▪   Дмитро Калинчук

Балада про хороброго лицаря з Острога

Фото з сайту www.berloga.net
Нарис часів України лицарської

Я вірю, я доживу до часів коли Україна зніматиме своє цікаве якісне кіно. Історія України – сама собою збірка сюжетів для пригодницьких історичних романів та блокбастерів. Напевно, продюсери майбутнього не зможуть оминути життєпис князя Федора Острозького. Хіба ж можна пропустити справжню лицарську сагу, в якій вдосталь було всього – і героїзму, і інтриг, і слави?

Місце дії – Україна. Час дії – початок XIV сторіччя. Перед нами епоха середньовіччя у всій красі, з усіма притаманними їй складовими – замковими вежами, лицарськими обладунками та княжими корогвами над полем битви.

Україна в той час перебувала у складі Великого Князівства Литовського й Руського. Власне «руським» Князівство було саме через наявність України у його складі. Справа у тому, що в ті часи терени України називали «Землею руською», а мешканців – «людьми руськими», або «русичами». Але нехай не радіють «імперці». Про предків нинішніх росіян тодішні руські документи писали: «тое москал за фрашки собЂ обернул…» Інакше їх тоді у Великому князівстві ніхто не звав. 

Князь Федір син Данила з Острога належав до династії Рюриковичів і проводив свій родовід від Київського князя Святополка Ізяславовича – онука Ярослава Мудрого. На кінець XIII сторіччя родина князя Федора попри знатне походження була аж ніяк не багатою. Їхній родинний маєток містечко Острог (згодом – місто) отримав батько княжича Федора – Данило. За деякими даними Острог був нагородою за перемогу над польським королем Казимиром ІІІ. Князь Федір народився приблизно у 1360 році. Ще у молодості він явно задався метою розширити земельні маєтки і вплив своєї родини. Перша згадка про князя Федора датується 1835 роком коли боярин Чурило Бродівський віддав князю Федору селище Бродове як придання за свою сестру Агафію. Розширивши свої землі завдяки вдалому шлюбу, князь Федір пристав на службу до Великого князя Литовського Вітовта Великого і досяг добрячого успіху. У 1386 році великий князь Вітовт своєю грамотою підтвердив права князя Федора над Острогом, а зверх того надав князеві міста Заслав, Корець, Дубно і Хлопотин. Певно – було за що. А невдовзі князя Федора було призначено волинським старостою.

Тут треба зробити зауваження. Потрапивши до складу Великого князівства Литовського, українські землі швидко перейняли як більш досконалий той суспільний устрій, що панував у Великому князівстві, Польщі та Чехії. Колишні «слуги боярські», «вої» й інші «служилі люди» перетворилися на новий військовий суспільний щабель – шляхту. Шляхтич жив з військової служби князю і отримував наділ землі, який зберігався за ними допоки шляхтич служив. Існувала ще й верства «службової шляхти» - безземельної, яка жила тільки з платні за службу. Представників руських боярських родин були автоматично зрівняні з лицарством. Так само як в Польщі, в Литві верства лицарів існувала. Але від західноєвропейського литовське й польське лицарство відрізнялося тим, що звання лицаря міг отримати шляхтич, який мав власний земельний маєток. Проте лицарями у Литві не народжувалися. У лицарі присвятити міг тільки такий самий лицар по виконанню певних обрядів, або – на полі бою. Більш-менш достовірно реалії східнослов’янських лицарів тої доби змальовані у романі «Хрестоносці» Генрика Сенкевича. Лицарі з Волині, Київщини та Поділля мало чим відрізнялися від Збишка з Богданца.

У 1362 році, коли князь Ольгерд розбив татар у битві на річці Синюха і звільнив Україну від Ординського ярма, українськими землями керували власні удільні князі. Така система була украй непевна, Великим князям приходилося фактично домовлятися з кожним удільним князем окремо. Тому литовський великий князь Вітовт спробував побудувати певну «вертикаль». Старі удільні князівства були скасовані, а удільні князі – позбавлені маєтків і влади. Місце удільних князів зайняли старости Великого князя – не менш знатні, але набагато бідніші. У Київському князівстві старостою став князь Іван Гольшанський, чий рід став відомий завдяки повісті В. Короткевича «Чорний замок Ольшанський». У Волинському ж князівстві старостою став князь-рюрикович Федір Острозький. 

Посада Волинського старости у ті часи була украй нелегкою. Волинь була вічно палаючим прикордонням Великого князівства. Загарбавши Галичину, на Волинь неодноразово обертали свої погляди поляки. Прикордонні сутички були там майже природним явищем. Тому староста мусив постійно опікуватися військовими справами і збирати коло себе найбільш вправних і мужніх шляхтичів. Князь Федір із цією задачею справився блискуче.

