Здавалося, що в сучасному світі піратство давно втратило свою первісну грізну подобу й масштаби, залишившись пригодницькою казкою для малюків. Однак зростання кількості розбійних нападів у морі та в повітрі, схоже, заперечують цю легковажну тезу. Причинами такої реінкарнації є соціальна природа й джерела піратства, історія якого налічує понад три тисячі років.
На світанку цивілізації
Пірати – головні герої одного з перших творів світової літератури. Утім, не поспішаймо дивуватися. Одіссей та його побратими, звісно, були позитивними хлопцями, яких Гомер примхою свого таланту відправив не на грабунок, а на шляхетні подвиги. Однак їхніми реальними прототипами, найімовірніше, були грецькі колоністи-заробітчани, які в пошуках кращої долі мандрували Середземномор’ям (цікаво, що пірат (лат. pirata) походить від гр. πειράω («випробовувати»). Торгівля й війна, які в давнину були нерозривно пов’язані між собою, автоматично робили купця воїном, що мав захищати вторговане, а вояка комерсантом, який дбав про збут захопленої здобичі.
Уже на початку І тисячоліття до н. е. природні ресурси Пелопоннеського півострова не могли забезпечити зростання тамтешнього населення, змусивши еллінів шукати й освоювати нові землі поза Малою Грецією. Рух великої колонізації, що охопив усе Середземномор’я, а згодом й акваторії Чорного та Азовського морів, був аж ніяк не мирним, супроводжуючись сутичками з варварськими народами та усобицями між самими колоністами. Утім, тільки-но новостворені міста-колонії почали давати шалені прибутки від транзитної торгівлі дефіцитними товарами, рабами й продовольством, вони потрапили під контроль піратів, що заволоділи морськими шляхами.
Дуже швидко піратство розрослося кількісно, виробило свою внутрішню структуру й спеціалізацію, які в загальних рисах зберігаються аж до сьогодні. Базами піратів ставали острівні архіпелаги з важкодоступними гірськими масивами, а тактикою бою – блискавичні й зухвалі напади на легких і маневрових суднах.
Гомер, не бажаючи кидати тінь на своїх співвітчизників, найбільше згадує про фінікійських піратів, що сусідили з еллінами, хоча не менш відомими на той час були долопійські (власне грецькі), розгромити яких вдалося лише в V столітті до н. е. На віддаленому від центрів античної цивілізації Причорномор’ї піратство не лише живилося за рахунок заможних купецьких міст, а й навіть виступало як воєнний союзник місцевих володарів. Понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор (121–63 роки до н. е.) уклав угоду з кількома піратськими ватагами, які мали плюндрувати міста й флотилії супротивного Риму.
Володарі морів та океанів
Історія піратства загалом сприймається як певною мірою європоцентрична, хоча це не так. Розквіт морського здобичництва завжди був зворотним боком розвитку економіки, інтенсифікації торгівлі та виникнення складноструктурованих суспільств. Класичним прикладом такого зв’язку є поява японських і тайванських піратів вокоу, які протягом IX–XVI століть грабували узбережжя Південного Китаю та Кореї. Флотилії азійських флібустьєрів складалися зі збіднілих рибалок та ремісників, декласованих самураїв, а об’єктами нападів були багаті міста, купецькі кораблі, хоча в деяких випадках плюндрування зазнавали й рибацькі селища, що обкладалися регулярною даниною.
Показовим прикладом піратства були вікінги – така собі збірна північних народів із бідних країн, які впродовж VIII–XI століть плюндрували узбережжя Європи, Малої Азії та Північної Африки. Відсутність стійких та добре керованих держав у ранньосередньовічному Старому світі робила його терени зручним і практично беззахисним полем грабунку для вікінгів, які нападали спочатку на узбережжя, а потім річками почали проникати в глиб континенту. Втім, примітивним грабунком не обмежувалося. Обкладаючи окремі терени постійною даниною, вікінгські ватажки-конунги з часом стали тримати там постійні залоги, запроваджувати свої правові норми і судочинство. Так з’явилися перші варязькі династії, деяким із них пощастило здобути владу в таких великих державах, як-от Київська Русь. Відгомін норманських перемог був відчутний і наприкінці Середньовіччя, коли Європа вже стояла на порозі Великих географічних відкриттів: на початку XVI століття кілька банд фрисландських (скандинавсько-голландських) піратів на чолі з П’єром Герлофсом Доніа успішно воювали проти імператора Карла V, захопивши 28 кораблів.
