Колосок на ватних ногах

Культура
15 Лютого 2015, 18:34

Україна – це найбільша європейська постколоніальна держава. Якщо країни Балтії або Вишеградської четвірки можна порівнювати між собою, оскільки за розмірами та історичною долею вони досить схожі, то Україна пари не має.
Постколоніальність, як на мене, усе ще є визначальною рисою нашої культури. Вона потроху змінюється, стає дедалі більше пост- і менше колоніальною, але не прощається з минулим так швидко, як цього хотілося б.
У чому виражається постколоніальність культури? Насамперед у загляданні в рот «старшому брату». Якщо говорити про культуру, яка претендує на високу полицю (відразу наголошу на тому, що не люблю діли­­ти культуру на високу і масову, оскільки деякі явища важко класифікувати як ту чи іншу, однак для зручності аналізу використовуватиму ці терміни як умовні полярні поняття), то тут період заглядання нібито минув. Гірші справи з так званою масовою культурою.
Телеефіри у нас ущерть забиті російськими серіалами, які возвеличують постімперські ко­­ди, радіоефіри залиті російським шансоном і попсою, у сфері популярного чтива російський про­­дукт (зокрема, російські переклади світової класики) витісняє український кількістю, дешевизною та оперативністю. Тобто масовий сектор культури наскрізь постколоніальний, причому держава не проводить жодної культурної політики, щоб якось цьому зарадити. Така ситуація сформувалася з трьох головних причин.

По-перше, немає мовного бар’єра. Якщо у країнах Балтії вже виросло покоління, яке не розуміє російської, то в нас через спорідненість мов і тотальну присутність російської остання залишається цілком зрозумілою на всій території. По-друге, РФ дуже зацікавлена в культурному експансіонізмі й не шкодує на нього грошей, оскільки, здійснив­­ши експансію культурну, значно легше вводити танки і переходити до реальної. Що, на жаль, ми зараз і спостерігаємо. По-третє, масова культура – це насамперед бізнес, а 45-мільйонний ринок збуту на дорозі не валяється. Не дивно, що діячі російської маскультури, потужніші та досвідченіші за українських, взялися завойовувати ласий шматок.
Держава могла б протистояти експансії, якби захотіла. Для цього є системи квот на іноземні радіо- та телеефіри, захмарне ввізне мито, яке чомусь застосовують тільки щодо європейських автомобілів, що були у використанні, але аж ніяк не щодо друкованої продукції з РФ. І саме зараз такі інструменти як ніколи доречні, якщо їх збалансовано застосувати та вміло подати громадськості.  

Українська культура за мірками західного світу існує дивом

Якщо ж говорити про культуру з так званої високої полиці, то тут заглядання в рот «старшому брату» вже у минулому, проте є безліч постколоніальних комплексів меншовартості, які залишилися в спадок від цього зведеного братерства.   
Висока культура спирається на масову, умовно кажучи, стоїть на ній, як на ногах, і виростає з неї. А оскільки масова в нас переважно ватна (українська альтернатива слаборозвинена і неконкурентна), то українську «високу» культуру сприймають викривлено й функціонує вона не зовсім адекватно. Далі пропоную поглянути на окремі сфери.

Література

У літературі в нас панує серйозна криза. Хтось може мені заперечити, мовляв, книжки видаються, презентації відбуваються, автографи роздаються. Проте, як на мене, література розвивається тоді, коли з’являються нові імена, а розкручені письменники презентують якісно новий продукт. Сьогодні ж здебільшого не відбувається ні перше, ні друге. Пантеон відомих та успішних авторів зрідка видає «старі пісні про головне», а нові якщо й з’являються, то в гомеопатичних дозах.

Зашкарублість укрсучлітпроцесу переконливо засвідчує статистика конкурсу «Книга року БіБіСі», на якому протягом минулого десятиліття двічі перемагали лауреати попередніх років.

З помітних літературних подій 2014-го можна згадати аж дві (!!!) прозові новинки: це «Месопотамія» Сергія Жадана та «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. «Месопотамія» – продовження жаданівського циклу поетичної магічно-натуралістичної прози, що посідає гідне місце поруч із його попередніми творами.

