Княжа Русь як давньоукраїнська держава

Ключовою проблемою історії Східної Європи є історична спадщина Київської Русі. Провідна роль українських земель на чолі з княжим Києвом у становленні східного слов’янства та його державності не викликає сумніву (рис. 1). Реальна чи вигадана спадщина легендарних київських князів не тільки легітимізувала саме існування молодих державних утворень Східної Європи пізнього середньовіччя (передусім Московського царства), а й давала підстави для їх експансії в багаті краї Південної Русі-України. Тому, за влучним виразом російського історика А. Пипіна, «спор южан и северян» (українців та росіян) за київську спадщину не вщухає вже півтисячоліття з моменту формування Московської держави.

Зі зрозумілих причин українцям (малоросам) як «молодшому» братові в імперії великоросів «дискутувати» було непросто. Адже на боці опонента «старшого брата» працювала тоталітарна державна машина з широким спектром «вагомих» аргументів від фінансово-кар’єр­­них стимулів прибічникам до Соловків та Биківні противникам.

Закони етноісторичного розвитку

Проблема етнічної належності населення княжого Києва, як і проблема етногенезу українців та їхніх сусідів, визначається універсальними законами етноісторич-­­

ного розвитку середньовічної Європи. Такими базовими постулатами сучасної європейської етнології є:

1. Підхід до етносів як етнокультурних організмів, що в певний час народжуються, проходять життєвий цикл і неминуче дезінтегруються, розчиняючись серед сусідів.

2. Вік етносу визначається ретроспективно, шляхом встановлення за допомогою різних дисциплін (історія, археологія, мовознавство, етнографія, антропологія тощо) початку безперервності етнокультурного розвитку конкретного народу.

3. Більшість європейських на­­родів, що мешкають у зоні культурно-історичного впливу Римської імперії, народилися в ранньому середньовіччі у V–VII століттях (французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки та ін.).

4. Племінний етап розвитку етносів середньої смуги Європи почався на зорі середньовіччя і закінчився в ІХ–Х століттях їх консолідацією у власних державах (Англійській, Французькій, Чеській, Сербській, Польській, Давньоукраїнській та ін.), які нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів, набуваючи форм середньовічних імперій (Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь).

5. У відсталих провінціях імперій в процесі їх колонізації метрополією зароджувалися молоді постімперські етноси. Вони виникали в результаті синтезу місцевих традицій із мовно-культур­ним комплексом народу-заво­йов­­­­ника і починали власне історичне буття з моменту відокремлення від імперії. Так, на варварській периферії Римської імперії народилися романські народи (іспанці, португальці, французи, румуни та ін.). Іспанська імперія породила іспаномовних мексиканців, чилійців, аргентинців, перуанців, венесуельців, кубинців тощо, Англійська – англомовних американців, канадців, австралійців, Португальська – бразильців, Французька – квебекців. Імперія Київська Русь у процесі колонізації княжим Києвом лісової півночі Східної Європи породила білорусів, псково-новгородців, ро­­­сіян.

За даними сучасної етнології, виокремлюється кілька етапів етнічного розвитку великих народів середньовічної Європи. Джерела її етносів, які мешкали в зо­­ні культурно-історичного впливу Римської імперії, сягають початку середньовіччя. Після відомих пертурбацій, спричинених падінням імперії (велике переселення народів), ситуація стабілізувалася. Тому безперервність етнокультурного розвитку, за даними етнографії, археології, мовознавства, антропології, письмових джерел, на етнічних територіях численної групи романських етносів (іспанці, португальці, каталонці, французи, провансальці, італійці, сицилійці, румуни), англосаксів, слов’ян (поляків, чехів, словаків, сербів, хорватів, болгар, українців) та інших ретроспективно простежується з кінця V–VII століття. Це дає підстави твердити про розвиток на цих територіях окремих етнокультурних організмів, які в наш час відомі під згаданими етнонімами. Зокре­ма, знаний російський археолог-славіст Валєнтін Сєдов простежив джерела всіх згаданих слов’янських етносів (крім українців) у ранньому середньовіччі.

український етнокультурний комплекс зародився в ранньому середньовіччі й бурхливо формувався за часів Київської Русі

Народи середньої смуги Європи у V–ІХ століттях пройшли племінну фазу розвитку, коли їхніми складовими були окремі споріднені племена чи етнографічні групи з власними етнонімами. Так, англи, сакси та юти Британії вважаються праанглійськими племенами; мазовшани, вісляни, слензяни, лендзяни, кашуби – прапольсь­кими; чехи, лучани, седличани, гбани, дечани, лемизи – прачехами. За аналогією слід визнати літописних волинян, деревлян, уличів, тиверців, білих хорватів, полян, можливо, сіверян праукраїнськими племенами (рис. 2).

