Рівно місяць тому ми отримали сумну звістку із Берліна — помер наш друг і багаторічний колумніст Тижня Ріхард Герцінґер. Протягом цього місяця я часто повертаюся думками до наших листувань із паном Ріхардом та його щодвотижневих колонок для Тижня. Початок їхнього публікування припав на лютий 2018-го року — час, активного будівництво газопроводу «Північний потік — 2» — складної теми у двосторонніх взаєминах Києва та Берліна.
Перша колонка нашого німецького автора була присвячена саме цій темі, точніше звучала швидше застереженням, що «опір дедалі сильнішому впливу режиму Путіна в Німеччині надалі лише послаблюватиметься». «Діагноз» Герцінґера німецькому політикуму був безпомилковим та доречним, як ми зможемо пізніше оцінити. Берлін намагався «умиротворити» Москву фактично до останньої миті — важко не згадати довжелезний стіл, що розділяв вже наступника Анґели Меркель Олафа Шольца та Владіміра Путіна за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії до України у 2022 році. Сидячи по інший бік того столу, канцлер не втрачав надії домовитися із лідером Кремля.
Якщо ж йдеться про «Північний потік — 2», то як геополітичну зброю Кремля у Берліні його на той час розглядала меншість. Рішення ж про замороження цього проєкту там прийняли лише 22 лютого, після того як Москва оголосила про анексію Луганської та Донецької областей. Ріхард Герцінґер був одним із небагатьох німецьких голосів, хто послідовно вказував на те, що «Північний потік — 2» — це не комерційний проєкт, а геополітична зброя, яка може легко здетонувати із небезпечними наслідками. На той час ще як оглядач великої німецької газети Die Welt, він неодноразово попереджав про це у своїх матеріалах.
З огляду на обсяги підтримки, які Німеччина нині надає Україні, важко повірити, що рішення про заморожування газопроводу «Північний потік — 2», передачу Україні зброї та й фінансову підтримку потрібно було «вигризати зубами». Аби це вдалося, німцям довелося руйнувати свої ж «повітряні замки», створені задля примарної гармонізації відносин із Росією. Ріхард Герцінґер влучно описав нам цю проблему в колонці для останнього друкованого числа тижневика, який мав вийти з-під друкарського верстата 24 лютого 2022 року, однак, на жаль, залишився лише у цифровому форматі. Водночас без німецьких голосів, що послідовно підтримували Україну та нашу боротьбу із Росією, добитися змін у німецькій політиці було б ще складніше. Ріхард Герцінґер був одним із таких голосів.
У 2022 році нам вперше вдалося зустрітися вживу. Червневе берлінське сонце вже добре припікало. Ми зустрілися на обідню каву в кафе неподалік будівлі посольства України в Берліні. Говорили на різні теми, але найперше він цікавився колегами з редакції, які тоді були на фронті. Говорили про Україну і про сучасну пресу. На той час Герцінґер вирішив припинити співпрацю із однією із найбільших німецьких щоденних газет «Die Welt», де пропрацював 15 років. Сказав, що так почувається вільнішим. Ми говорили також про його дисертацію, присвячену одному із найвидатніших німецьких драматургів Гайнеру Мюллеру і про те, як університет вплинув на його стиль письма. Протягом зустрічі Герцінґер дуже багато палив і коли я пізніше читала його колонки, то уявляла, як він їх пише, викурюючи одну за одною цигарки.
Стиль письма Ріхарда Герцінґера справді вирізнявся з поміж інших авторів своєю логічністю та аналітичністю. Це особливо виразно відчувалося упродовж останніх двох років. Часом видавалося, що світ сходить з розуму, більше не має ані чорного, ані білого, є тільки розмита ситуативність, але Герцінґер розкладав її по поличках і все ставало на свої місця: автократії наступають, демократіям слід активніше оборонятися і йти у наступ, ворога не можна умиротворювати, бо це шлях до війни і ми це бачимо і в Україні, і на Близькому Сході.
Сайт Ріхарда Герцінґера, на якому він публікував свої статті та колонки після звільнення із Die Welt, мав назву «hold these truths» і ця фраза англійською у залюбленого у німецьку літературу автора там не просто так. Це вислів із вступу до Декларації незалежності США, який повністю звучить як: «We hold these truths to be self-evident, that all men are created equal, that they are endowed by their Creator with certain unalienable Rights, that among these are Life, Liberty and the pursuit of Happiness» — «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всі люди створені рівними та наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя». Це принципи, яким Ріхард Герцінґер не зраджував.