На барикадах перебував Анатолій, а Оля щодня спостерігала за доленосним протистоянням у серці столиці зі свого дому у Львівській області. Одного разу дівчина побачила у Facebook історію про хороброго хлопця, що рятував людей під час страшних подій лютого 2014 року. Вона чимось зачепила Олю, попри те що таких історій тоді було багато. Згодом вона знайшла сторінку того хлопця в соцмережі, вони затоваришували, а незабаром почали спілкуватися по телефону. А в червні Анатолій та Ольга вперше побачили одне одного наживо: чоловік приїхав у гості до, як згодом виявилося, нареченої. «То було літо 2014 року, Анатолій намагався потрапити на фронт. Але тоді, щоб стати добровольцем, треба було пройти неабиякий «кастинг», — згадує Ольга. — Він дзвонив друзям, якимось депутатам, щоб його взяли. Згодом отримав пропозицію їхати до «Айдару». І ось у нього залишався один день до того, як рушати на Схід. Анатолій сказав, що не може поїхати, не побачивши мене. Він автостопом доїхав і о шостій ранку зателефонував: «Я поруч!». Навіть слухавку дав далекобійнику, з яким їхав, бо я не вірила, що наше віртуальне знайомство ось так продовжиться. «Везу тобі чоловіка», — сказав тоді мені водій. Так і вийшло».
Через два з половиною місяці Ольга з Анатолієм побралися. Так вийшло, що з «Айдаром» він на фронт не поїхав, бо у військкоматі, з якого повинен був привезти документи, загубили його справу. Поки він намагався відновити документи та вимагав повістки до армії, з’явилася можливість долучитися до загону УНСО, який згодом приєднали до 54-го окремого розвідувального батальйону. Спочатку Анатолій опинився в таборі підготовки у Вінницькій області, а потім — на Житомирщині, у Новоград-Волинському, де молодята символічно відгуляли своє весілля. «Я приїхала до нього на фурі. З гостей були його побратими, вони всі у формі, я у вишиванці та віночку. Наступного дня я повернулася додому, а хлопці поїхали на Схід», — розповідає Ольга. Анатолій з побратимами боронив маріупольський напрямок, і наступного разу після весілля вони побачилися вже у вересні, а взимку, коли поранений Анатолій потрапив до Львівського військового шпиталю, Ольга вже була при надії.
Читайте також: Ферма у квартирі
Доньку Вікторію молодий батько вперше взяв на руки, коли їй виповнилося чотири місяці. Тоді разом із хрестинами малюка відгуляли й справжнє сільське весілля — з родичами та друзями. Там і скуштували вперше неймовірні ласощі, які привезла з рідного села мама Анатолія, — унікальний, висушений за особливим старовинним рецептом, який передають від діда-прадіда, чорнослив. Він, начинений горіхами, з-поміж десертів став головною стравою цього свята. «Усе село їло й стогнало від задоволення: «Ох цей ваш чорнослив!». Кажуть, не підозрювали, що цей звичний продукт може бути таким смачним», — згадує Анатолій, який до смачного чорносливу привчений з дитинства. А Ольга зізнається, що тоді вперше дізналася, що чорнослив узагалі роблять в Україні — до того їй здавалося, що це якийсь імпортований продукт, якого в нас не може бути. Свекруха привезла в подарунок набагато більше, ніж могла з’їсти родина, тому Оля запропонувала друзям купити на пробу тих унікальних ласощів. Мішок чорносливу розійшовся за кілька хвилин після оголошення, яке Оля розмістила на своїй сторінці, але тоді Кептанари не могли й подумати, що скоро це стане їхнім основним видом заробітку.