Протягом ІХ–Х століть споріднені племена консолідуються і творять власні держави. Так виникло Англійське та Польське королівства, Празьке князівство чехів, перші державні утворення сербів, хорватів, болгар, які внаслідок експансії на землі сусідів часом набували форми середньовічних імперій. Аналогічно середньовічну державу Русь, що виникла в результаті консолідації згаданих проукраїнських племен, по праву слід вважати давньо­українською. Адже перші державні утворення на землях англосаксів¸ поляків, чехів, сербів, хорватів тощо беззаперечно визнаються середньовічними державами відповідних етносів.

Київська Русь як середньовічна імперія

Відповідно до універсальних законів етнотворення середньовічної Європи український етнокультурний комплекс зародився в ранньому середньовіччі й бурхливо формувався за часів Київської Русі.

Немає сумніву, що Київська Русь Х–ХІІІ століть була імперією, що охоплювала землі багатьох слов’янських, балтських, тюркських, фінських етносів. Внаслідок тривалого впливу метрополії на завойовані провінції відбувається синтез етнокультури (зокрема, й мови) народу-завойовника з культурами та мовами підкорених народів. Його прямим результатом є постання в тілі імперій молодих етносів, які успадкували елементи етнокультури як імперського етносу, так і автохтонів. Історичне буття цих народів починається з моменту їх звільнення від метрополії, яке найчастіше відбувається в ході неминучого розпаду імперій і боротьби новонароджених народів із метрополією за незалежність.

Зокрема, Римська імперія полишила після себе групу романських народів (італійці, французи, іспанці, португальці, румуни та ін.). Після розпаду Англійської лишилися її нащадки: американці, англомовні канадці, австралійці, новозеландці. Іспанська породила в Латинській Америці близько 30 постімперських етносів: мексиканців, чілійців, болівійців, аргентинців, кубинців, пуерториканців тощо. Дітьми Португальської імперії є брази­льці, а Французької – квебекці.

Як латинський імперський Рим внаслідок латинізації завойованих провінцій породив групу романських етносів, так давньо­український імперський Київ в результаті русифікації (від Русь, а не Росія) балтських та фінських народів лісової півночі Східної Європи породив групу похідних від нього руських етносів (білоруси, псково-новгородці, росіяни). Крім автора цих рядків подібні погляди на походження східнослов’янсь­ких народів висловлювали Михайло Грушевський, Микола Чубатий, Михайло Брайчевський, Ярослав Дашкевич.

Із цих позицій пріснопам’я­тна спільна давньоруська «колиска братніх східнослов’янсь­ких народів» набуває принципово нового наповнення. У ній лежали щойно народжені білоруси, псково-новгородці та росіяни, а колисав її їхній батько – колоніст-праукраїнець із княжого Києва. Адже українці родом із раннього середньовіччя, а білоруси, псково-новгородці та росіяни народилися вже в тілі давньоукраїнської імперії Русь. Класик російської історіографії Васілій Ключевскій писав: «Великорос вышел на арену истории только с князем Андреем Боголюбским», тобто у другій половині ХІІ століття. Отже, Київська Русь ніяк не може бути першим етапом російської державності, бо постала вона задовго до народження самих росіян. Вона є продуктом державотворення давньоукраїнців на середньовічному етапі їхнього розвитку.

Після розпаду імперії колишні імперські етноси продовжують історичне буття у своїх етнічних державах (англійці, іспанці, французи, португальці тощо), а породжені ними етноси пишуть власну історію. Найчастіше вона починається із національно-визвольної війни з імперським центром. Згадаймо війну американців за незалежність від імперського Лондона, численні збройні конфлікти іспанських колоній у Латинській Америці ХІХ століття проти військ метрополії. Розпад Римської імперії відбувався в полум’ї безкінечних війн римських провінцій за незалежність. Є думка, що так звана доба феодальної роздробленості на Русі ХІІ століття, по суті, була серією національно визвольних війн молодих прабілоруського, псково-новгородського та російського етносів за незалежність від праукраїнського імперського Києва. Внаслідок цих національно-визвольних змагань імперія Русь розпалася, а монголи лише довершили справу.

Міжусобиці ХІІ століття та монгольська навала настільки ослабили Південну Русь, що вона стала легкою здобиччю Польщі, Литви, а пізніше Росії. Так прямі пращури сучасних українців втратили не тільки імперію, а й власну державність.

Знать та етноніми

Деякі радянські дослідники заперечували можливість творення Київської Русі праукраїнцями посиланням на відомий історичний факт, що першими київськими князями були скандинави-варяги. Не викликає сумніву важлива роль скандинавського військово-аристократичного та торгового елемента в кристалізації держави Русь у ІХ–Х століттях. Про це переконливо свідчать як середньовічні писемні джерела, так і археологічні знахідки у Подніпров’ї: типові прикраси вікінгів, характерний поховальний обряд, рунічні написи тощо.