Європейські пірати були не лише вихідцями з Англії, Іспанії та Франції, як ми звикли вважати під впливом пригодницьких романів. Не менш відомі своєю зухвалістю й жорстокістю мавританські розбійники (араби й бербери), місцем осідку яких були Крит та Балеарські острови, а найпопулярнішими об’єктами нападів – Рим (911 року вони навіть пограбували Ватикан) і володіння Венеціанської Республіки. Контролюючи практично все Західне Середземномор’я, берберські корсари зберігали своє панування аж до XIX століття. Секретом успіху був політичний протекторат з боку близькосхідних держав, зокрема Османської імперії, яких пірати постачали невільниками (за різними підрахунками, протягом XVI–XIX століть вони продали від 1 млн до 1,25 млн бранців) і які водночас слугували своєрідним заслоном від флотів християнських держав.
Не пасли задніх у піратському бізнесі й слов’яни. Так, італійським містам ще від ІХ століття регулярно допікали іллірійські здобичники, які отаборилися в зручних бухтах сучасної Чорногорії та Далмації. Пізніше тамтешні пірати не лише стали найзаклятішими ворогами італійських купців, а й, власне, загрожували найбільшій торговельній столиці Дубровнику. Наприкінці ХІ століття на землях Північної Русі виник слов’янський аналог вікінгів – ушкуйники (від рос. «оскуй», «ушкуй» – тип річкового судна). Первісно збройні ватаги ушкуйників, фінансовані новгородськими боярами й купцями, займалися грабунками й торговельними промислами на Волзі й Камі, але вже згодом стали нападати на Південну Швецію, Фінляндію. У XIV столітті їхні походи сягали навіть Західного Сибіру й становили неабияку небезпеку для амбітних московських правителів.
Золотий вік
Образ пірата з книжок і кінофільмів є збірним портретом морських розбійників так званої золотої ери 1500–1750-х, яка після відкриття колоній і стабілізації морських сполучень започаткувала сторінку трансокеанського піратства. Відтак піратство стало всюдисущим, мультинаціональним і, мабуть, найяскравішим та найколоритнішим у культурному плані. Натомість його економічна й соціальна сутність змінилася мало. Ставкою в морському здобичництві спочатку були дорогі колоніальні товари – дорогоцінні метали й раби (меншою мірою прянощі, бавовна, каучук, ебенове дерево й наркотики), трохи згодом – грабунок чи обкладання даниною прибережних міст, торговельних колоній або факторій промисловців і плантаторів. Перехрестям піратських комунікацій став Карибський басейн, у якому переплелися суперечності й конфлікти конкуруючих європейських держав довкола розширення кордонів колоній і торгівлі.
Читйте також: Погані морські хлопці
Морський грабунок з економічного погляду й справді був вартий ризику. Так, найбільші трофеї (або морською термінологією «призи») у вигляді здобутих суден і вантажів (не рахуючи викупних сум за членів екіпажу й пасажирів) у XVII–XVIII століттях могли сягати 16–150 тис. фунтів – абсолютно астрономічні статки. Тож не дивно, що спроби взятися до мирної праці, як-от полювання або землеробство, які карибські флібустьєри намагалися практикувати на Гаїті, так і не прижилися серед джентльменів удачі.
Утім, доладно розпорядитися отриманими коштами могли не всі. Достеменно відомо, що тільки деякі піратські капітани мали нерухомість (до того ж вельми скромну) і лише одиниці вкладали кошти в торговельні компанії, відтак відходячи від небезпечного ремесла. До того ж ведення будь-якого бізнесу все одно потребувало підтримки хоч якоїсь влади, а отже, відносної легальності. Захопивши 1718 року багатий вантаж цукру й какао-бобів, славетний англійський розбійник Едвард Тіч (Чорна Борода) зміг розпорядитися своїм трофеєм, лише поділивши його з губернатором Північної Кароліни. Легенди про піратські скарби, які так полюбляли тиражувати романісти, насправді є елементом розбійницького фольклору, де велика здобич є атрибутом удачливого ватажка, він мусить щедро ділитися нею зі своїми побратимами.
Про реальне повсякдення морських розбійників ми знаємо не так вже й багато: переважна частина інформації про них збереглася в офіційних документах, судових вироках і матеріалах слідства. А тому інформація навіть про широковідомих піратських ватажків дуже уривчаста й перемішана з вигадками письменників і памфлетистів XVIII століття, які першими взялися «ліпити» інфернальний образ флібустьєрів. За підрахунками істориків, на межі XVI–XVII століть в Атлантиці та прилеглих акваторіях діяло до 40 тис. піратів. Більшість із них були або моряками, або звичайними хлопцями з портових міст і рибацьких сіл віком до 25 років.
Флібустьєри з оселедцями
Морське уходництво було звичною справою і на найбільшому морі, дотичному до українських теренів, – Чорному. Руси долучалися до поліетнічних розбійницьких ватаг, що курсували по ньому, вочевидь, ще з князівських часів, передавши згодом своєрідну естафету українському козацтву.
