Кому страшна Америка?

По закінченні холодної війни залишилось одне просте геополітичне правило: не тягатися з Америкою. Збройні сили США настільки добре забезпечені й розвинені технологічно, що для будь-якої країни було б абсолютним безумством кидати відвертий виклик цій супердержаві чи її союзникам. Це правило актуальне й сьогодні, але вже не настільки безумовно, як колись. Хоча збройні сили Сполучених Штатів усе ще найдіє­здатніші у світі, їхня технологічна перевага, що гарантує поразку будь-якого можливого супротивника, швидко тане.

«Ми вступаємо в еру, коли американське панування на морі, в повітрі й космосі (не кажучи вже про кіберпростір) більше не мож­­на сприймати як належне», – визнав торік колишній міністр оборони США Чак Гейґел незадовго до своєї відставки. Він заявив, що Америці терміново потрібно розвивати нове покоління військових технологій, адже без цього інші країни відчують, що здатні кинути їй виклик. Його попередження було дуже вчасним, бо ці інші явно набираються самовпевненості. Китай дедалі активніше нагадує про свої територіальні претензії в західній частині Тихого океану. Росія намагається відновити вплив у так званому близькому зарубіжжі, і це вона вже показала в Україні. Іще деякі держави, не такі могутні, але зухваліші, – як-от Північна Корея чи Іран – теж, не виключено, захочуть порушувати правила, якщо будуть упевнені у своїй здатності так нашкодити американським «карателям», що Вашингтон іще двічі подумає, чи варто з ними заводитися.

Повторення історії

Кампанія, до якої закликає Гейґел, відома як третя стратегія компенсації, тому що вже втретє після Другої світової війни Америка намагається за допомогою технологічних проривів компенсувати переваги потенційних ворогів і заспокоїти друзів. Перший такий момент відбувся на початку 1950-х, коли Радянський Союз розгортав набагато більші традиційні збройні сили в Європі, ніж США та їхні союзники могли б стримувати. У відповідь Америка вирвалася в лідери ядерних озброєнь, щоб стримувати чисельну перевагу СРСР: та стратегія називалася New Look.
Друга стратегія компенсації була задумана в середині 1970-х. Американські військові планувальники, ще не отямившись після психологічної поразки у В’єтнамській війні, зрозуміли, що Радянському Союзу вдалося створити аналогічно загрозливий ядерний арсенал. Відтак їм довелося відновлювати надійне стримування в Європі у якийсь інший спосіб. Америка ризикнула й почала інвестувати в групу невипробуваних технологій знищення ворожих сил далеко за лінією фронту. Серед результатів тих досліджень – високоточні керовані ракети, мережева війна, розвідувальні супутники, система глобального позиціонування (GPS) і невидимі для радарів літаки «Стелс».

Читайте також: ВПС США посилили патрулювання в Європі через російську загрозу

За словами заступника міністра оборони Боба Ворка, якому доручено контроль за новою компенсаційною стратегією, до сере­ди­ни 1980-х радянські генерали, ознайомившись із результатами перших демонстрацій оперативної концепції під назвою «Повіт­ряно-наземна операція», зрозуміли, з чим їм доведеться мати справу. «Ми були агресором, який робить перший крок, – каже Ворк. – І вибрали таку галузь, де наш найімовірніший противник не змо­­же нас скопіювати». Значення цієї «революції у військовій справі» стало особливо очевидним у 1991 році, під час першої війни в Перській затоці: бункери іракських військових перетворилися на купи уламків, а створені за радянським зразком колони бронетехніки були як на долоні. Допитливі китайські стратеги, шоковані не менше за своїх радянських колег, одразу взяли це до уваги.

Із того часу великий відрив Америки від інших скоротився. Пентагон значно відшліфував і покращив технології, які використовувалися в першій війні у Перській затоці, але вони розійшлися світом і стали набагато дешевшими. Колосальні обчислювальні потужності, швидка обробка даних, хитромудрі сенсори й широкосмуговий зв’язок (лише деякі з компонентів другої стратегії компенсації) зараз доступні практично всім.

Крім того, Америці довелося відволікатися. За 13 років антитерористичних і стабілізаційних військових місій в Афганістані й Іраку Пентагон більше уваги приділяв масовому виробництву бронетехніки із протимінним захистом та розвідувальних дронів, ніж радикальним інноваціям, без яких неможливо тримати військових конкурентів на віддалі. Американським бойовим літакам і гвинтокрилам у середньому 28 років. І тільки зараз повітряний флот оновили дорогим і лише частково «невидимим» винищувачем F-35 Joint Strike.

