Коли олігархи ляжуть під Путіна

Наукова дефініція олігархії розмита: після кінця «наукового комунізму» це слово перетворилося на емоційний штамп, майже лайку. Проте певні чіткі складові явища назвати все ж таки можна, не вдаючись до цитування Арістотеля, якому від початку належить поняття. Отже, олігархи – дуже вузьке, за визначенням обмежене коло осіб, які монопольно концентрують у своїх руках економічні ресурси країни й водночас контролюють прямо чи опосередковано політичну владу в ній. Вітчизняних олігархів перерахувати неважко, вони нібито в усіх на слуху: Ахметов, Фірташ, Коломойський, Янукович Jr., Пінчук, Боголюбов, Жеваго, Порошенко, Тігіпко etc. Але сама по собі наявність мільярда чи близько того ще не означає автоматичної причетності до цього почесного клубу. Особливості поточного моменту в тому, що одні фігуранти поступово втрачають свій вплив (і статки!), інші вимушені вбудовуватися у владний механізм, сподіваючись захистити те, що в них лишилося, а треті стрімко набирають ваги. Останні й мають стати предметом розгляду.

Читайте також: Друг олігархів: Арсеній Яценюк не демонструє готовності зламати олігархічний устрій

Олігархів так звично звинувачують і викривають, що виникає підозра: а чи не заздрощі є причиною цього? У чому ж полягає їхня виняткова гріховність саме у вітчизняній модифікації? Дуже просто: вони не лише критично гальмують розвиток країни, а сама Українська держава навіть у її нинішньому «сервісному» вигляді суперечить їхнім інтересам. Україна як територія, як спільнота, як феномен від початку занадто європейська, занадто плюралістична за своєю географією, історією та ментальністю, щоби забезпечити схему процвітання наявної бізнесово-політичної еліти. Індивідуальні особливості біографії чи виховання тут ні до чого, мають значення лише голі інтереси. Збереження монопольного панівного становища верхівці могла б забезпечити тільки жорстка влада з цілковитим контролем над адміністративною вертикаллю та силовим апаратом, а також відносний консенсус широких мас, який завжди ґрунтується на подачках крихт із панського столу, причому регулярних – одноразова «Юліна тисяча» чи «Вітіна тисяча» тут не працює. Нарешті, не в останню чергу потрібний тотальний пропагандистський супровід, який ефективно нав’язує вкрай прості, переконливі для цих мас цінності й блокує альтернативні пояснення дійсності.

З названих передумов у потрібному обсязі в Україні не спостерігається жодної. Істеричний тріумф нездарності, який продемонструвала партія влади на початку виборчої кампанії, свідчить про недостатній запас адміністративної міцності. Режимові явно вкрай бракує впевненості, нахабства, драйву, креативу… А що як не вдасться повною мірою «підкрутити», надурити, перекупити? Взагалі-то, найімовірніше, вдас­­ться – ну а раптом? Майбутній недостатньо слухняний парламент – пряма і явна загроза перерозподілу, тобто той самий страшний сон олігархату. Спертися на наївний охлос тут не вдасться, хіба що в одній-двох сферах (про це нижче), – для цього треба було б щедріше ділитися, менш жадібно смоктати, відмовитися від транспортування «надлишків» нагору й краще годувати міліцію, внутрішні війська, армію. Зрештою, необхідно рішучіше зачищати інформаційний простір включ­­но з інтернетом – ну що це за вагання, що за ганебна непослідовність? Вирішили закрити канал чи газету – закривайте, а не озирайтеся на Європу! Хіба мало прикладів? Дивіться, як це робиться на північ від Середини-Буди, дивіться і вчіться. Що кажете? Україна не Росія? Так отож!!!

Відступати є куди – за ними Москва

Ще певний час тому патріоти заспокоювали одне одного міркуваннями, що ані українська адміністрація, ані український бізнес не зацікавлені віддатися під руку Москви. Мовляв, який їм сенс бути там сто першими, якщо вони тут перші?

Насправді «ук­­раїнські» олігархи ніколи не ототожнювали себе із цією країною і не захищали її бодай економічного суверенітету від РФ (на відміну від особистих бізнес-ін­­те­­ресів, як у випадку з ціною на російський газ). А були і є частиною пострадянської бізнес-еліти, яка праг­­не привласнити й максимально використати економічні ресурси країн регіону у своїх інтересах, не створюючи жодного нового потенціалу для них. При цьому самі вони та їхні родини часто більше звикли до проживання далеко за межами України і до країн, де містяться їхні основні активи (до речі, зазвичай навіть юридично оформлені як іноземні інвестиції), мають виключно утилітарне ставлення.

