Історія

  ▪   Ростислав Семків

Погані морські хлопці

Багато речей у світі ми звикли уявляти вслід за образами популярної культури. Сучасні пірати з їхніми «калашами» та радіозв’язком суттєво відрізняються від флібустьєрів давніх часів, але нам байдуже. Ми знаємо: справжній морський розбійник має бути одноокий, одноногий, а на плечі в нього яскравий папуга повинен кричати: «Піастри!»
Матеріал друкованого видання
№ 15 (283)
від 11 квітня, 2013

Взагалі все, що можемо зараз уявити про давні практики корабельного розбою, укладається в галерею образів чотирьох частин «Піратів Карибського моря». Утім, популярна культура тут, як завше, нового пропонує мало, зате досконало синтезує придумане та уявлене раніше.

А починав писати про корсарів невтомний Даніель Дефо. Щойно європейські держави у першій третині XVIII століття заповзялись оголошувати піратство поза законом, він як справжній журналіст поспішив розробити гарячу тему. Заживши слави після публікації у 1719-му роману про сенсаційне перебування шотландського робінзона Селькірка на безлюдному острові, Дефо роком пізніше пропонує читачам книжки про пірата капітана Сінґлтона, а у 1724-му – вже не художню «Загальну історію піратства», в якій подано широку галерею героїв флібустьєрської субкультури.

Утім, наше бачення морських розбійників сформоване романтизмом. Дефо скрупульозно описує біографії їхніх капітанів: грабував – переслідували – тікав – спіймали – стратили. Він навіть намагається вникнути в «бізнесовий бік» питання. Натомість уже в ХІХ столітті довкола піратства з’являється ореол мрій і мандрів. Відомий нонконформіст Джордж Ґордон Байрон 1814 року друкує поему про Конрада (теж нонконформіста), котрий стає морським рейдером і так кидає виклик усьому цивілізованому світові (до речі, цей твір став гіпербестселером: першого-таки дня його придбали 10 тис. примірників – і це коли населення Лондона щойно перевалило за мільйон. Більшого успіху не зазнала жодна інша поема славетного лорда). У 1827-му відомий усім Фенімор Купер друкує роман «Червоний корсар», у якому відважний флібустьєр переходить на бік американської революції, а в 1848-му Джузеппе Верді ставить оперу за поемою Байрона, переводячи таким чином сюжет в аудіовізуальний формат.

Читайте також: Кому всміхається Роджер

Заданий романтиками тон розмови про піратство як соціальний протест і спосіб самореалізації непересічних особистостей яскраво виявився в образі капітана Немо, що сам-один бореться проти Британської імперії на борту першого у світі підводного човна «Наутилус». Щоправда, в Жуля Верна, крім цього благородного месника, що начебто гине у «20 000 льє під водою» (1870), але потім виринає в «Таємничому острові» (1874), є і злочинні бродяги, котрі, захопивши чергового божевільного винахідника, здатні висадити в повітря хоч і цілісінький світ, як у «Рівнянні на прапор» (1896). А найпліднішими у використанні тематики стали два романісти італійського походження, котрих і знають лише як «піратських авторів», – це Еміліо Сальґарі та Рафаель Сабатіні; перший відомий циклами про корсарів Бермуд (1889–1915), а другий – трьома книжками про капітана Блада (1922–1936). Цей літературний герой викликає симпатії із двох причин: його несправедливо засудили й продали в рабство, звідки він утік, уперше захопивши корабель із необхідності; до того ж Блад є «нашим», британським корсаром, котрий бореться проти «чужих» французів та іспанців. Власне, за це йому потім і надано було посаду губернатора Ямайки. До речі, першу екранізацію «Одіссеї капітана Блада» здійснив режисер «Касабланки» Майкл Кертіс у 1935 році.

Є ще й інша здавна відома нам течія піратської романістики – проза для підлітків. «Острів Скарбів» наші співгромадяни знають подвійно: читали у школі й бачили як геніально колажований мультик анімаційної студії «Київнаукфільм», знятий у 1988-му (через 105 років після появи твору самого Роберта Льюїса Стівенсона). Британська імперія другої половини ХІХ століття використовує літературу як засіб дієвої пропаганди,  починаючи зі школи, де учнів виховують «британськими мілітаристами». Одначе знаний нам Джим Гокінс не був першим «хорошим хлопчиком», що протистоїть злим дядькам-піратам. Стівенсон розвинув виховну тему, започатковану Робертом Баллантайном у «Кораловому острові» (1857), де трійко малих англійців не лише виживають на клаптику суходолу, долаючи піратів, а ще й допомагають навертати тубільні племена у християнство. А вже після знакового роману Стівенсона морськими розбишаками лякали, завдяки їм-таки виховуючи й Артур Ренсом, і Джеймс Баррі зі своїм Пітером Пеном, що протистоїть капітанові Гаку, і навіть наш співвітчизник Всеволод Нестайко, у якого в «Країні сонячних зайчиків» (1959) на малого Веснянку чигають епічні Джон Дибуль, Том Павук та Біль Каналія. Ці два бачення флібустьєрів як романтичних бунтарів та як лиходіїв, що мають бути поборені саме чемними дітьми, перекочувало і в пізнішу космічну фантастику, починаючи від роману Айзека Азімова «Лакі Старр та пірати астероїдів» (1953) і до відомих на пострадянському терені «Пригод Аліси» Кіра Буличова (почав серію книжок у 1965-му).

Через 120 років після появи «Острова Скарбів», на початку ХХІ століття маємо новий виток зацікавлення темою в літературі й кіно. «Пірати Карибського моря» запропонували осучаснений образ корсара-бунтаря – дещо дивного й девіантного. У 2003-му, в один рік із першою частиною екранної саги, з’являється друком роман «Пірати!» Сілії Ріс, де центральними персонажами є піратки-жінки. А у 2009-му відомий автор «Парку юрського періоду» Майкл Крайтон пише свою останню книжку «Піратські широти», котру ближчим часом планує екранізувати Стівен Спілберґ.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.