Якщо когось називають ісламістом, то, зрозуміло, уявляється собі досить типова картина радикально налаштованого бороданя. Утім, це слово має й інше значення, особливо в деяких європейських мовах, і позначає воно наукове чи академічне вивчення ісламу. Себто коли на іслам дивляться не як на безумовну істину або, навпаки, об’єкт полемічного інтересу, а як на історично складну систему релігійних вірувань, світоглядних переконань та їхніх виявів у культурі, політиці й так далі. Звісно, на цьому шляху чимало відмінностей: когось, наприклад, цікавлять релігійні мотиви в середньовічних перських рукописах, а хтось займається виборчими симпатіями мусульман у США. Це все, у принципі, та сама галузь науки (Islamic Studies), але з потребою в різних кваліфікаціях, мовній підготовці й так далі. Не секрет, що вивчення ісламу, особливо в тих країнах, які мають значні військово-політичні інтереси на Сході, належить до серйозних пріоритетів держбезпеки: колись в Ізраїлі одна професорка арабістики розповідала мені, що більшість її здібних випускників згодом влаштовуються на роботу до різних спецслужб країни. Та й серед європейських чи американських колег нерідко трапляється досвід співпраці з держустановами, особливо з безпековими; інколи мова навіть про такі далекі від політики речі, як середньовічні документи, які, втім, можуть мати велику ринкову цінність (нещодавно на аукціоні Christie’s один відносно невеликий рукопис кримського походження XVI століття пішов з молотка майже за $100 тис.). Хто, як і на яких принципах сьогодні готує відповідні кадри? Де пролягає тонка межа між науковим баченням ісламу як релігії та між його пропагандою чи критикою?
Вивчити й підкорити
«Науковий» погляд на іслам, зрозуміло, формувався дуже довго й складно. Значний інтерес до ісламу виявляли вже в середньовічних університетах, де можна було вивчити й арабську мову, але зацікавлення було полемічним. Мислителі Ренесансу, які чимало взяли зі Сходу, уже вбачали в ісламі частковий прояв певної універсальної істини, і недаремно такий корифей італійської філософії, як Піко делла Мірандола, цитує у своїй «Промові про гідність людини» пророка Мухаммада. Іслам для середньовічної й ренесансної Європи — це, звісно, окрема, велика й складна тема, але ось уже в період становлення раціоналізму (і відповідно критичного погляну на релігію) ситуація змішується з полемічного в культурний і навіть політичний бік. У 1732 році в Неаполі католицький місіонер Маттео Ріпа (1682–1746) заснував Неапольський орієнтальний інститут, який існує й досі як Неапольський університет L’Orientale. Орієнтована на вивчення Далекого Сходу, католицька школа згодом трансформувалася в повноцінний університет із вивченням десятків східних мов, зокрема й арабської. Східні мови на постійній основі вивчалися в провідних університетах континенту ще й раніше (наприклад, в Оксфорді з 1636 року).
Читайте також: Виклики модерного ісламу
ХІХ століття ж стало формативним для європейської орієнталістики: доба колоніалізму значно посилила цікавіть до всіх галузей життя Сходу, і містико-романтичне чи відверто ісламофобське бачення східних сусідів змінилося на більш реалістичне й, можна навіть сказати, буденне. Припинила існування так звана турецька загроза (про яку писали й українські інтелектуали нового часу: Станіслав Оріховський, Ян Лятос, Іоаникій Галятовський), дедалі популярнішими ставали подорожі та їхні описи. Почали масово перекладати літературу, тим більше що школи історичної та філологічної критики набирали значних обертів. Переклади праць, які виходили в цей період (а це і художня, і філософська література, і релігійні пам’ятки), уже спиралися на чимало рукописів, визначалися різночитання й так далі. Наприклад, 1834 року з’явилося чи не перше повноцінне видання Корану арабською, яке відповідало науковим вимогам того часу; настала доба вчених-поліглотів та енциклопедистів, які писали фундаментальні праці з історії, культури й релігії Сходу. Зростало покоління таких видатних постатей, як наш земляк Агатангел Кримський, якого справедливо вважають одним із засновників сходознавчої науки в Україні.
