Направду безумцем можна назвати того, хто наважиться порахувати всі роки, коли Мілану Кундері передрікали Нобелівську премію з літератури – адже таких років було безліч і хтозна, скільки їх ще буде. Вочевидь, такі ставки на письменника роблять не дарма: його книги (попри всю банальність такої фрази) порушують одвічні питання й резонують із актуальними переживаннями, тим паче для українців, балансують між філософськими есеями та літературою, залучають вагомі політичні контексти – і тому вони вартують будь-якої премії. Зокрема ці чинники роблять Кундеру одним з найважливіших письменників сучасності, а його роман «Нестерпна легкість буття» – невід’ємним пунктом новітнього літературного канону.
Проте на увагу заслуговує не тільки цей твір письменника, бо ж його ніяк не назвеш «автором одного тексту». Тому-то «Видавництво Старого Лева» наприкінці 2022 року надрукувало вже сьому книжку із серії українських перекладів Мілана Кундери. Цього разу видали його роман «Книга сміху і забуття» в перекладі Леоніда Кононовича. За визначенням самого Кундери, «Уся ця книжка є романом у формі варіацій». Це означає, що лінійної сюжетної цілісності (принаймні в традиційному розумінні) тут немає. Що ж натомість тут є? Сім частин, які радше існують як сім окремих новел; їх об’єднує те, що винесено в назву всієї книги – сміх і забуття. У цьому романі Кундера досліджує їх як вияв поведінки, як політичний інструмент, як засіб ескапізму, проте ширше – Кундера досліджує тут самих людей, їхні мотивації, почуття і страхи. Він описує цілковито різні ситуації, які межують з буденністю і які, втім, щось вирізняє. Це «щось» – незначна дрібничка звичайного життя – і цікавить Кундеру, це «щось» він розкручує в роздуми так, як не вміє ніхто інший, а відтак – виводить з них непересічні висновки.
Читайте також: Двадцять днів із війною: документальний фільм Мстислава Чернова про Маріуполь
Стиль Кундери тут впізнаваний для всіх, хто читав його бодай один раз. У романі фабула (тобто історія самих персонажів) поступається першим планом для рефлексій свого автора. Якщо в «Нестерпній легкості буття» Мілан Кундера з властивою есеїстиці прискіпливістю розмірковує щодо поняття кітчу, то в «Книзі сміху і забуття» знаходимо аналогічні за стилем роздуми про графоманію, термін litosta, смерть і музику. За цими достоту філософськими формулюваннями стоїть сам автор, який значною мірою присутній у власній книзі. У романі навіть наратор є тим, кого Мілан Кундера називає Міланом Кундерою. Це особа, що не тотожна письменнику, та водночас вона виходить з нього. Тому-то Кундера в книзі може бути як оповідачем, так і персонажем, як письменником, так і своїм же читачем. Він ніби пропонує нам власне крісло, щоб ми сіли й змогли побачити текст так, як його бачить він – з усім абсурдом, протиріччям і трагедією людського життя.
Через певну сюжетну відірваність частин, важко дати загальну характеристику фабули «Книги сміху та забуття». Та все ж тут можна віднайти подібності – кожна із семи історій цього твору розгорнута в контексті людських стосунків. Якщо конкретизувати, то в кожній частині йдеться про взаємини чоловіка та жінки. Це любов? Не завжди. Дуже часто цей зв’язок спрощується (або навпаки – ускладнюється) до самого тільки сексу чи, ба більше, сексуальних девіацій, довільних контактів, оргій тощо (на таке можна натрапити чи не в усіх частинах роману). Кундера не розділяє секс і почуття, та все ж проводить між ними чітку межу: «…секс не кохання, це тільки територія, яку привласнює кохання».
Проте це не означає, що в «Книзі сміху і забуття» бракує екзальтованого, чистого та щирого почуття. Саме таким постає любов центральної персонажки роману – Таміни. Кундера наголошує: «Це роман про Таміну, й тоді коли вона іде зі сцени, це роман для Таміни». Тож на неї варто дивитися прискіпливіше, шукаючи ключ до розуміння всього твору. Таміна – емігрантка, вона втекла з Чехії, коли до країни заїхали радянські танки. Видається, що вона наважилася на це заради свого чоловіка, який, утім, помер невдовзі після переїзду. І ось тепер, через багато років, Таміна з жахом усвідомлює: вона починає забувати. Її свідомість нещадно стирає спогади про спільні з чоловіком вакації та побачення, стирає уявлення про те, як він виглядав. Таміна панічно хапається за будь-яку можливість пригадати щось із минулого життя, наважується на різні переступи, аби тільки наново запалити спогади про чоловіка, бо ж для неї пам’ять є виявом і водночас доказом її любові.
Читайте також: Куди заведе «Клич індички»?
У цьому – ставлення Кундери до забуття. Воно постає в книзі як антонім людського, як засіб дегуманізації, як натяк на небуття, як дистанціювання від самості. Тому в шостій частині роману, паралельно з історією Таміни, Кундера розповідає про свого батька, який на схилі років став забувати слова. Така деменція, з одного боку, є ознакою старості та свідченням скорої смерті, але з другого – це опис доби, яку застав сам Кундера. Забуття – це вкрай політичний інструмент, і він розказує про минуле чи не вичерпніше за текст письменника. Ще з перших сторінок «Книги сміху та забуття» розгортається промовиста ситуація: з дуже відомої світлини, де комуністичний вождь Клемент Ґотвальд у Празі 1948 року виголошує промову, ретушують і прибирають Клементіса – колись друга Ґотвальда, який у день промови стояв поруч і якого, втім, через кілька років повісили за зраду. Це і є вияв забуття, його застосування в жорстокій політиці авторитарного режиму. Урешті комуністичну Чехію настільки затягує вир усеможливих радянських пропагандистських прийомів (включно із забуттям), що Кундера констатує щодо Праги: «Це місто навіть забуло, як воно зветься».