Однак скандинавські імена перших руських князів та їхніх дружинників – Аскольд, Олаф (Олег), Інгвар (Ігор), Хельга (Ольга) – з утвердженням Руської держави у другій половині Х століття змінюються слов’янськими: Святослав, Володимир, Ярослав, Ярополк тощо. Цей нібито формальний показник відображає глибинний процес асиміляції русичами-праукраїнцями прий­шлої іноземної знаті. Він був типовим явищем для ранньосередньовічних держав Європи. Більшість європейських середньовічних етносів VІІІ–Х століть, дозрівши до творення власних держав, консолідувалися навколо саме іноземної знаті, нерідко тих самих норманів.

Так, державотворчою елітою Франції за часів Карла Великого стала військова аристократія германського племені франків. Як і на Русі, в Англії найдавнішими королями й аристократами Х–ХІ століть були вікінги Данії та Нормандії. Перші польські королі Х століття з династії Пястів активно залучали скандинавських вікінгів для консолідації земель навколо тодішньої польської столиці Гнєзно, як це у той самий час робили київські князі. Разом із тим Англійське королівство цього часу вважається першою державою англосаксів, тобто англійців на ранньосередньовічному етапі етноісторичного розвитку. За аналогією маємо всі підстави вважати, що Київська Русь виникла як держава південних русичів – праукраїнців.

Супротивники давньоукраїнського статусу мешканців княжого Києва з часів Міхаіла Погодіна стверджували про перерву етноісторичного розвитку в Середньому Подніпров’ї у зв’язку з приходом татар. Однак ще в радянські часи археологи та історики довели, що, попри тотальне нищення монголами мешканців Києва, Переяслава, Чернігова, зміни населення в Подніпров’ї, на Волині та Галичині не сталося. Отже, з раннього середньовіччя до наших часів тут розвивався один етнокультурний організм, відомий у княжі часи під етнонімом «руси», а протягом останніх сторіч під іменем українців.

Прибічники народження українців у пізньому середньовіччі наголошують, що в княжі часи на півдні Русі мешкали руси, а етнонім «українці» поширився значно пізніше, що нібито фіксує момент формування українського етносу. Інакше як маніпуляцією такий підхід до визначення часу народження українців не назвеш. Зміна етноніма в ході національної історії – звичайне явище для європейських етносів. Поляки в пізньому середньовіччі звалися ляхами, а ще раніше складалися з окремих племен із власними етнонімами (лендзяни, вісляни, мазовшани, кашуби, слензяни). У середні віки румуни були відомі під етнонімом «волохи», а росіян звали московитами. Очевидно, що ляхи-поляки, волохи-румуни, московити-ро­сі­я­­ни – це ті самі етноси під різними назвами на різних фазах історичного розвитку. То чому ж це правило не стосується русинів-українців?

Відповідно до універсальних законів розвитку європейських народів український етнокультурний організм за 1500 років свого існування змінив кілька етнонімів. У І тис. н. е. він, як і інші молоді етноси Європи (французи, англійці, поляки, чехи тощо), складався з окремих споріднених праукраїнських племен із власними етнонімами (дулібів, антів, склавинів, волинян, деревлян, полян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів). Консолідація цих племен у створеній ними давньоукраїнській державі Русь призвела до затвердження єдиного етноніма «руський», «русин», який із пізнього середньовіччя аж до нашого часу поступово замінювався етнонімом «українець». Релікти поперед­нього етноніма зберігаються в Карпатах донині (русини), на чому безпідставно спекулюють деякі політики. Мова Богдана Хмельницького мало відрізнялася від сучасної української, а його звали князем руським. Польське населення Львова ще в міжвоєнний період називало місцеву людність Галичини руськими, а їхню мову відповідно руською, однак ніхто не сумнівається в українстві останніх.

Отже, спроба встановити вік українців за часом затвердження цього етноніма не видається переконливою. Етноси міняють назву протягом свого існування, як це було з поляками, румунами, росіянами та українцями, без зміни своєї етнічної сутності.

Подана версія етногенезу українців побудована на універсальних принципах етнічного розвитку середньовічної Європи. Вона дає підстави відповісти на ключове запитання історії Східної Європи про етнічну належність мешканців княжого Києва та Південної Русі-України Х–ХІІІ століть. Вони були тією ж мірою українцями, як тогочасні мешканці Гнєзна, Парижа та Лондона були відповідно поляками, французами й англійцями. Усі ці народи мовою, культурою, свідомістю суттєво відрізнялися від їхніх сучасних відповідників, але очевидно, що вони були українцями, поляками, французами та англійцями на середньовічному етапі історичного розвитку цих народів.