Роман «Фелікс Австрія» став літературною подією року й здобув «Книгу року БіБіСі» та «ЛітАкцент року» (разом із «Братик Біль, Сестричка Радість» Богдани Матіяш). Навколо цього роману точилося багато дискусій, які стали виявом того, що можна назвати синдромом дефіциту універсального шедевра.

Читайте також: Юлія Литвинець: Українські музейники навчилися самоорганізовуватися

Коли культура малокровна і кволенька, то на появу будь-якої книжки, фільму, вистави, пісні тощо накидаються, як Путін на Крим. Її відразу розглядають як потенційний універсальний шедевр, великий роман (якого нам так бракує), текст, що дасть відповіді на всі екзистенційні запитання, задовольнить усі естетичні забаганки й збере всі премії включно з Нобелівською. Зрозуміло, що таких текстів не буває, тому є про що подискутувати. Різні оглядачі почали шукати в романі «Фелікс Австрія» недоліки, критикувати різні стилістичні й тематичні аспекти, хоча насправді проблема із цим твором тільки одна: таких кни­­жок у нас має з’являтися по кільканадцять за рік. Тоді апетит втамують поціновувачі з різними гастрономічно-естетич­­ними уподобаннями.

З поезією в Україні завжди була краща ситуація, ніж із прозою. Торік почала домінувати жіноча. У фінал «ЛітАкцент ро­­ку» вийшли три поетеси: Маріанна Кіяновська, Ірина Шувалова та Катерина Калитко. Досить якісні воєнні вірші в Любові Якимчук.

Щодо рефлексії буремних подій минулого року в літературі, то поки що достойні спроби маємо тільки в поезії. Окрім Якимчук сильні воєнні вірші пише Сергій Жадан. Якщо ж мова йде про неліричні жанри, то минуло надто мало часу для глибокого осмислення 2014-го.

Приміром, найкращі романи на тему Першої світової з’яви­­лися наприкінці 1920-х – у середині 1930-х: роман «На Західному фронті без змін» Еріха-Марії Ремарка побачив світ у 1929 році, «Подорож на край ночі» Луї-Фердінана Селіна – у 1932-му. А на тему Другої світової – у 1960-х: «Бойня № 5» Курта Воннеґута – у 1969-му, «Пастка на дурнів» Джозефа Геллера – у 1961-му. Якщо ж говорити про українську літературу, то революційні «Вершники» Юрія Яновського вийшли у 1935-му, а «Жовтий князь» Василя Барки про Голодомор написаний у 1961 році. Тому наші Ремарки, Гемінґвеї та Воннеґути зараз ще копають окопи або вже заліковують рани, і, треба сподіватися, років за п’ять ми зачитуватимемося їхньою прозою.

А поки їх немає, видавці намагаються заповнити лакуну зібраними фейсбучними дописами, есе та віршами на тему Євромайдану. Таких торік було більш як десяток, однак комплексної та якісної літературної рефлексії вони запропонувати не можуть.

Кіно

Від здобуття незалежності з українським кіно справи завжди були дуже сумні. Хор кіношників увесь час співав про брак коштів, і під цей акомпанемент з’явилося кілька пафосних погано знятих фільмів, які не могли скласти конкуренцію європейським і помітно підмочили репутацію української кінотрадиції, виплеканої Олександром Довженком, Дзиґою Вертовим та Сергієм Параджановим. Однак торік світ побачили знову ж таки аж дві (!!!) стрічки, на які накинулися, як і на роман «Фелікс Австрія» Софії Андрухович, із вимогою негайно завоювати «Оскара», «Пальмову гілку» та «Золотого ведмедя». Йдеться про «Поводиря» Олеся Саніна та «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Фільми ці, як і «Фелікс Австрія», – культурні продукти, розраховані на конкретну нішу, й заповнити ними абсолютно всі лакуни неможливо.

«Поводир» – чергова історична стрічка про жорстоке совєтське минуле. Однак на відміну від попередніх тут стрункий сюжет, поміркований пафос, добре дібрані актори, чудовий оператор і якісний монтаж.
«Плем’я» із зовсім іншої ніші – це амбітний арт-хаус, який крізь призму світу німих намагається відобразити українську буденність. Порівнювати їх зовсім недоречно, але звиклі до дефіциту українські кінооглядачі взялися визначати, який із них шедевр, а який – ні.

