Щось сталося з моїй “Фейсбуком”, він не дає мені читати коментарі під постами моїх френдів. Видно тільки один, часом два коментарі, і на цьому все. Цей «комп’ютерний глюк» допоміг мені зрозуміти, що коментарі часом бувають цікавішими, ніж пост, який їх провокує. Не знаю, як виправити цю хибу, тож поки що я живу з одним, часом двома коментарями, що з’явилися останніми. Ця несподівана проблема відкриває мені ціле поле для домислів, наскільки найновіші коментарі є реакцією на сам пост, а наскільки на попередні коментарі. Також у мене є відчуття, що я не беру (активно чи пасивно) участі в обміні думками. З іншого боку, я можу зосередитися на самому пості, а отже, на суті справи.
FB – це для мене неоціненне джерело українських дискусій у колі моїх знайомих. Я усвідомлюю, що це певною мірою фальшивий образ, оскільки коло моїх знайомих нерепрезентативна щодо поглядів більшості українців, однак все ж якоюсь мірою симптоматична. Зрештою, це переважно представники інтелектуальної еліти, відомої також як 25% тих, хто голосували за колишнього президента чи 25%, які не голосували за нинішнього.
Останнім подразником для дискусії (окрім банального щорічного нагородження “Оскарами”) стало нещодавня Шевченківська премія. Не писатиму про деталі справи, бо вони загально відомі. Те, через що я насмілився висловитися, це відмова від участі в Комітеті премії трійки його членів, включно з його Головою Юрієм Макаровим (ще з комітету вийшли Влада Ралко і Міша Рашковецький). Усі троє – це мої хороші знайомі. Я поважаю їхнє рішення і не ставлю під сумнів аргументи, які стали його причиною.
Читайте також: Подзвін за автохтонами
Те, що змушує мене задуматися, це радше мотив, що чотири роки тому спонукав їх узяти на себе обов’язки і прийняти виклики, пов’язані з цією найважливішою на цей день державною нагородою в царині культури. Мушу зізнатися, що тоді, коли я жив в Україні, я не звертав уваги на щорічні ритуали й заходи навколо цієї нагороди. Шевченківська премія, як і багато інших інституцій, організацій, ініціатив, була для мене рудиментом давньої радянської епохи. Я усвідомлював, що надто багато людей зацікавлені в збереженні совєтських традицій, тож важко було очікувати радикальних кроків, аби це змінити. Те, чим я тоді професійно займався, було спробою побудови не стільки альтернативної, як паралельної системи до офіційних структур, що були приречені на поступовий занепад.
Зі зміною генерацій упродовж останніх років виникло багато нових ініціатив та інституцій громадянського суспільства, які своєю чергою зумовили виникнення нових інституцій під парасолькою держави (наприклад, Український культурний фонд, Український інститут книги, Український інститут тощо). Однак народження нової культурної «екосистеми» глибинно не змінило інституцій, загрузлихи у совєтській парадигмі, що, ніби гідра, має здатність нарощувати нові «голови» на місці відтятих.
Коли 4 роки тому обрали новий Комітет Шевченківської премії, у ньому опинилися люди, яких середовище вважає гідними, не заплямованими залученістю в совєтську культурну систему. Підозрюю, усі вони були переконані, що зможуть модернізувати існуючу державну премію, надати їй нового дихання і створити належний їй престиж.
Минали роки, і здавалося, що все розвивається в правильному напрямку, хоча тиск зовнішніх обставин не спрощував роботу Комітету. Спершу пандемія, а потім російська агресія поставили запитання, як діяти далі?
У кількох своїх фейлетонах від початку пандемії я порушував тему перегляду наших очікувань від культури. Тоді я вважав і зараз вважаю, що періоди кризи зумовлюють переломні часи, що верифікують наші попередні взірці й відкривають можливості виробити нові.
Читайте також: Нереальність світу
Не варто в такі часи вперто триматися віджилих звичок тільки тому, що нам довго було з ними зручно. Слід використати цей час для глибокої рефлексії з вектором, спрямованим у майбутнє.
Обставини, в яких троє членів Комітету Шевченківської премії включно з його Головою склали свої повноваження, створюють власне такий переломний момент.
В Україні не бракує людей, які мають необхідний досвід, ще й спроможні генерувати нові ідеї. При цьому не треба бути надто наївними. Шевченківська премія – це державна нагорода, а отже, за визначенням має втілювати очікування держави, що виражаються через політичну систему, що існує в державі. Тому ми не уникнемо впливу політичних партій чи окремих політиків на формування порядку денного в прийнятті рішень.
Однак громадянське суспільство спроможне впливати на цей процес, робити його відкритим і приязним до громадян.
Час, у який нам випало жити, це напрочуд незвичайний час, який щодня нам підтверджує, що це суспільство має вирішальний голос, а обрана ним влада держави повинна тільки резонувати у своїх діях із суспільними прагненнями.
Усі можуть брати участь у цьому процесі, навіть якщо це зводиться лише до єдиного виваженого коментаря у FB.