У наявній паразитичній моделі олігархи виступають тим інструментом, який забезпечує максимально ефективне привласнення наявного національного багатства за мінімальних витрат на робочу силу, що часто значно важче зробити за державної форми власності на ті чи інші активи або коли в економіці домінує середній клас, як у розвинених країнах Європи. При цьому їхні бізнес-імперії зазвичай не мають тих переваг, які за нормальних умов приватне підприємництво має над державним: прагнення до вдосконалення та розвитку власних активів з прицілом на перспективу. Єдине бажання, яке ними керує, – якнайшвидше одержати якнайбільший прибуток.

Читайте також: Капітальна посуха: українська влада не зацікавлена в іноземних інвестиціях

Якщо їм це вдається робити, перешкоджаючи виходу на конт­­рольований ними ринок інших представників пострадянської бізнес-еліти, то вони їм протидіють, однак у випадку, коли особиста вигода диктує необхідність продати частину своїх статків, про жодний «економічний патріотизм» більше не йдеться, що підтверджує активний збут «українськими» олігархами Тарутою, Пінчуком etc своїх базових активів російським. Навіть якщо в обмін вони отримують певну (але недостатню, щоб визначати стратегію) частку в компаніях тих, кому щойно продали власні підприємства, це лише посилює їхню пов’язаність із російськими колегами. 

Так само «українські» олігархи не є і не можуть бути чинником європейської інтеграції, оскільки не зацікавлені у реальному запровадженні в Україні європейських засад ведення бізнесу. Для них це небезпечно, бо загрожує ослабленням позицій на вітчизняному ринку, який базується саме на знанні «специфіки» ведення бізнесу тут. За рештою пунктів вони не здатні конкурувати із західними ТНК і «внутрішнім» середнім бізнесом, який швидко розвиватиметься в умовах дії європейських правил. Відтак втратять свої переваги, а отже, і монопольне становище на багатьох ринках.

Тому їхня «європейськість» не більша, аніж у російських абрамовічів та дєріпасок, які схильні до зовнішньої атрибутики, по­­в’я­­заної із західним стилем життя, однак залишаються за своєю суттю частиною пострадянської бізнес-еліти. Фактично йдеться про аналог поверхової «європеїзації» російських дворян у ХVIII–ХІХ століттях за збереження азійського деспотизму та кріпосництва, відсутності свободи підприємництва та реальних громадянських і майнових прав у країні.

Однак імітація економічного суверенітету від Росії була дієвою доти, доки політична невизначеність, господарські негаразди, підйом громадянської свідомості (принаймні на деяких ділянках), викликаний кричущими помилками влади, не поставили під сумнів актуальний статус «перших на селі». Щоб зберегти свої позиції, суб’єкти, про яких тут ідеться, об’єктивно змушені звертатися думками до зміни середовища. Зовсім не в сенсі еміграції – дехто з них і тепер більшість часу проводить у затишному Відні чи Лондоні, а, навпаки, в сенсі поширення на свою історичну батьківщину правил і врешті-решт суверенітету сусідньої держави.

Чому, власне, ні? У Росії олігархам незрівнянно комфортніше й безпечніше, якщо не переходити певної межі (а де вона пролягає, ця межа, дослідним шляхом позначили кілька сміливців – від Ходорковского до Ісмаілова, решті залишається просто не заступати за прапор­­ці). Попри окремі виступи деяких інтелігентів, загальна ситуація перебуває під тотальним контролем. Кремлівський режим має переважну підтримку суспільства, що засвідчили результати останніх президентських виборів (безперечно, вла­­да досипала панові Путіну кільканадцять зайвих відсотків, але й без них він упевнено набирав більшість голосів).

То все реальність нинішньої Росії. Ця імперія в будь-якій зі своїх інкарнацій є лише специфічним цивілізаційним проектом, до якого доклалися представники різних народів (зокрема, ніде правди діти, й наш брат-хохол). Результат багаторічної негативної селекції дав на виході такі складові, як сувора ієрархія, свавілля, патерналізм, пиха, безвідповідальність, недовіра, цинізм під маскою моралі, агресія під маскою особливої місії… Важко уявити середовище, менш придатне для гармонійного розвитку економіки чи суспільства, проте це ідеальний поживний ґрунт тих потворних форм організації влади та бізнесу, які домінують по обидва боки кордону. Достатньо його, цей кордон, прибрати – і ось вона, омріяна безпека, гарантовано й надовго! Зайве казати, що в такому разі зникає потреба, а отже, й найменша ймовірність реалізації таких напрямів, як модернізація, конкуренція, прозорість економіки, а також супутніх обставин, як-от гуманізація суспільства, верховенство права, вирощування середнього класу.