За нагоду наздогнати нинішнього лідера вхопився, зокрема, Китай. Маючи оборонний бюджет, який щороку зростає більш ніж на 10%, країна інвестує в цілий арсенал високоточних балістичних і крилатих ракет короткої та середньої дальності, в підводні човни, озброєні самонавідними пасивними торпедами й далекобійними протикорабельними ракетами, в радіоелектронну боротьбу, протисупутникову зброю, сучасні винищувачі, інтегровані системи протиповітряної оборони та найновіші системи командування, контролю й комунікацій.

Китайці називають своєю метою «виграти локальну війну у високотехнологічних умовах». Фактично Пекін прагне домогтися, щоб американським авіаносцям стало надто небезпечно діяти в межах так званої першої острівної дуги (а відтак витиснути їх за межі бойової дальності їхніх-таки тактичних літаків), і створити загрозу базам США на Окінаві та в Південній Кореї. Американські стратеги називають це «обмеженням доступу до зони», або ж anti-access/area denial (А2/AD).

Підбита, але не знищена

Союзників Америки в регіоні непокоїть те, що зі зростанням військової могутності Китаю ризики, пов’язані з їхнім захистом від погроз або раптової агресії (скажімо, захоплення спірних островів та пред’явлення прав на їхні надра або загроза суверенітетові Тайваню), стануть непосильними для президента США. Тоді деякі країни можуть вирішити, що краще довірити свою долю місцевому гегемонові.

Китай рухається надзвичайно швидко, але й Росія так само модернізує свої сили після кільканадцяти років ігнорування. Вона теж тепер здатна розгортати подібні моделі. Іран та Північна Корея також створюють системи обмеження доступу (А2/AD), хоча і в меншому масштабі, ніж Піднебесна. Навіть у гравців недержавного рівня, як-от ліванської «Хезболли» або «Ісламської держави» у Сирії та Іраку, починає з’явля­тися дещо з того, що донедавна ще було прерогативою держав із військовою потугою.

Звідси й випливає необхідність третьої стратегії компенсації. Але нинішні економічні, політичні й технічні обставини дуже відрізняються від тих, що склались у 1950-х або 1970-х. Америці потрібно розвивати нові військові технології, які вдарять по фінансах противників, хоча ухвалені Конгресом бюджетні обмеження лімітують її власні оборонні видатки.

Читайте також: Світ про Україну: У Кремлі хочуть покласти на Київ провину за невиконання Мінських угод

Ця стратегія має запропонувати захист щонайменше п’яти критично важливих уразливих точок. Перше: тепер ворог із суші здатен стежити за авіаносцями та іншими надводними суднами й завдавати ударів по них. Це означає, що вони не зможуть застосувати свої крилаті ракети або тактичну авіацію без дозаправки в повітрі менш маневреними літа­ками-танкерами – легкою мішен­­ню для винищувачів супротивника. Друге: захист близьких регіональних авіабаз від несподіваної атаки на початкових стадіях конфлікту стає дедалі важчим. Третє: літакам на межі бойової дальності буде важко розпізнавати мобільні пускові установки й завдавати удару по них. Четверте: су­час­­ні системи протиповітряної оборони можуть збивати видимі для радарів літаки на великих відстанях. І нарешті, супутники, необхідні Америці для спостереження й розвідки, вже більше не захищені від нападу.

Цей список тривожить. Проте Сполучені Штати мають значні переваги, вважає Роберт Мартінедж, старший науковий співробітник Центру стратегічних і бюджетних оцінок – впливового вашингтонського аналітичного центру, який постійно звертає увагу на необхідність протидії китайській програмі «обмеження досту­­пу». Ці переваги включають безпілотні системи, літаки-«неви­дим­­ки», підводну боротьбу та складні інженерні системи, необхідні для взаємодії цього всього.

У наступний десяток років США спробують створити безпілотні бойові літаки, достатньо захищені від радарів, щоб проходити через найефективнішу протиповітряну оборону, з достатньою бойовою дальністю і тривалістю польоту для переслідування рухомих мішеней. Щоб підготуватися до роботи з безпілотниками, потрібно менше людей. Оскільки часу для відпочинку теж не треба, ці літаки можуть здійснювати більше бойових вильотів. А невеликі й недорогі американські дро­­ни застосовуватимуть для відволікання протиповітряної оборони ворога.