наш маскульт ватний,  а українська альтернатива слаборозвинена і неконкурентна

І «Плем’я», і «Поводир» виявилися дуже доречними, однак, як і у випадку української прози, вони мають спільну проблему: їх катастрофічно мало. Де фільми про українську сучасність (без комплексу гандикапу чи історичної травми)? Де мелодрами? Де комедії? Де екшн? Де детективи? Де, врешті-решт, епоси? (Історія наша давня і багата на сюжети). Де підліткове кіно? Де дитяче? Де українське порно? Хоча з останнім не так усе погано, якщо згадати про телеканал «Рада».

Музика

У музиці ситуація видається найпрогресивнішою. З’являються нові проекти, творці яких зрозуміли, що можна не тільки робити російськомовний продукт і орієнтуватися на аудиторію пріснопам’ятної СНД (як це робили деякі поп-зірки на кшталт Ірини Білик), а й брати ширший розмах і співати англійською.

Одним із найцікавіших дебютів минулого року був гурт ONUKA Наталії Жижченко. Поєднання синті-попу з фолковими елементами під англомовні тексти дало досить цікавий результат.

Hardkiss і The Erised – це українські англомовні проекти, які також можуть спокійно конкурувати на Заході, вони творять в абсолютно глобалізованому форматі без жодних прив’язок до рідного контексту.

Читайте також: У гуманітарному вакуумі, або Дещо про шлункарство

Надзвичайно популярним став криворізький інді-проект Brunettes Shoot Blondes. Їхня пісня «Knock Knock» із вигадливим кліпом зі смартфонами набрала понад 6 млн переглядів на YouTube.  

Стрімко набуває популярності новий проект Влада Троїцького Dakh Daughters, який поєднує традицію кабаре та український фольклор, динамічно, по-троїцьки змішуючи жанри і стихії. Dakh Daughters перебуває на межі музики й театру, тому важко уявити, як можна буде слухати студійні платівки, проте якщо вони випускатимуть DVD диски з відео, то вийдуть за межі живих виступів та YouTube-каналів.

Усі згадані музичні дебюти – це та українська музика, яка може бути цікавою за кордоном. Деякі з них, як-от Daкh Daughters (або її старша сестра «ДахаБраха»), уже активно гастролюють за кордоном, інші мають усі шанси підкорити західні сцени.

Візуальні мистецтва

Українське візуальне мистецтво розвивається навколо низки інституцій, що формують свої пули митців, яких потім виставляють за будь-якої нагоди. Скажімо, PinchukArtCenter віддає перевагу постконцептуалістам Р.Е.П. та Open Group. «Мистецький Арсенал» має свій пул художників, менші галереї – свої. Коли ходиш постійно на виставки в ці інституції, бачиш, як правило, ті самі імена, які працюють у власних незмінних стилях.

З погляду світових тенденцій українське візуальне мистецтво перебуває в його тіні, проте, копіюючи певні тренди (хай і з серйозним запізненням, як це відбувається з концептуалізмом), воно намагається іти в ногу.

Якщо говорити про суто локальні українські явища, то з недавніх проектів найпомітнішим був, мабуть, «Жлоб Арт» – угруповання «Воля або смерть», що намагалося відрефлектувати естетику гоп-культури.

За кордоном найбільше визнання здобули українські графітники-муралісти Interesni Kazki. Їхні муралі прикрашають стіни по всьому світу, а торік вони нарешті виконали дві великі роботи в центрі столиці.

Досить яскраво дебютував у жанрі візуалу київський руфер Mustang Wanted. Його розмальована в українські національні барви зірка на московській висотці – одна з найяскравіших візуально-концептуальних подій минулого року.
Війна дала поштовх для мілітарного візуалу, який має всі шанси вилитися в нове українське художнє явище.

Івенти

Культурний календар кожної країни має свої циклічні події, які працюють на її імідж. Попри всі складнощі, в Україні є культурні івенти, що мають не тільки загальноукраїнське значення, а й міжнародний статус.

У книжковій царині це львівський Форум видавців та київський «Книжковий Арсенал», у кіно – фестивалі «Молодість», DocuDays, Одеський міжнародний кінофестиваль.