Дітище Заходу
Після відомої книжки Едварда Саїда «Орієнталізм», яка вийшла 1978 року, це поняття набуло дещо негативного значення. Орієнталізм почали розглядати не як науковий підхід до Сходу, а як колоніальний рудимент, і в деяких мовах цей термін поступово ставав символом боротьби з автохтонною релігійністю. Звісно, там була своя істина, бо якщо говорити про іслам, то на нього дивилися як на такий собі арабський мікс юдаїзму й християнства, Коран вважали переписаним із більш ранніх джерел, а всі надбання арабської, перської чи тюркської культур — розвинутими радше всупереч нормативам ісламу, ніж у їхньому річищі. Хоч як парадоксально, але цьому багато в чому сприяли й самі мусульмани. Наприклад, у середньовіччі Авіценну чи Аверроеса освічені християни вважали такими собі криптоєретиками, які лише ззовні вдавали віруючих (і це при тому, що Аверроес був ще й мусульманським правником), і тому цитувати їхні коментарі до Арістотеля чи Платона для католицького теолога не вважалося чимось гріховним. Водночас завдяки зусиллям різних реформаторських рухів, передусім ваххабізму, спадщину тих же середньовічних ісламських учених ставлять під сумнів, а читати чи викладати їхні праці й досі не рекомендують. Якщо, наприклад, класичний орієнталізм вважав музичне мистецтво Сходу народним надбанням, то й салафіти сучасності, які ведуть запеклу боротьбу з місцевими звичаями окремих народів, виводять музичне мистецтво за межі ісламського дискурсу. У далекому 1997 році, ще до сумнозвісних подій 9/11, вийшла праця професора з Університету Лідса Салмана Саїда «Фундаментальний страх: європоцентризм і поява ісламізму» («A Fundamental Fear: Eurocentrism and the Emergence of Islamism»), у якій той сформулював дуже простий посил: ісламізм як такий з’явився на стику модерну й Сходу, тобто став дітищем Заходу, а не якимось окремим автохтонним феноменом.
Однак уже наприкінці ХХ століття стало цілком зрозуміло, що Захід як концепт значно розширив межі: інколи та сама Східна Європа залишається більшим Сходом, ніж, наприклад, Близький Схід чи Далекий. Та й доробок європейських чи американських учених у галузі наукового вивчення Сходу не лише став приводом для розвитку місцевих наукових традицій, а й вплинув на ісламську апологетику, забезпечивши доступ до певних джерел і навіть більше — заклавши певну критичну парадигму. Тому власне «мусульманське ісламознавство» дуже часто використовує сучасну наукову методологію, не зачіпаючи, звісно, безумовних для себе основ (існування Бога, місії Мухаммада, істинності Корану тощо).
Читайте також: Під півмісяцем в Україні
Відповідно змінилися пріоритети і в освіті. З 2000-х років стали відчутними два тренди: по-перше, ісламознавство встановило ближчий контакт із безпековими студіями, по-друге, збільшилася питома вага дослідників мусульманського походження. Кілька років тому, коли я проводив ісламознавчий семінар в одному берлінському університеті, серед студентів-магістрів лише в одного-двох було німецьке прізвище, інші ж мали мусульманські імена. Цікаво, що релігійний бекграунд далеко не завжди стає на заваді критичному осмисленню своєї ж ідентичності — серед ісламознавців нового покоління чимало й таких, яких ісламська апологетична традиція легко запише в орієнталісти. Наприклад, коли йдеться про той самий Коран, то певний час панував тренд розглядати його текст як мало не написаний сирійською, і лише згодом перероблений арабською, тоді як новітні дослідження із ширшим спектром мовних порівнянь усе ж таки показують арабське походження багатьох дискусійних термінів. Спільний семітський казан, у якому історично взаємодіяли різні релігії, не заперечує інших впливів, але явно не сприяє радикальному перетягуванню всіх смислів в один бік.
Сила інерції
Проблема, утім, полягає не лише в методології. Питання в самій підготовці орієнталістів-ісламознавців, якою сьогодні займаються практично в усіх провідних університетах Європи. Це може бути і семітська філологія, і відділення релігійних студій, і окремі магістерські програми з ісламознавства. У наш час, коли відносно легко здобути практику й безліч онлайн-засобів для навчання (тим більше з коронавірусним трендом шаленого попиту на дистанційні засоби), готується спеціаліст різних кваліфікацій; тут величезна академічна мобільність і, як і в інших гуманітарних галузях, дуже рідко буває так, що бакалавра, магістра й доктора здобувають в одному університеті.