Сьогодні дрони – звичайне явище, але США мають майже два десятки років досвіду роботи з ними. А нові БПЛА будуть зовсім не схожі на вразливі «предатори» й «рипери», які знищували терористів у Ємені та Вазіристані. Конструкції, розроблені на базі прототипів на зразок «летючого крила» Х-47В у ВМФ або RQ-180 (ВПС), зможуть витримувати найбільш несприятливі умови. Що автономніші вони будуть, то менше залежатимуть від систем контролю, які намагатиметься знищити ворог (хоча автономність порушує, окрім іншого, непрості етичні та правові питання).

Коли очі не бачать

Деякі із цих самих технологій можна застосувати для безпілотних підводних транспортних засобів. Є перспектива використовувати їх для ліквідації мін, переслідування ворожих субмарин на мілководді, шпигунства й поновлення запасів на субмаринах з екіпажем (наприклад постачання додаткових ракет). Вони можуть тривалий час залишатися в неактивному стані, а потім запускатися для виконання розвідувальних чи бойових завдань. Доведеться вирішити великі технічні проблеми: Мартінедж указує, що таким суднам будуть потрібні високоенергетичні двигуни та системи глибоководного зв’язку.

Цього літа підпишуть контракти на розробку винищу­­вача-бомбардувальника далекої дії – першого нового бомбардувальника після введення в експлуатацію два десятки років тому екзотичного й дорогого В-2. Модель В-3 (а їх планується замовити близько сотні) також буде невидима для радарів й матиме конструкцію «летючого крила». Цьо­­го разу затрати зменшать звдяки застосуванню вже апробованих технологій, а модульний підхід дасть змогу модернізувати літак, тільки-но виникне необхідність протидії вдосконаленим системам ППО. Мішенями В-3 (можливо, у взаємодії з безпілотниками) стануть мобільні пускові установки та командні бункери.

Читайте також: США може увести проти Росії обмеження, подібні до санкцій проти Ірану. – Foreign Affairs

Якщо надводні судна, зокрема авіаносці, залишатимуться у вжит­­ку, їм доведеться «навчитися» захищатися від постійних атак високоточними ракетами. Система балістичної протиракетної оборони Aegis, яку використовує американський військовий флот, ефективна, але дорога, кожен комплекс коштує близько $20 млн. Якби кілька таких систем вистрілили, щоб знищити при наближенні китайську протикорабель­­ну балістичну ракету DF-21D, затрати для оборонців були б приблизно вдесятеро вищі, ніж для нападників.
Щоб зберегти авіаносці у грі, ВМФ повинен домогтися оберненого співвідношення затрат. Надії покладаються на дві технології: електромагнітні рейкові гармати, які вистрілюють снаряди за допомогою електрики, а не хімічної вибухівки, зі швидкістю 4500 ми­­ль/год. до меж атмосфери, й так звану променеву зброю (найімовірніше, потужні лазери). Рейкові гармати розроблено для протидії боєголовкам балістичних ракет; лазери можуть захистити від надзвукових крилатих. Під час випробувань постріл із лазера коштував якихось кілька центів. У ВМС оборонним підрядчикам заявили, що хочуть отримати робочі рейкові гармати максимум за 10 років.

Захист від залпового ракетного вогню залишатиметься ненадійним і залежатиме від інших технологічних удосконалень, як-от компактні радари далекого радіуса дії, що здатні стежити за множинними цілями. Інший пріоритет – знайти можливості захисту комунікаційних мереж, зокрема в космосі. Супутники можна сліпи­­ти лазерами або виводити з ладу вибухами ракет. А ще можна удосконалити надійність технологій передачі даних, наприклад, використовувати ланцюжки висотних дронів із великою тривалістю польоту, котрі працюватимуть позмінно.

Технічні проблеми та потенційні витрати на них дуже високі. І підходи до їх вирішення доведеться шукати нестандартні. Замість того, щоб залишатися в замкненому колі проектно-дослід­них і конструкторських департаментів військового відомства та оборонної промисловості, велика частина необхідних Пентагонові досліджень виконується технологічними компаніями із Кремнієвої долини та інших місць, що працюють на споживача. Штучний інтелект, навчання машин, алгоритми, обробка великих мас даних, тривимірний друк, компактні системи живлення високої щільності й крихітні сенсори на зразок тих, що використовуються у смартфонах, – усе це матиме вирішальне значення. Тут виникає загроза зіткнення культур: хоч і Пентагон, й індустрія споживчих технологій шукають інновацій, але перший, м’яко кажучи, працює зовсім не так, як остання.
Друга стратегія компенсації виявилася вдалою почасти зав­дяки політичній волі. Конгрес і Білий дім ішли в ногу, одна адміністрація передавала естафету іншій. Схоже, що нова стратегія компенсації теж має широку підтримку. У ній дуже зацікавлений Конгрес. Наступник Гейґела на посаді міністра оборони Еш Картер три десятки років провів на стику науки та передових військових технологій.

