Після розстрілів на Інститутській минуло менше доби. Режим Януковича ще не впав остаточно, і народні депутати вирішили захистити учасників Революції гідності від можливих утисків системи. Тож 21 лютого 2014-го в стінах парламенту вони ухвалюють Закон «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань…». На підтримку цього документа висловлюється 372 парламентарії. Проект закону ухвалюють одразу — без обговорень, без правок, без рішення комітетів Ради. Його автор — депутат Юрій Дерев’янко — заявив, що закон звільняє від відповідальності не лише тих, проти кого порушені кримінальні справи, а й тих, хто міг скоїти злочини. Перелік останніх додавався. Однак документ, який мав би врегулювати життя протестувальників після Революції, у майбутньому лише створив проблеми.
Для початку варто зрозуміти, про що ж саме йшлося в тому законі. По-перше, він звільняв протестувальників від кримінальної відповідальності лише за конкретні можливі злочини. Наприклад, насильницьку зміну влади, посягання на життя державного діяча, завдання умисних тяжких тілесних ушкоджень, крадіжку, грабіж, розбій, приховування злочину тощо. Загалом кілька десятків статей Кримінального кодексу. Обов’язкова умова звільнення від покарання — усі дії протестувальників, які підпадали під ці статті, мали бути пов’язані з акціями протесту. А участь людини в масових акціях підтверджувалася лише її заявою. По-друге, учасники протестів засуджені за злочини, перелічені в цьому законі, мали бути звільнені від покарання. По-третє, закон Дерев’янка передбачав, що всі розслідування за фактами злочинів (фактові справи, тобто такі, у яких немає підозрюваних) мають також закрити. Майже в усіх випадках від відповідальності протестувальників звільняв суд. Окрім фактових справ: їх мали закривати прокурори.
Читайте також: Справи Майдану. Що з’ясували слідчі за п’ять років
Однак чи не найважливіше в цьому законі — заборона для слідчих збирати, обробляти та зберігати будь-які персональні дані учасників протестів: імена, прізвища, місце проживання тощо. А вже отриману інформацію мали знищити. І саме в цьому пункті криється одна з основних проблем. Законодавець фактично заборонив розслідувати всі злочини під час Майдану, скоєні як проти мітингувальників, так і проти силовиків, оскільки так чи так слідчі мали збирати персональні дані про потерпілих — учасників протестів.
«По суті, цей закон суперечить Кримінальному процесуальному кодексу (КПК). Хоча за законом про недопущення переслідування майданівців і закривали справи. Але цей закон недолугий за своєю формою. КПК визначає, що кримінальний процес регулюють Кримінальний процесуальний кодекс і закони, які йому не суперечать. Кодекс передбачає, що звільнити від відповідальності можна тих, хто в злочинах винен. І лише за допомогою амністії чи помилування. А в нас виходить, що справи позакривали щодо людей, які навіть злочинів не скоювали. Тобто їх просто «пробачила» Рада. Людям навіть не дали права вибору — довести свою невинуватість у суді чи погодитися на звільнення від відповідальності. Законодавець передбачив лише останній варіант», — коментує ситуацію Тижню колишній голова Управління спецрозслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк.
Власне, історія майданівських справ знає кілька промовистих прикладів, коли цей закон не спрацьовував. Один з них — справа майданівця Леоніда Бібіка. 18 лютого в урядовому кварталі він сів за кермо вантажівки й, тікаючи від силовиків, наїхав на іншого протестувальника — Сергія Дідича. Той помер від травм. Суд над Бібіком почався 2015-го. У 2016 році чоловіка звільнили від відповідальності саме за Законом «Про недопущення переслідування…». Проте родичі загиблого Дідича звернулися із скаргою до Апеляційного суду, який повернув справу на повторний розгляд. Бібік кілька років нібито переховувався від слідства, і віднедавна судові засідання поновилися.
Утім, чи не найвідомішою стала справа Івана Бубенчика — чоловіка, який 2016 року розповів журналістам про те, що нібито вбив кількох силовиків на Майдані 20 лютого 2014-го. Оскільки прокуратура розслідувала й убивства силовиків також, то Бубенчик після своїх заяв, очікувано, став підозрюваним. Йому інкримінували замах на життя працівника правоохоронного органу та умисне вбивство (ст. 348 та 115 Кримінального кодексу). Прокурори зазначали, що намагаються перевірити версію про необхідну самооборону Бубенчика. Однак той тривалий час не виходив на зв’язок, не з’являвся на допити й слідчі експерименти, тому його вирішили заарештувати. Коли ж навесні 2018-го чоловіка затримали на кордоні з Польщею і привезли до суду, то в справу втрутився тогочасний генпрокурор Юрій Луценко.