Нагальне питання. Збільшення кількості мігрантів у країнах Європи актуалізувало вивчення ісламознавства. Фото ASSOCIATED PRESS/East News
Виникає і відома колізія: з одного боку, студент сам обирає собі чимало курсів, з іншого — кожен із курсів, наприклад з інтелектуальної історії Сходу, містить певний канон (текстів, постатей, подій, смислів, зрештою), який закарбовується в пам’яті випускника. Відповідно цікавим чи значним апріорі вважається те, що вже кимось обране як таке, і щоб додати чи відняти від канону щось інше, знадобиться чимало зусиль. Проте загалом західний науковий дискурс стає дедалі лояльнішим навіть до конфесійного бачення ісламу, розвиваючи водночас більш контроверсійні теми. Наприклад, питання гендеру чи гомосексуальності в ісламі, міжрелігійних стосунків, ісламу в політиці тощо — усі ці модні речі опинилися в тренді не лише освіти, а й науки, тоді як багато інших процесів опиняються поза увагою. Хоча спільний знаменник сучасного ісламознавства, видається, можна означити просто: це динаміка, тобто як взаємодіє кінцевий носій релігійних поглядів із базовими смислами, хто їх продукує, як продукує і від чого ці смисли залежать.
Щоправда, як і належить, ісламознавча наука не може відповісти на запитання про те, істинна якась певна школа ісламу чи ні, хто правіший — суніти чи шиїти, від ісламу, певна річ, чи ні. Непоганий приклад — так званий ахмадійський рух, релігійна течія, статус якої в ісламі можна назвати дещо контроверсійним. Ісламське співтовариство загалом не вважає ахмадитів за мусульман (за поодинокими винятками), попри їхню власну ідентифікацію як належних до ісламу. Ісламознавча ж наука схильна вважати ахмадитів (які визнають за Магді, себто обіцяного месію, свого засновника Мірзу Гуляма Ахмада, 1835–1908) за мусульманський рух, оскільки ісламський месіанізм, у принципі, належить до історичних явищ — від деяких течій шиїзму до військово-політичних рухів сучасності. Питання в дечому стало політичним, оскільки чимало ахмадитів знаходять притулок від переслідування саме в ЄС (адже в більшості країн мусульманського світу цей рух заборонений).
Загалом образ ісламу, який сьогодні створюють ісламознавчі студії, важко зафіксувати в якомусь єдиному втіленні. Це радше ідея розмаїття, тобто можна казати про множинність всього «ісламського» (залежно від того, хто його визначає), ніж говорити про якусь монолітність. Цей плюралізм ісламського досвіду, цілком вписаний у постмодерну парадигму, стає залежним від інтерпретацій. Простіше кажучи, в академічному контексті важко сказати про якесь «базове значення» Корану, можна хіба що говорити про прочитання в одному чи іншому напрямі або ж якусь варіацію. Текстів, які про це розповідають, написано так багато, що їхня кількість і доступність уже мало не перевершує те, що створено в середньовічній мусульманській культурі, тобто текстів про іслам більше, аніж власне ісламських текстів як таких. Залишається актуальним і питання мови.
Читайте також: Голоси зі Сходу
Так само як європейське ісламознавство починалося з вивчення арабської, османської та перської, так само сьогодні більшає чимало значущих дослідницьких текстів, написаних неєвропейськими мовами — арабською, турецькою, індонезійською тощо. Попри західну семантику, це «перетягує» ісламознавство в більш «східний» напрям, перетворює навіть апологетичне вивчення ісламу на наукове (як це відбувається, наприклад, у Туреччині, Катарі, Малайзії). Усе це не означає, що класичні першоджерела вичерпуються, оскільки масштабні проекти з діджиталізації рукописів за останнє десятиріччя дали можливість опрацювати тисячі нових текстів. Розвиваються й такі технології, як OCR (Optical Recognition System), що вже в майбутньому повинно дозволити розпізнати середньовічний почерк машинним способом. Себто покласти рукопис на сканер і отримати в підсумку не лише зображення, а й готовий до редагування текст; щоправда, попри значні успіхи «цифрового ісламознавства» й досліджень у галузі штучного інтелекту, ця технологія навряд чи буде реалізована найближчими роками.
У певному сенсі сучасне ісламознавство повторює долю предмета свого вивчення, проте навіть ця широка галузь має свої «центри тяжіння». А ними, попри всі здобутки, залишаються країни, що мають значні інтереси в мусульманському світі: США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Росія та інші; проте і в цих країнах ісламознавчу тематику дедалі більше представляють нащадки мігрантів. Чи змінить це наукову парадигму? Навіть якщо й так, то навряд чи це стане питанням найближчих років. Інерція, закладена європоцентризмом, допоки так і не отримала суттєвих альтернатив.