У 1410 році волинський староста князь Острозький отримав наказ Великого князя Литовського й Руського зібрати шляхту і рушити у далекий похід на війну. Мету війни ніхто не приховував – військо виступало проти лицарів-хрестоносців. Корогву (полк) шляхтичів-волиняків спіткала дальня дорога – через терени союзною тоді Польщі до поля, що містилося між селами Танненберг і Грюнвальд.

На відміну від широко розпіареного і наскрізь фальшивого російського Льодового бойовища, міфів у якому більше ніж фактів, Грюнвальдська битва описана у всіх світових підручниках історії військового мистецтва. Довідники не скромничають. Грюнвальдську битву вони називають самою масовою й кривавою кавалерійською битвою усього європейського Середньовіччя.

Стараннями російських істориків про участь Смоленської корогви в битві під Грюнвальдом відомо навіть школярам. Широким жестом російська професура долучила до корогви зі Смоленська ще й корогви з Орши та Мстиславля (тобто сучасної Білорусі). Так на світ Божий з’явилися «Смоленські полки», яки за російською версією вирішили увесь хід битви.

При цьому тривалий час свідомо замовчувався той факт, що у Грюнвальдській битві приймало участь 11 корогв з теренів сучасної України. Замовчувалося й те, що на відміну від піших «Смоленських полків» українські корогви складала кінна панцирна шляхта й лицарство. Тривалий час радянська історіографія замовчувала ще й участь в складі литовської армії загону татар на чолі з ханом Джелал-ад-Діном, сином хана Тохтамиша, того самого що спалив Москву після Куликовської битви. Син хана Джелал-ад-Діна, Хаджи-Герай виборов незалежність Криму від Золотої Орди (теж за допомогою Литви) і став його першим ханом. Отже серед героїв битви було ще й чимало предків сучасних кримських татар. Саме татари Джелал-ад-Діна здійснили першу атаку і розпочали битву. Зав’язавши бійку легкі вершники-татари кинулися назад і заманили лицарів-хрестоносців за собою. Під мечі лицарів литовських і руських.

З легкої руки Генріха Сенкевича в літературі закріпилось твердження що під ударом тевтонів литвини й русичі відступили, розбіглися і лише наприкінці битви змогли впорядити свої лави та вступити в бій. Щоправда німці дотримуються іншої точки зору. В одному з листів написаних вже після битви, лицарі-тевтонці ремствували, що не можна куплятися на такі прийоми як «фальшивий відступ, застосований Вітовтом у Великій битві».

Сучасні білоруські історики стверджують – відступивши, литовсько-руське військо заманило кавалерію тевтонського маршала Валленрода за собою, і увело його за відстань зору – до свого табору. Там на тевтонів накинулися п’ять наймогутніших полків князя Вітовта – Віленський, Трокський, Мінський, Київський та Волинська корогва князя Федора Острозького. Литовцям й русичам було вільно чинити такі маневри – їхнє військо було майже суцільно кінним. Піші Смоленська, Оршанська та Мстиславльська корогви лишилися на фланзі польського війська і зробили все що тільки могли в тих умовах – героїчно загинули. Знищивши лицарів маршала Валленрода, литовські й руські шляхтичі повернулися назад на поле бою. Вони атакували хрестоносців, що вже оточили польське військо, виграли битву і зламали міць тевтонського ордену.

Вже згаданий Генріх Сенкевич перелічив чимало героїчних імен польських лицарів. Литовські літописи когось конкретно з князів не виділяли. Героїчно поводили себе усі. Про князя Федора Острозького можна сказати просто – він командував одною з сильніших корогв Князівства і він лишився живий. У тих умовах вижити було вкрай непросто. В ті часи князі самі водили в бій свої корогви і пліч о пліч билися зі своїми лицарями. Аби вижити – треба було аби загинули всі, з ким схрестив свій меч князь-русич.

Зараз про участь українців у найбільш кривавій битві Середньовіччя, в Україні знають лише поодинокі шанувальники історії.

Проте – достатньо також тих, хто стверджує, мовляв історія руської шляхти у складі Литви і Польщі це не історія України. Це, мовляв, історія Польщі та Литви. Дивно, але ті самі «любителі» ну аж ніяк не погоджуються що Льодове бойовище це історія незалежного від Москви Новгородського князівства, вирізаного Москвою під пень. Або, що часи Дмітрія Доньского – історія Монголії, а Куликовська битва – допомога ханського данника Дмітрія Донського хану Тохтамишу по знищенню бунтівного темника (воєводи) Мамая.