Після невеличкої паузи, у 2016 році, Анатолій знов підписав контракт — цього разу з 95-ю бригадою. Знаходити себе в мирному житті було дедалі важче, а бої на фронті не вщухали. Додому зі Сходу повернувся відносно здоровим: «звичайні» травми та контузії, що не вибивали зі строю, ніхто й не враховував. Під світлиною, на якій Оля зустрічає Анатолія з потяга, що прибув з війни, багато хто писав коментарі на кшталт «Нарешті для вашої родини всі негаразди позаду». Тоді ніхто не міг уявити, що найбільші випробування ще тільки починаються. «Він повернувся з війни, але війна його не відпускала. Його дратувало все навколо, ми мали багато конфліктів, навіть якийсь час не жили разом: Анатолій охочіше спілкувався з бойовими друзями, ніж із родиною. І, як більшість хлопців, не вважав, що це треба лікувати чи якось виходити з такого хворобливого стану», — перераховує Ольга ознаки посттравматичного розладу, який, імовірно, переживав її чоловік. А одного разу, 2018-го, сталося лихо: у мопеда, на якому їхав Анатолій, відмовили гальма. На повній швидкості він в’їхав у дерево, отримавши надважку черепно-мозкову травму. «Клінічна смерть, тиждень у комі й жодних позитивних прогнозів лікарів. Для мене це був такий стрес, що в голові крутилися тільки погані думки. Я написала на своїй сторінці, що сталося, і несподівано для себе отримала таку підтримку від тисячі людей з усього світу, що здавалося: ось я задихалася, а тепер мені хтось кисню дав. І це додало сил та породило впевненість, що все буде добре. Тоді взяла дитину й поїхала до нього в лікарню. Там із друзями ми домовилися про переведення чоловіка до лікарні імені Мечникова в Дніпро, де йому зробили складну операцію на мозку…» — розповідає Ольга про найважче випробування їхнього родинного життя.
Читайте також: Архітектор з «Острова»
Попри періодичні приступи епілепсії та втрачений зір на одне око, Анатолій розпочав життя наново. Ольга розповідає, що перед операцією, щоб не з’їхати з глузду від страху та відчаю, вона жартувала з лікарями, мовляв, коли будете копирсатися в нього в мозку, виріжте все погане, а все добре, що в ньому є, залиште. «Мені здається, що так і вийшло. Зараз ми живемо в гармонії в родині, але головне — цю гармонію він відчуває сам у собі. Уже два роки чоловік встає щоранку й каже, що він найщасливіша людина на світі», — не стримує емоцій Ольга. Вона стала справжнім тилом для чоловіка: буває, що він не може згадати якесь слово, а вона з погляду знає, що він хоче сказати. Інколи йому складно спілкуватися з іншими, але дружина завжди поруч, щоб пояснити та розрядити атмосферу дотепним жартом. І, звісно, підтримала Ольга чоловіка в бажанні започаткувати власний чорносливовий бізнес.
Торік він поїхав у рідне село, розташоване неподалік Кам’янця-Подільського. Майже біля кожної хати там стоїть обліплена глиною піч, яка в них зветься «лозня». У таких уже кілька сторіч за спеціальним рецептом коптять сливи. «Картопля там не родить, а все, що на деревах росте, — щедро! Анатолій тоді засушив багато зі свого саду, а потім ще купив у сусідів, які це роблять за рецептами своїх предків. Казав, боляче дивитися, що пропадають навички унікального виробництва: молоді не хочуть, а старшим уже заважко. А він разом з мамою щиро радів: зранку ходив поміж деревами, співав, поки збирав сливи. Тому й продукт вийшов дуже смачний, теплий, з душею», — нахвалює Ольга чоловіка. І справді, урожай минулого року — а це понад тонна чорносливу! — закінчився раніше, ніж подружжя дочекалося нового: смачний пакунок Кептанари відправляли майже щодня в різні куточки країни.
Минулої осені вони разом пройшли тренінг для ветеранів та їхніх родин від Міжнародної організації з міграції, створили бізнес-план та отримали грант на розширення власного виробництва, купивши суперточні ваги та велику морозильну шафу. Місяць тому родина знов спробувала свої бізнес-сили. Тепер організація допомогла їм купити бензопилу для дров, які використовуються в коптильні; вакууматор, щоб чорнослив приходив до споживачів у зручному та безпечному пакуванні; ваги для розфасовки більшого обсягу товару та принтер — тепер торгова марка Кептанарів матиме власний логотип. І у вересні чоловік знов збирається по новий урожай, сподіваючись, що цього разу вистачить усім, хто вже заздалегідь записався в чергу.