Коли терор – буденне явище

Світ
20 Червня 2014, 12:34

Ізраїль – держава з великим досвідом війни проти тероризму. Там через армію проходять майже всі громадяни, антитерористичні операції проводять максимально ефективно й із мінімальними жертвами. Тиждень поспілкувався з Карлом Волохом, українським блогером, який тривалий час прожив у цій країні.

У. Т.: Якщо порівнювати антитерористичні операції в Україні та Ізраїлі, в чому різниця?

– В Ізраїлі точилося відносно мало воєн із прямим збройним конфліктом та прямим ворогом. А коли говорити про те, що відбувається на спірних територіях, то це суто антитерористичні операції. Чому з Гази тільки стріляють ракетами? Там є дуже ефективний паркан, suicide bombers (терори­сти-смертники – Ред.) звід­­ти не пролізуть. Тож бойовики знайшли інший спосіб – ракети. Спершу – саморобні, потім почали переправляти, користаючись тунелями, різні російські, іранські. Зіткнувшись із певною кількістю таких атак терористів, Ізраїль провів військову операцію, дуже схожу на те, що триває в Україні, у Слов’янську. Щоправда, в Ізраїлі армія, яка вміє реалізовувати антитерористичні операції, досить непогано озброєна й робить це ефективно, з відносно невеликими втратами. Втім, є проблема, однакова для Ізраїлю та України: терористи ховаються за спина­­ми мирного населення.

Читайте також: Збройні сили України: спроба відповісти на багато «чому?»

Розташовують ракети, установку на території школи, лікарні, садовлять там снайпера. Умовно кажучи, все це використання живого щита. Він не конче повинен мати вигляд мирних жителів, які зупиняють колону бронетехніки. У державі, що хоч колись воювала, це не пройде. В Україні ж, скажімо, це можна було організувати на першому етапі конфлікту. Військові просто губились і не знали, що робити, не наважувалися застосувати зброю. Тепер це вже не спрацює. Солдати стрілятимуть під ноги, не допоможе – по ногах. Потріб­­но розуміти, що не можна допускати «беззбройних» людей до техніки. Бо з-за їхніх спин терористи вбиватимуть військовослужбовців – це подібно до смерті.

У. Т.: Як в Ізраїлі працювали з мирним населенням перед початком антитерористичних операцій?

– Посилати солдатів у будівлі (школи, лікарні), де засіли терористи, означає ризикувати ними. Тільки з радянського погляду військові – це витратний матеріал. У нормальній державі те, що люди ризикують собою, не означає, що їх можна посилати на певну смерть. Працювати по об’єкту, де можуть постраждати мирні громадяни, завжди складно. Раніше в Ізраїлі, коли готувалися бомбити серйозні точки, з літака скидали листівки-попе­редж­ен­­ня. Потім були автоматичні програми, які обдзвонювали всі телефони, попереджаючи, що бомбардуватимуть певний район, і просили передати цю інформацію всім знайомим. Адже ніхто не хотів, щоб гинули мирні люди. Хоча цього не уникнути. Коли на даху сидить терорист із гранатометом, який підбиває техніку, скажімо, танк, ніхто не зважатиме на населення. А уяві­­ть, що в тій будівлі лабораторія вибухових речовин, де збирають ракети. Там стається детонаційний вибух, мо­­жуть постраждати мирні люди. Нікуди від цього не дітися.

У. Т.: Що нині можна сказати про аналогічну роботу в Україні?

– Тут працювати з населенням складно. В Ізраїлі військові діють точково, там є сенс оповіщати мирних жителів. Ми не бачимо такого рівня роботи в Україні. Та й про що, власне, попереджувати? Заїхала машина в якийсь із районів міста, випустила кілька снарядів і поїхала. Військові ціляться в місце, з яко­­го був обстріл, намагаються ту автівку накрити. Адже потрібно оперативно реагувати.

Читайте також: In the army now. Суспільство змінює ставлення до військових

У. Т.: Наразі в Україні військові блокували низку міст. Наскільки це вдала тактика?

– Якщо в місто до терористів ідуть поповнення, амуніція, то ці блокпости нічого не варті. Спосіб сам собою досить хороший, гуманний. Не стріляти по житлових кварталах, а взяти місто в кільце й душити терористів, працюючи точковими ударами. Але це виправдовує себе, якщо є контроль над територією кільця. Зрозуміло, що не можна блокувати місто цілком. Очевидно, одиниці зброї чи живої сили до нього потраплять. Одначе якщо туди їдуть вантажівки з амуніцією, то це не справжнє оточення. І виходить, що або доведеться стріляти й наражати на небезпеку мирне населення, або це тягнутиметься роками, що нікому не потрібно.

У. Т.: Упродовж якого часу можна ефективно діяти в межах антитерористичної операції?

– Наразі, на велике українське щастя, світ вважає Україну жертвою агресії. Він не придивляється тут до кожної жертви серед цивільних, як в Ізраїлі. Час, у який можна ефективно працювати проти терористів, обмежений. Максимум – тиждень. Опісля засідає Рада Безпеки, яка змушує припинити операцію. Далі підуть санкції. Поки що Україні щастить. Їй дозволяють робити більше. Наприклад коли в Ізраїлі триває операція, ведеться точний підрахунок, ми знаємо, скільки людей загинуло з кожного боку. Якби світ був настроєний до України інакше, він рахував би кожного вбитого й пораненого. Розуміймо, що ці настрої можуть змінитися. В один момент конфлікт в Україні може стати нецікавим для світу або ж зусилля російських пропагандистів виявляться успішними. Тоді почнуть рахувати. І право Києва на оборону буде піддано сумнівам, а владу змусять домовлятися не з тими, кого виберуть на Донеччині, а з ґіркіними, з якими говорити нема про що.

Читайте також: Одкровення на кордоні

У. Т.: Про які проблеми військових можна говорити, аналізуючи два місяці української АТО?

– Колись Аріель Шарон сказав геніальну річ: «У нас усе вийшло, бо ми цілісінький мирний час писали плани». Вітер із заходу – є план, дощ іде – теж є план. В України цього немає, все відпрацьовано погано. Інша проблема – тактики. В Ізраїлі під час однієї з АТО виявилося, що терористи мінують входи в будівлі. Тут-таки військові перелаштувались і в наступній тако­­го роду операції навчилися буквально проникати крізь сті­­ни. Підходить група до будинку, робить дірку метр на метр і опиняється всередині. І над цим постійно працюють. Сподіваюся, що в Україні зараз на війну вирушать справжні розумні люди. В Ізраїлі військові – це еліта еліт. Хлопці, які не марнують часу. Через армію проходить маса гідних особистостей, а серед офіцерів – велетенська кількість мотивованих. Мені боляче, коли в нас в Україні два місяці війна, а керівник одного із силових відомств каже, мовляв, немає координації дій. То піди й застрелься: ти не на своєму місці.

Карл Волох народився в Чернівцях 1958 року, жив у Івано-Франківську, Львові. За освітою журналіст, закінчив Українську академію друкарства. Від 1990 року мешкав у Ізраїлі, з того самого часу займається бізнесом. В Україну повернувся 2012 року, нині мешкає в Києві