Після Грюнвальду князь Федір знову повернувся на Волинь до своєї попередньої посади. Але мирне життя явно не задовольняло його кипучу натуру. Його душа прагнула нових мандрів і пригод. І невдовзі доля подарувала йому таку нагоду.

У 1414 році ректор Празького університету Ян Гус на церковному соборі у Констанці висловив свої пропозиції щодо реформування Католицької церкви. Переконання вартували Гусу життя – його було звинувачено в єресі і спалено в багатті. Прибічники вчення Гуса у Чехії були обурені цією подією. В країні почалися бунти. Ситуацією вирішив скористатися Великий князь Литовський Вітовт. Тихою сапою він спробував руками гуситів посадити на чеський трон свого родича князя Жигмонта Корибутовича і долучити Чехію до своїх володінь. Справа насувалася небезпечна і вкрай ризикована. Командувачем свого війська князь Жигмонт схотів бачити досвідченого і вправного військового ватажка – князя Федора з Острога. Саме йому було доручено набрати військо у 6 000 панцирних кіннотників. А князь Федір набрав цей «обмежений контингент» з тих кого вважав кращими – шляхтичів Волині й Київщини.

У 1418 році князі Жигмонт Корибутович і Федір Острозький прибули у Чехію. Ситуація була украй непевна. Усю країну роздирали бунти, але для перевороту не було підґрунтя – ще був живий чеський король Вацлав. Жигмонт Корибутович мусив покинути Чехію, а князь Федір – залишився. На відміну від Жигмонта, члена великокняжої родини, загін князя Острозького міг перебувати у війську гуситів в якості найманців – мисливців за легкою наживою. Фактично, у війську гуситів князь Острозький дбав про інтереси князя Жигмонта і уряду Великого князівства Литовського й Руського. Гадаю усім зрозумілий термін «військовий підрозділ на чолі зі значним можновладцем на теренах іншої держави»? Релігійне підґрунтя ворожнечі, разом із закликами Римського папи українським шляхтичам було байдуже – вони всі були православні.

У 1419 році помер чеський король Вацлав. Наступником престолу мав стати імператор Священної Римської (німецької) імперії Сигізмунд Люксембурзький. Але Чехія повстала проти німецького панування з знову покликала до себе Жигмонта з Литви. В липні 1420 року військо чехів-гуситів розгромило війська Люксембуржця під Прагою. Командував чехами Ян Жижка – товариш князя Острозького по Грюнвальдській битві. Вже у 1421 році Люксембуржець проголосив хрестовий похід проти єретиків-гуситів і знову був розбитий. Цього разу в розгромі німців себе проявила кавалерія таборитів.

Цікаве зауваження. На боці гуситів билася певна кількість чеської шляхти, але створити повноцінної кінноти вона не могла через малу чисельність. Тривалий час радянські і російські історики, описуючи прославлену гуситську піхоту і гуситський метод створення у чистому полі укріплень з возів (гражда або вагенбург), оминали мовчанкою власне гуситську кавалерію. Польські і чеські історики вносять ясність – ядро кавалерії гуситів складали руські шляхтичі з Волині та Київщини на чолі з князем Федором Острозьким.

Князь Федір з Острога став одним з героїв присвяченої цим війнам книжкової трилогії «Вежа блазнів», «Божі Воїни» і «Lux perpetum». Написав їх відомий польський письменник Анджей Сапковський, автор знаменитого «Відьмака». Можна тільки посміятися зі снобізму російськомовного видавця. Князя Федора з Острога в російському перекладі книжки названо не «Острозьким», а «Остроградським».

У складі гуситської армії українська шляхта перебувала до 1430 року. У 1425 році у битві під Ауссингом австрійцям вдалося прорватися у чеський укріплений табір. Але рішучим контрударом кавалерія гуситів розтрощила лави австрійців і здобула перемогу. Жирну крапку у битві поставили мечі українських лицарів. У 1427 році хрестовий похід проти гуситів вчинив Фрідріх, курфюрст Брандебургзький. І знову хрестоносці зазнали поразки. Фактично в складі гуситського війська загін волинських і київських шляхтичів князя Федора Острозького перемолов три хрестових походи у підготовці яких приймала участь половина Європи.