Але зараз у Вашингтоні набагато більше протистояння, ніж кількадесят років тому. Двосторонніх домовленостей досягають важко і ще важче їх дотримуються. Протистояння щодо бюджету дуже утруднило перспективне планування для Пентагона. Видатки на дослідницько-кон­структорську роботу, на які припадає приблизно 10% оборонного бюджету (див. «Урізання»), доведеться не просто захистити, а збільшити.

Якщо фінансування оборони залишиться обмеженим (імовірно, так і буде), кошти для проривних технологій доведеться шукати деінде. Це означає, що Конгрес дозволить Пентагону робити необхідні заощадження. Найнагальніше завдання – реформа окладів і соціальних виплат в армії, які з’їдають дедалі більшу частку оборонного бюджету, попри зменшення чисельності американців в уніформі. Зарадити тут можуть закриття непотрібних баз та реформа закупівель, які проводить Пентагон.

Щоб дістати необхідні технології, військовому істеблішменту й самим збройним силам доведеться, не виключено, урізати особливо цінні програми. Один із можливих варіантів – згорнути плани закупівлі майже двох із половиною тисяч реактивних винищувачів F-35, дальність польоту яких надто мала для багатьох операцій, а на вивільнені кошти придбати безпілотні бойові літаки і збільшити флот бомбардувальників далекої дії. Військово-морсь­ким силам доведеться, можливо, відмовитися від двох неймовірно дорогих груп авіаносців, які стають дедалі уразливішими, на користь інвестицій у субмарини (як пілотні, так і безпілотні). Це непросте завдання. Командувачі повітряних сил, зазвичай колиш­­ні пілоти реактивної авіації, і досі закохані у своїх крилатих коней; флотом командують моряки, котрі поважають грубу силу, яку можуть продемонструвати лише великі надводні кораблі. Сухопутним військам також доведеться провести скорочення.

Утретє не щастить?

Навіть якщо всі ці перепони буде подолано, навряд чи третя стратегія компенсації забезпечуватиме військову перевагу Заходу так довго, як дві перші. Нині технології поширюються набагато швид­­ше – почасти завдяки створеному при сприянні Пентагона інтернету, який допомагає державам-суперницям красти військові секрети Америки. Усі технологічні зміни стали набагато стрімкішими ще й завдяки запеклій конкуренції на чутливих до змін моди споживчих ринках.

Друга стратегія компенсації виграла від певних нетипових обставин, які зробили США беззаперечною світовою наддержавою по закінченні холодної війни. Але сьогодні світ абсолютно інший. У майбутній військово-техноло­гіч­ній боротьбі змагання буде безжальним, а здобутки переможців, імовірно, недовговічними.

Було б добре, якби до гонитви долучилися й союзники Америки. Вони могли б запропонувати власні інновації або принаймні розвивати в себе потужності, зав­дяки яким ставали б корисними військовими партнерами, пристосовуючись до змін в інвестиційній політиці та плануванні Пентагона. Але бодай замислюється про це дуже мало країн. Наприклад, у Британії політики й генерали сперечаються, чи можна дозволити скорочення оборонного бюджету менш ніж до 2% ВВП, а не про те, як розпорядитися цими коштами.

І насамкінець – застереження. Незважаючи на успіхи другої стратегії компенсації, вона ніколи не стикалася з можливістю застосування нуклеарної зброї переможеною державою. Тодішні гравці вважали (чи сподівалися), що навіть за напруженого конфлікту із застосуванням конвенційних озброєнь против­ники залишатимуться в межах логіки ядерного стримування. Прибічники нової стратегії компенсації рідко згадують про ядерну зброю.

Проте якщо ворог вирішить, що здатен виграти «змагання в готовності ризикувати» (за словами видатного стратега Томаса Шеллінґа) – ідея, яку активно підтримує Владімір Путін, – раціональною відповіддю на технологічну перевагу противника може стати балансування на грані ядерної війни. За словами Елбріджа Колбі, старшого співробітника Центру нової американської безпеки, «що успішніше стратегія компенсації збільшуватиме переваги США у традиційних озброєннях, то привабливішими їхнім суперникам здаватимуться стратегії ядерної ескалації». Ворог завжди знайде вихід.

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com