Форматування пам’яті як зброя ідеології пронизує весь роман. І тут ще одна подібність семи настільки різних історій: вони всі занурені в політичний контекст. Персонажі Кундери, наслідуючи свого автора, прагнуть втекти з Чехії (або вже втекли) з політичних причин, вони обговорюють радянську інтервенцію 1968 року, декого з них навіть переслідують. Проте їхні життя складаються не тільки з цього. Так, їм не уникнути політики, та вона не заповнює всю їхню свідомість. Цей контекст співіснує з особистими перипетіями героїв, виходить то на перший план, то на тло авторського фокусу, і це слугує чи не найкращим контраргументом для тези «мистецтво поза політикою».
Щодо іншого полюсу книги, який Кундера виніс у назву, – сміху – то він стає не тільки об’єктом творчого аналізу, а і його засобом. Так сміх тут існує на противагу забуттю, він є найбільшою ознакою людськості, формує собою механізм захисту чи то від несприятливого політичного середовища, чи то від «нестерпної легкості буття». Кундера розмірковує про різні види сміху, дивиться, як вони впливають на життєві ситуації, і сам же з того сміється. Сміх у книзі видається якимось магічним артефактом, що здатен перевернути весь світ догори дриґом: він перетворює статевий акт на фарс, просте лічення до ста на комедійний виступ, похоронну процесію на курйоз, безнадію на щирість, вагомість на мізер. І це зайвий раз змушує замислитися про те, що ж стоїть за косметичною машкарою наших життів – щось справді вагоме, що витримає випробування сміхом, чи щось незначне, чию дріб’язковість цей сміх виявить і підкреслить?
Однак роман наповнений характерною Кундеровою іронією, яка настільки тонка, що постійно перетинає межу серйозності – туди й сюди, наче синусоїда. А тому одне й те саме речення тут можна прочитати і як насмішку, і як цілком буквальний вислів. Наприклад, Кундера каже: «Ми пишемо книжки, тому що наші діти нами не цікавляться», або: «Один зі звичайних ліків проти нашої нікчемності – любов. Адже той, кого люблять, не може бути нікчемний», або: «Діти не тому є майбутнім, що стануть колись дорослими, а тому, що людство дедалі щільніше наближається до діточості, бо дитинство – це образ будучини». Мова Кундери вишукана, але водночас мінлива, так що сама лише інтонація читання здатна докорінно змінити сенс абзацу, або й цілого розділу, або й цілої книжки. Письменник тут виходить навіть за межі одного роману, постійно апелюючи до інших своїх текстів. «Кохання не може бути смішне», – так пише Кундера, одна з книжок котрого зветься «Смішні кохання».
Читайте також: Празька осінь Мілана Кундери (очима Вацлава Гавела)
Проте в цьому полягає і недолік «Книги сміху і забуття»: іронії тут багато, інколи навіть аж надто багато, і через це виникає грубість, яка подеколи значно більше скидається на провокації першого роману Кундери «Жарт», а не на інтелектуалізм «Нестерпної легкості буття». У п’ятій частині «Книги сміху і забуття» Кундера описує коло поетів, чиї постаті ховає за іменами інших знакових поетів: ось сидять Ґете, Петрарка, Верлен, Боккаччо… І якимось чином Кундера вписує в цю компанію Лермонтова і Єсеніна. Звісно, іронією можна виправдати все, але коли в список видатних поетів вклинюються Єсенін і тим паче (боронь Боже!) Лермонтов, які, до того ж, є поетами тієї культури, що пригнала танки на вулиці Праги, то ця іронія видається надмірною, сказати б, занадто гіркою. Для повної карикатурності тут бракує хіба що Пушкіна. Так само іронія книги створює прірву поміж її частинами. Якщо перша є серйозною історією, що описує переслідування інтелігента таємною поліцією правлячої партії і його рефлексії щодо свого життя, то прочитання вже сьомої (заключної) частини викликає потужний дисонанс з тим, що міститься на перших сторінках. Роман, який починається на глибокій і вдумливій мінорній ноті, врешті закінчується реченням: «Чоловік промовляв, решта з інтересом слухала його, і їхні голі пеніси безтямно і сумовито дивилися в жовтий пісок».
Та, може, у цьому й полягає сенс «Книги сміху і забуття» – у розмиванні меж, у показі всього недолугого пафосу нашої вдаваної серйозності, у відвертому висміюванні цензури, яка забороняє сам сміх? Бо ж усе це – пил, що його кидають людям в очі в переломні моменти життя, це те, що відволікає від справді важливих речей: людських взаємин, емоцій, амбіцій і постійної боротьби за кордони свого простору – чи то йдеться про любов, чи про опір тоталітарній системі. «Книга сміху і забуття» з усією провокативністю, грубістю чи абсурдністю може видатися саме цим пилом, проте глибше, десь на споді, цей роман є тим, що якраз витрушує пил із очей. Це нагадує класичну поезію, яка за зовнішнім муром своїх вишуканих рим, епітетів, порівнянь і метафор приховує сокровенне, інколи цілком просте, але вкрай важливе послання. І тому цілком промовисто можна описати «Книгу сміху і забуття» цитатою з цього роману: «Що ж залишається з цієї вкрай недотепної історії? Крім поезії, нічого».