З музичними івентами торік було вельми скрутно. «Джаз Коктебель» і «КаZантип» втратили (сподіваємося, тимчасово) свою локацію і шукають нові місця. Цілу низку фестивалів скасували через брак фінансування, як-от львівські Stare Misto та Fort.Missia чи дніпропетровський The Best City Ua. Запланований у Києві Sziget також не вдалося організувати. Дивом уці­­­­лів театрально-музичний ГОГОЛЬ­­FEST, що проводився в київській промзоні.

Наші масштабні культурні івенти за європейськими мірками нерідко грішать хаотичністю. З цього приводу добре пожартував нідерландський режисер Йос Стеллінґ, який у фільмі «Душка» (2007) зобразив усю моя-хата-скрайню логістику українського кінофестивалю.

Читайте також: ART-мобілізація починає з локальних змін

Культурні івенти, які в нас проводяться, аж ніяк не вичерпують усього потенціалу. В Україні є багато імен і мистецьких традицій, навколо яких можна потенційно організувати серйозні культурні заходи. Міста дуже слабо опрацьовують власну міфологію. Відразу на думку спадають Казимир Малевич, Дзиґа Вертов, харківський авангард, культура індустріалізму, мультикультуралізм, який склався в нас історично. Однак у теперішніх економічних умовах це завдання не з легких.

***
Підсумовуючи, треба сказа­­ти, що українська культура за мірками західного світу існує дивом. Замість збалансованої грантової системи, яка підтримує актуальні напрями мистецтва, у нас діє гальванізований совєтський труп (Міністерство культури), який тільки годує власний апарат і множить вишиватництво. Замість галузевих державних інституцій, що дбають про книжки, кіно, театр тощо, у нас дикий і безжальний ринок. Замість державного захисту вітчизняного культурного продукту маємо навстіж відчинені двері для навали російського. Замість економічного розвитку, від якого завжди щось перепадає культурі, у нас черговий виток кризи.
У таких умовах творення якісного культурного продукту – справа нелегка і під силу тільки справжнім ентузіастам та пасіонаріям. Усі ці обставини спричинилися до того, що культура 45-мільйонного народу – це не колос, а колосок.
Якщо ж говорити про змістове наповнення культури, яке не зовсім залежить від державної підтримки, а послуговується радше внутрішніми правилами, то тут бракує двох речей.
По-перше, тверезого ставлен­­­ня до власної історичної пам’яті, інакше кажучи, не тільки возвеличення українських героїв, а й боротьби зі скелетами у власній шафі, яких нашій історії, як і в будь-якій іншій, не бракує. В умовах постколоніального тиску це робити вкрай важко, оскіль­­ки державотворчий міф ще не сформувався остаточно, а тут його вже хтось збирається підважувати. Однак якщо це робити грамотно, то колективна свідомість від того тільки зміцніє. Визнавати й осмислювати власні помилки – ознака зрілості.

Другим великим смисловим дефіцитом є самоіронія. Її, як повітря, бракує в нашій культурі, а будь-які вияви сприймаються як святотатство. І йдеться, звичайно, не про Леся Бузину, а про справжню, майстерну, колючу іронію, вміння щиро посміятися із себе. Це ще одна ознака здоров’я культури.

У 2014 році литовський режисер Еміліс Велівіс зняв фільм «Redirected» із топовими британськими акторами. За сюжетом чотири англійські бандити опиняються в Литві, де з ними стаються найнеймовірніші фарсові пригоди, замішані на всіх шаблонних стереотипах про Схід­­­ну Європу: міліціонери-бандити, швидка, що збиває перехожих і закопує за містом, священик, який ходить по проститутках, динамщиці, які оббирають іноземців, таксисти-злодії, контрабандисти, які возять нелегалів, алкоголізм, дикість та хаос. І цей фільм підтримав державний (!!!) Литовський кіноцентр. Уявляю, який скандал здійнявся б у нас, якби подібний фільм зняли на українському ґрунті. От у Литві таке можливо, бо їхня культура пройшла щеплення самоіронією.

Тож якщо ми хочемо влити­­ся в гроно центрально-східно­європейських держав, тобто таких, які дивляться на Брюссель, а не на Москву і слухають «Оду до радості» Бетховена, а не модернізований гімн СРСР Алєксандрова, то нам необхід­­но реформувати систему культурного державного менеджменту й заповнити цілу низку широченних (і бездонних) лакун. На цю тему говорено-проговорено тисячу разів, але Кириленко і досі там.