю
Коли Гендрік Штрек пояснював своє рішення оголосити проміжні результати незавершеного дослідження, то казав, що вони з колегами цілу ніч розмірковували про етичність такого кроку. І наважилися на нього, взявши до уваги великий суспільний інтерес. Кейс Штрека і Дростена вивів у публічну площину процес внутрішньої наукової комунікації. Їхні роботи з’явилися як препринти, тобто сирі версії наукових статей. Наступним кроком має бути подача препринту в науковий журнал, де на нього чекає процес peer-review, або наукового рецензування. Воно може тривати місяцями. Редактор шукає в базі журналу кваліфікованих спеціалістів, здатних незалежно оцінити методологію й коректність результатів. Часто задля уникнення ризику упередженості або змови цей процес «сліпий»: ні рецензенти не знають, чию роботу вони читають, ані її авторам не повідомляють імен рецензентів. Зазвичай буває кілька раундів peer-review: журнал повертає авторам статтю на доопрацювання залежно від відповідей спеціалістів. Далеко не кожен препринт доходить до публікації в журналі або ж він може суттєво змінитися впродовж рецензування.
Препринти — складова комунікації всередині наукової спільноти. Ні від кого не вимагають публікувати їх на спеціалізованих сервісах на кшталт arXiv, bioRxiv або medRxiv чи викладати деінде, наприклад на сайті власного інституту, як це зробив Дростен. Можна одразу подавати чернетку статті в журнал. Користь препринтів у швидкому поширенні знань серед інших спеціалістів, а також розв’язанні питання пріоритету, якщо наукова тема динамічна й конкурентна.
До пов’язаної з коронавірусної хвороби кризи медіа нечасто звертали увагу на препринти. При їхньому цитуванні для широкого загалу потрібно бути обережними: зазначати, що це попереднє дослідження й воно може взагалі не підтвердитися; вписати в контекст інших робіт; при нагоді взяти коментар у спеціаліста з галузі, який зможе сказати, наскільки препринт вартий уваги. А найкраще — узагалі на них не зважати. Так, препринт перетвориться на наукову статтю не одразу, проте цей часовий інтервал варто витримати й написати вже про надійніше (завдяки рецензуванню) дослідження.
Читайте також: Типологія фейків про COVID-19
Яскравим прикладом є препринт про штучне походження коронавірусу, який опублікувала наприкінці січня група науковців із Індії. Вони проаналізували генетичний код SARS-CoV-2 і знайшли ланцюжки, що збігаються з такими самими у вірусу імунодефіциту людини. Медіа тоді підхопили цю тему, що стало важливою ланкою конспірології щодо штучного походження вірусу. Наступного дня науковці видалили препринт, бо колеги довели їм, що такі ланцюжки є і у стовідсотково «природних» вірусів. Такий вигляд має нормальний процес взаємодії науковців: одні викладають свою роботу у відкритий доступ, інші її критикують. Та препринт видалили, а конспірологія, зокрема й через «сенсаційні» новини в ЗМІ, залишилася. А 17 березня в журналі Nature Medicine вийшла робота, що навпаки довела походження вірусу від живої природи й у спеціалістів не залишилося щодо цього сумнівів.
Та навіть рецензування не дає гарантії, що дослідження справді коректне, проте підвищує таку ймовірність (див. «Криза невідтворюваності», Тиждень, № 33/2018). The Guardian 3 червня написав про підозрілу компанію Surgisphere Corporation, яка відзначилася двома статтями у провідних медичних журналах The Lancet і The New England Journal of Medicine. Одна зі статей з аналізом десятків тисяч випадків захворюваності на COVID-19 доказувала підвищений ризик смертності від препарату на основі гідроксихлорохіну, що його тестували проти хвороби. На основі цієї статті Всесвітня організація охорони здоров’я виключила гідроксихлорохін із рекомендацій для клінічних досліджень. Праці щодо побічних ефектів засобу були й раніше, але саме ця мала вигляд наймасштабнішої та найґрунтовнішої. Журналісти The Guardian дізналися, що серед співробітників компанії немає жодного спеціаліста з вірусології або аналізу даних, натомість є письменниця-фантастка й порнозірка. Потім вони сконтактували з госпіталями, дані з яких нібито аналізувала Surgisphere, і ті не змогли підтвердити інформацію. Згодом наукові журнали здійснили додатковий раунд рецензування, після якого відкликали статті як некоректні. Ця історія ілюструє, як відповідальні медіа здатні бути корисними науковцям.
Читайте також: Інфлюенсери і «нульові пацієнти»
Проблема з рецензуванням може бути й у тому, що деякі журнали, не готові до надто великої кількості статей із вірусології, не мають змоги знайти достатньої кількості рецензентів. А тому змушені залучати спеціалістів із суміжних галузей. Натомість інші запроваджують систему швидкого рецензування, що збільшує навантаження на наявних рецензентів. Така політика може призводити до нижчої якості наукового контенту, який виходить друком.
Найкраще, що можуть зробити журналісти, коли цитують наукові статті, це максимально коректно передати їхній зміст і вписати їх у науковий контекст. І в разі відкликання статті з журналу написати новий матеріал, зазначивши, що попередній допис базувався на неправильній інформації. Водночас варто розуміти, що наука — це пошук, і відозва некоректних статей або доопрацювання старих відомих теорій на основі нових даних — нормальний процес у такому пошуку.
Та є важлива відмінність між передачею наукових новин, які базувалися на некоректних даних, і навмисною дезінформацією. Остання — це різновид пропаганди, коли медіа не зважають на наявні факти (навіть якщо згодом вони виявляться некоректними), а маніпулюють ними чи й узагалі вигадують.
Коронавірусна хвороба підкреслила проблеми, наявні в науці та їхньому висвітленні. Наукові журнали, такі як Nature, запускають дискусійні майданчики, записують подкасти за участі професійних учених і наукових журналістів із метою пошуку нових методів комунікації в умовах нестачі інформації та великої кількості хибних досліджень. Якщо нові формати взаємодії буде знайдено, це покращить життя і науковців, і журналістів, які пишуть про науку, і людей, які їх читають. Бо вони зможуть приймати рішення на основі коректнішої та повнішої інформації. Або ж принаймні розуміти, що такої наразі немає. І це також важливе знання, яке вбереже від фейків і конспірології.