Якщо вдуматися, ніякої зайвої екзотики в такому припущенні немає. Тим більше що йдеться про людей, не переобтяжених сентиментами. Нічого особистого, it’s only business! У світлі цього бачення можна переоцінити планомірні зусилля регіоналів із русифікації вітчизняного простору. Звісно, що не йдеться про впровадження на наших теренах Пушкіна з Толстим. Це радше спроба додаткового прищеплення в Україні цивілізації Ніколая І та Іосіфа Джугашвілі. Ну а мета (байдуже, усвідомлена до кінця чи ні) та сама: реанімація і подальше поширення тут специфічного, неповторного типу стосунків по вертикалі, над яким ламали голову покоління передусім російських мислителів від Чаадаєва до Ґєрцєна, від Бєрдяєва до Мамардашвілі.

Що ж стосується господарів сусідньої країни, то їм залишається або готувати сценарії, або тупо чекати, доки недолугі партнери-невдахи остаточно заплутаються й прийдуть здаватися. Ласий шматок має сам упасти в руки.

Ментальне розмежування

Хай там як, а відносно нова ситуація – нова не за суттю, а за тим, наскільки все далеко зайшло, – потребує нового усвідомлення й відповідних висновків. Цього слід вимагати від політичних сил і окремих кандидатів, які претендують на адекватність і місце в патріотичній частині спектра. Цього так само має вимагати від себе «спляча красуня» нашого суспільства – та частина простих українців, яка втомилася від політики, не встигнувши як слід позначити в ній своє місце. Кінець амбівалентності. Йдеться не про пошук ворогів, чим регулярно займається купка свідомих аутсайдерів, а про реальну щоденну мотивацію, яка сама підкаже конкретні форми спротиву.

Критичний момент новітньої історії вимагає самовизначення й усвідомлення лінії розлому в Україні, оскільки ця лінія об’єк­­тивно існує. Вона проходить не за рядком в анкеті про етнічну належність – за цією ознакою Колесніченка довелося б визнати українцем. І навіть не за мовою, якою той чи інший співвітчизник послуговується в щоденному побуті, – якщо основний вибір зроблено безпомилково, це питання кожен вирішує хай поступово, але майже само собою, про що свідчить аналіз масових виступів проти щойно підписаного Литвином мовного закону.

Демаркаційна межа пролягає за ознакою цивілізаційного вибору: між тими, хто воліє залишитися в ментальній Росії, і тими, хто робить вибір на користь України з усіма логічними наслідками, як-от європейський вектор, демократичні цінності, вільний ринок тощо. Або ти за нинішню адміністрацію, а отже, і за стару звичну російську матрицю, інакше кажучи, за безмежну владу хама (від власника заводів, банків, обленерго та телеканалів до дільничного міліціонера), за збереження звичного типу відносин у державі, бізнесі та суспільстві, одне слово, за повернення до Імперії, у тому числі й буквальне. Або цей варіант для тебе неприйнятний, що не убезпечує від невдач, розчарувань і поразок, проте залишає шанс на одужання для тебе й свободу для твоїх нащадків. У цьому сенсі слід вітати кризу, адже вона не залишає альтернативи пробудженню й мобілізації в той чи інший бік. Завдяки їй, зокрема, тимчасово російськомовні українці мають змогу відчути свій інтерес і своє місце в суспільстві.

А що олігархи? По-перше, не так багато їх залишилося, як було сказано вище. Так чи так, а зовсім без великого бізнесу не обійтися, особливо якщо він вміє щось іще, окрім домовлятися й хапати. За умови, якщо великий капітал буде готовий узгоджувати свої стратегії з потребами країни, якщо він не заважатиме конкуренції, зокрема з боку реальних іноземних інвесторів (а не своїх же з кіпрських офшорів), дотримуватиме загальновживаних правил гри, якщо буде кому тримати його апетити в межах закону й пристойності, його наявність слід лише вітати (про те, як можна відокремити великий бізнес від влади, – на стор. 24).