Але в 1431 році, руські шляхтичі мусили попрощатися з Чехією і повернутися додому. Війна спалахнула вже на власній землі. В Литовському князівстві помер великий князь Вітовт і трон Великого князівства мав перейти до його родича – великого князя Свидригайла. Останній мав чималий авторитет серед руських князів і шляхти, але цілком не влаштовував Польщу і частину литовської і білоруської еліти. Ідея об’єднання в єдину державу Великого князівства з Польщею давно висловлювалася поляками і встигла опанувати частку литовської еліти. Тому за допомогою Польщі на Великокняжий трон було посаджено іншого родича князя Вітовта – Жигмонта Кейстутовича. Але та сама ідея – потрапити під владу Польщі, викликала скажений опір руських князів на чолі зі Свидригайлом. Почалася громадянська війна яка в літописах Великого князівства так і називалася - «Війна Литви з Руссю».

На боці Свидригайла виступили шляхта й князі з теренів сучасних України, Південної Білорусі та Смоленщини. На боці Жигмонта – сучасна Литва, Центральна та Північна Білорусь і Польща. Руські князі підтримали Свидригайла не за гарні очі – великий князь обіцяв їхнім землям права широкої автономії. Шанси ворогуючих сторін оцінювалися приблизно 50х50. На боці Жигмонта виступили поляки і шляхта литовських та північно-білоруських земель – воїни, що майже безперервно воювали з хрестоносцями-тевтонцями. У той самий час на боці Свидригайла виступили кияни, які постійно відбивали навали татар і волиняки які майже вісім років гартувалися в Чехії на війні проти кращих лицарів Європи. Ілюзій ніхто не мав – лишитися мусив хтось один.

Утримуючи союзні литовські міста на півночі Білорусі, поляки розгорнули наступ на Подільські землі і на Волинь. Волинь вчинила шалений опір. Київський воєвода Юрша заперся у Луцькому замку і тримав оборону до підходу головних сил. Луцьком Свидригайло зайнявся особисто, а на Поділля рушили війська на чолі з князем Федором Острозьким. Рішучим ударом лицарі князя Федора зайняли усі терени до Бугу, розгромили військо короля Владислава Ягайла на річці Мурахві і зайняли Кам’янець. Уся Брацлавщина (сучасний південь Вінницької, частка Кіровоградської та Одеської області) була звільнена від польського панування. Під впливом цієї поразки поляки мусили зняти облогу Луцька і забратися з Волині. Стало зрозуміло, що самотужки війська Свидригайла і князя Острозького їм не здолати. Поляки змінили тактику і стали заохочувати великого князя Жигмонта до спільного удару.

Великий князь Свидригайло мав великі силі і мужнє військо. Але він був посереднім воєначальником і ще гіршим дипломатом. Припустившись кількох значних помилок, у вересні 1435 року великий князь Свидригайло програв значущу битву під Вількомиром і мусив рятуватися знову таки на Волині. Обрадувані переможці з натхненням кинулися на терени своїх ворогів – поляки на Волинь, а литвини на Київ. Але їм довелося спіймати облизня. На Волині поляків зустріли мечі лицарів князя Острозького. А Київ на чолі з воєводою Юршею відмовився відчиняти браму перед литвинами, витримав осаду і змусив литвинів забратися геть. Ще п’ять років Київське і Волинське (до останнього належала й Брацлавщина) князівства не визнавали влади Литовського князя. Княжих посадовців у Київ та Луцьк впустили тільки у 1440 році коли помер князь Жигмонт. Та й те, литвинам довелося піти на чималі поступки. Київське й Волинське князівство були наділені правами широкої автономії. Волинь до самої його смерті лишилася вотчиною князя Свидригайла. А Київ здобув власних удільних князів – князя Олелька Володимировича і його сина Семена, який започаткував династію князів Слуцьких. Польський же король Владислав Ягайло ще після розгрому на Мурахві мусив задобрити православну волинську шляхту. Королівським указом православна руська шляхта була зрівняна в правах та привілеях з католицькою польською. Завдяки перемозі князя Федора православна шляхта здобула доступ до родових лицарських гербів.

Це була остання перемога князя Федора з Острога. Після поразки під Вількомиром, 75-річний князь Федір передав свої чималі маєтки чотирьом синам і постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під ім’ям Феодосій. У 1446 році князь Федір помер у тиші та спокої. Славних перемог у його житті вже було зі статком. Прах хороброго лицаря з Острогу покоїться у печерах Києво-Печерської лаври.

По смерті, князя Федора Острозького було канонізовано. Парадокс, але день пам’яті святого Феодосія Острозького віруючі святкують 24 серпня – у День Незалежності України.

Людина не може жити без пам’яті про минуле свого народу. Досягнення предків – це те з чого ми черпаємо сили та натхнення для нових досягнень. В історії України було безліч людей, чиє життя може бути чудовим прикладом здобуття слави та перемог, досягнення життєвого успіху і створення рішучого опору насиллю загарбників. Тож будьмо варті своїх мужніх предків.

Змогли вони – зможемо й ми.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.