Читайте також: Меморіал vs. розслідування
Він замінив керівника групи прокурорів. Бубенчик отримав нові звинувачення (стаття про умисне вбивство звідти зникла), які підпадали під Закон «Про недопущення переслідування», а саме розслідування зупинили через виконання низки міжнародних доручень. Хоча в прокуратурі тоді не під запис казали: щоб у майбутньому уникнути проблем, у суді варто було б доводити саме свою невинуватість. І не лише за основною статтею, яка підпадає під дію закону про амністію учасників Майдану, а й за додатковою, тобто умисним убивством. Два роки тому співрозмовники Тижня в прокуратурі зазначали: якщо влада в країні вирішить переглянути ставлення до Майдану й майданівців, то їх можуть спробувати притягти до відповідальності в обхід закону про амністію, наприклад за іншими статтями Кримінального кодексу або й узагалі спробувавши відновити старі розслідування. Тому і слідчі, і прокурори наголошували: депутати мали б узятися за зміни до законодавства й усунути суперечності між Кримінальним процесуальним кодексом та спеціальним законом про непереслідування учасників Революції гідності.
20 лютого 2020 року в стрічках новин з’явилося повідомлення, що виконувачка обов’язків голови Державного бюро розслідувань Ірина Венедіктова хоче скасувати Закон «Про недопущення переслідування учасників протестів», оскільки, на її думку, він «перешкоджає об’єктивно розслідувати убивства правоохоронців».
«Це той (закон. — Ред.), що діє на сьогодні… Було вбито 78 мітингувальників і 13 правоохоронців. Із точки зору справедливості ми мусимо пам’ятати і про 13 загиблих правоохоронців, які виконували наказ. Якщо накази були злочинними, потрібно притягнути до відповідальності тих, хто їх віддавав. Він перешкоджає об’єктивно нам розслідувати вбивства правоохоронців. Якщо ми хочемо справедливого і чесного розслідування, то цей закон треба скасувати», — заявила Венедіктова в інтерв’ю виданню Lb.ua.
Спецтема: Майдан. Точка відліку
Пані т. в.о. директора ДБР дещо неточна у своїх заявах. Оскільки вбивства силовиків під час протестів у Києві таки розслідували, у цих справах були підозрювані. Але віднедавна частина матеріалів цих розслідувань опинилася у відкритому доступі в низці проросійських медіа, що ставить під загрозу кількарічну роботу. Скажімо, напередодні роковин розстрілів в інтернеті з’явився нібито перелік підозрюваних у вбивствах і пораненнях силовиків 20 лютого 2014-го. А ЗМІ, які його оприлюднили, фактично попередили можливих фігурантів кримінального провадження про те, що їм час тікати з країни. Цю та іншу інформацію, зокрема, поширювали і колишній перший заступник голови Адміністрації президента Януковича Андрій Портнов, і колишній міністр юстиції Олена Лукаш. Варто лише згадати інформаційний вал напередодні річниці масових розстрілів, у яких вони намагалися змінити акценти щодо подій шестирічної давності. Наприклад, що Майдан не був мирним протестом (для доведення цього використовують факти про поранення силовиків з вогнепальної зброї в останні дні протестів) або що частину людей 20 лютого 2014-го на Інститутській «розстріляли свої» (на підтвердження цього використовують той факт, що частину поранень протестувальники дістали від пострілів з пістолетів, хоча доведено: силовики стріляли не лише з автоматів Калашнікова). І мало не щоразу звучала теза про те, що злочини проти силовиків не розслідували, що існує закон, який цьому перешкоджає, і його треба терміново скасувати.
Тепер такі тези озвучує й очільниця правоохоронної структури, яка має розслідувати злочини часів Революції гідності. А зважаючи на нещодавній скандал із призначенням адвоката Віктора Януковича на посаду першого заступника ДБР, такі заяви можуть породжувати недовіру до правоохоронної структури. У цій ситуації, хоч би як дивно звучало, Закон «Про недопущення переслідування…» потрібен, бо сьогодні саме він є бодай якимось запобіжником від тотального переслідування всіх учасників Майдану: тих, хто палив шини, розливав «коктейлі Молотова» чи стояв із щитом проти «Беркута» на Інститутській. Наразі лише цей закон, хоча він і суперечить нормам КПК, використовують для того, щоб закривати кримінальні провадження стосовно учасників протестів. Принаймні донедавна він іще працював.
Якщо ж закон скасувати, то всі, хто фігурував у кримінальних провадженнях, закритих за «амністією для майданівців», можуть знову опинитися під загрозою кримінального переслідування. Розслідування щодо них закрили не за відсутністю складу злочину, як здебільшого мало б бути, а за вже згаданим вище законом. І немає гарантій, що окремі слідчі не спробують реанімувати старі справи. Вирішити проблему, як і завжди, могли б народні депутати. До цього закликав і генеральний прокурор України Руслан Рябошапка 4 березня у Верховній Раді. Він заявив, що до закону потрібно внести поправки. Зокрема, ті, які приберуть заборону для слідчих збирати інформацію про учасників протестів.