З-поміж степового лицарства традиційною схильністю до морських виправ відзначалися запорожці: місця їх осідку й традиційні заняття, що включали напівкочове скотарство, мисливство, уходництво й торгівлю, чітко корелювалися з архаїчними економічними моделями, де розбій і торгівля йшли поруч. Недарма одна з перших згадок про козаків від 1492 року стосується їхнього нападу на турецьку галеру під Тягином.
У наступних століттях морські походи запорожців сягали не лише акваторії Дніпра й Дністра, а й найвіддаленіших куточків чорноморського узбережжя включно з османською столицею Стамбулом.
Для Речі Посполитої напади січовиків на турецькі фортеці й міста стали аналогом каперської війни, за допомогою якої непоступливих османів було зручно шантажувати під час дипломатичних переговорів. Самі ж запорожці не дуже-то й приховували, що такі походи приваблювали їх не так із патріотичних міркувань (звільнення бранців, захист власної країни), як багатими «лупами» – здобиччю. Варто лише поглянути на географію їхніх нападів на турецькі й кримські міста з початку XVII століття – своєрідного піка морської активності козацтва часів гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного, щоб переконатися, що всі вони є не лише важливими військовими об’єктами, а й заможними торговельно-ремісничими центрами.
Пірати в законі
Морське здобичництво було усвідомлене як злочинна діяльність і соціальна хвороба ще в античні часи. Першу масштабну експедицію проти піратів організувала Римська імперія в середині І століття до н. е., спорядивши для неї 500 суден. У пізньому Середньовіччі в Європі, а згодом і в колоніях виникли війська берегової варти, які діяли і на морі, і на суходолі, виловлюючи контрабандистів, волоцюг та розбійників. Паралельно формувалися норми морського кримінального права. Утім, з ускладненням технологій та економічних факторів війни монархи зрозуміли, що незаконний морський промисел цілком може стати законним, якщо слугуватиме інтересам не розбишацьких ватаг, а держави. Так виникло каперство – піратське підприємництво, організоване і протеговане владою під час воєн. Воно ґрунтувалося на тодішніх уявленнях про «право нападу на всіх ворогів королівства під час війни» та «право відплати через пограбування ворожих підданих». Капери мали спеціальне свідоцтво-ліцензію (так званий репресальний лист), що гарантувало законність їхніх дій, а також сприяння цивільної та військової влади. До лав «піратів у законі» ставали або вчорашні флібустьєри, які клопоталися в такий спосіб про помилування, або купці-відчайдухи в надії поліпшити свої справи під час війни.
Каперство завжди викликало дуже суперечливі оцінки в міжнародному праві й громадській думці. Чи не найяскравішим прикладом перетрактування його у воєнний злочин стала історія крейсера «Алабама», збудованого під час громадянської війни в США південними штатами в Британії й укомплектованого інтернаціональною командою. Протягом 1862–1864 років в Атлантичному та Індійському океанах корабель перехопив і потопив 69 суден північан, фактично паралізувавши їхню зовнішню торгівлю й пасажирські перевезення.
Далі буде?
Звичним середовищем побутування піратства завжди є так звані сірі зони – акваторії морів та океанів, погано контрольовані державами. Саме там чинився розбій, ділилася здобич і переховувалися морські робін гуди. Що далі сягала присутність легітимної влади на воді й суходолі, то менше лишалося в них шансів на виживання. Вже в першій третині ХІХ століття об’єднаними зусиллями морських держав піратство було маргіналізоване й знищене в Карибському регіоні, а згодом і в Атлантиці. Особливо безкомпромісну боротьбу з ним повела Велика Британія, оголосивши його й работоргівлю однопорядковими й взаємопов’язаними міжнародними злочинами. Це зробило їх переслідування системнішим і водночас ліквідувало економічну базу для самовідтворення флібустьєрства. Поширення ж передових воєнних технологій, як-от паровий флот, нарізна палубна артилерія та сучасні системи розвідки й навігації, що були доступні переважно для державних ВМС, узагалі позбавило піратів шансів у цьому тривалому протистоянні. Наприкінці ХІХ століття із залишками морського здобичництва було покінчено навіть у найвіддаленіших куточках Індійського та Тихого океанів, де його рудименти зберігалися найдовше.
Утім, підстави для заспокоєння, як виявилося, були марними. У новітню добу піратство реінкарнується, хоча має вигляд і діє інакше, аніж це робили його пращури в давнину. Крейсерські яхти, обладнані надпотужною супутниковою навігацією, сучасні озброєння, власна мережа інформаторів та юридично-фінансових посередників відтепер роблять цей «бізнес» однією з чільних загроз для безпеки глобалізованого світу. Антипіратські навчання під егідою ООН нині стали мало не щорічними, а участь у них беруть й українські моряки. Утім, борючись із наслідками, не слід забувати про першопричину – злочинний бізнес завжди є супутником бідності й воєнних конфліктів, жертвами яких почергово стають «периферійні» регіони цивілізованого світу.