Дії Берліна не лише викликають у Києва гіркоту та відчуття, що важливий європейський союзник кидає його напризволяще. Цим він також ізолює cебе від трансатлантичних партнерів і живить у них небезпідставну підозру, що ФРН хоче тримати відчиненими задні двері для особливих відносин із РФ навіть в умовах надзвичайного загострення агресивної політики Кремля.
Водночас наведені федеральним урядом Німеччини обґрунтування відмови ані логічно стрункі, ані морально переконливі. Зокрема, посилання на історію, яка зобов’язує сучасну німецьку політику до особливої стриманості щодо Росії, при уважнішому розгляді виявляється просто цинічним. Якщо і є урок із націонал-соціалістичного минулого, то він учить, що прагнення експансії авторитарних і тоталітарних держав можна стримати лише раннім військовим стримуванням і що поступки їм ціною слабших держав, як це відбулося в Мюнхені в 1938 році, можуть лише заохотити агресора. Окрім того, від німецьких злочинів у Радянському Союзі під час Другої світової війни разом із Білоруссю постраждала передовсім Україна. Тому саме з історичних причин Німеччина мала б усебічно допомогти відвернути від неї нове руйнівне лихо.
Водночас ФРН — один із найбільших експортерів зброї у світі й ніколи не стримувалася від великих постачань навіть брутальним автократіям. І позірно непохитну догму своєї зовнішньої політики про «заборону постачань зброї в кризові регіони» вже пом’якшили в попередніх випадках. Так, у 2015 році Німеччина робила великі постачання озброєння курдським пешмерґа для боротьби з «Ісламською державою».
Читайте також: Червоний рівень небезпеки
Те, що Україні не надають того, що постачали курдським борцям за свободу, відбувається через страх, що Берлін може «спровокувати» Кремль постачаннями зброї та втратити через це статус бажаного «посередника», а також пріоритетного економічного партнера — Москву. Але, окрім цих першорядних факторів, Німеччина опинилася у своєрідній пастці самонавіяної емоційної залежності від РФ. Джерело цієї позиції — обставини, за яких у 1989–1990 роках відбулося падіння Берлінського муру та мирне об’єднання Німеччини. Колективна пам’ять про ці історичні події, глибоко вкорінена в німецькому суспільстві, істотно відрізняється від пам’яті східноєвропейських народів. Тоді як вони з тодішнім падінням комунізму пов’язують звільнення від ярма тоталітаризму, а отже, найвищу цінність — свободу, в Німеччині ці події асоціюють насамперед із максимами «мир» і «стабільність».
У Німеччині (а особливо в Східній) переважає наратив про те, що Горбачов (у Німеччині його ласкаво називають «Ґорбі») подарував Східній Європі свободу, а німцям єдність. І, мовляв, саме постійний, навіть з урахуванням невдач, «діалог» у ході ненастанної політики розрядки врешті дав московському керівництву розуміння переваг мирного співробітництва.
Припущення про принципову миролюбність Москви, яку лише тимчасово перекривають агресивні тони та яку можна відновити шляхом інтенсивного «діалогу», проєктували на наступні після Горбачова уряди РФ. Воно практично стало ідентифікувальним символом віри німецької політичної еліти. З нього виникла аксіома про те, що «безпека в Європі без Росії неможлива», яку нещодавно в Москві в присутності Владіміра Путіна повторив канцлер ФРН Олаф Шольц. Загрозу від неоімперських амбіцій кремлівського лідера передовсім для її сусідів Берлін роками систематично недооцінював або применшував.
Водночас витіснялося, що політика розрядки 1970-х і 1980-х років була можлива лише на основі послідовного військового, ядерного стримування, і Горбачов зі своєю політикою реформ з’явився на сцені лише тоді, коли радянський комунізм перестав економічно витримувати власне агресивне озброєння. Внесок у розпад радянської імперії східноєвропейських, особливо польських і балтійських, рухів за свободу в пам’яті широкої німецької громадськості в кращому разі відіграє другорядну роль.
Читайте також: Політика «великих просторів»
Відповідно, сьогодні в Німеччині не лише у відкрито проросійських сил бракує емпатії до українців. Якщо, згідно з опитуванням, понад 70% німців проти постачань зброї Україні, то в цьому виявляється внутрішня настанова, що в разі сумніву важливіше зберегти прихильність до Росії, ніж демократично солідаризуватися з українцями. У цьому виявляється певна зверхність стосовно країн Східної Європи, яким відводиться лише другорядна роль у переговорах про умови безпеки в Європі. Натомість визначальним для європейського балансу вважають відносини Берліна та Москви.
Унаслідок форсованої російської агресії повітряні замки мінливої німецької політики, яка прагла гармоніювати позицію в трансатлантичному альянсі з привілейованими відносинами з агресивно налаштованою проти Заходу Росією, тепер зруйновані. Німеччина постала перед історичним принциповим рішенням: вона хоче однозначно бути невід’ємною частиною оборонного західного альянсу чи ж підкоритися гегемоністським претензіям російського авторитаризму в ім’я «миру» і «стабільності».