Навряд чи це сталося через нещодавню заяву Віталія Кличка про відмову брати участь у виборах міського голови Києва і, натомість, про початок його підготовки до балотування у президенти України. По-перше, дистриб’ютори навпаки на цьому могли б зіграти, а по-друге, політичні викрутаси до кіно мають стосунок лише у вигляді матеріалу для створення фільму. А Клички вже відіграний матеріал у прямому сенсі: в кіно всі свої, які тільки могли, акторські таланти втілили, граючи самих себе то у друга Тіля Швайгера в «Красунчику», то в «11 друзях Оушена». Сміливо можна сказати, що «Клички» Себастіана Дехнхардта — це вершина їх кінематографічної кар’єри, хоча у фільмі вони не грають, а живуть.
З точки зору кіно, фільм справді непоганий. Нехай у першій половині він дещо загальмовує свою початкову спринтерську ходу, та друга половина і фінал стають переможними у боротьбі за увагу та позитивне рішення глядача. Життя боксерів телевізійник-документаліст Себастіан розібрав досить детально, і вклав його у сталу, всім зрозумілу форму коментарів-у-кріслі-перед-камерою самих боксерів та їх батька, матері, тренерів і відомих побитих (і недобитих) боксерів.
Коментарі перемежовуються матеріалами з сімейного архіву Кличків та записами матчів. Тобто режисер, як і мусив для телебачення, зробив фільму максимально інформативним, з кількома цікавинками: що Клички, коли їх запросив до себе додому відомий промоутер Дон Кінг, відмовилися від співпраці з ним, побачивши, що той «грає» на механічному піаніно; що брати майже на рік посварилися і що Володимир після свого програшу 2004-го року, звільнив усю команду.
А от у статус прокатного проекту «Кличків» вивела саме друга половина, повна драматичних моментів: прикрий програш Кличка-старшого в 2003-му, коли бій припинили за рішенням судді через розсічення брови у Віталія; програш Кличка-молодшого, Володимира, того ж і наступного року.
Власне, друга половина фільму — однозначно за Володимиром. З одного боку, це зрозуміло, бо він, красунчик і відомий бабодур, є зіркою жіноцтва України та Німеччини. А з іншого, здається, що Віталія свідомо, певно з його відома, трохи сховали в тінь. Звісно, сховати його не так вже й просто.
Але участі Віталія в Помаранчевій революції та й у наступній політичній діяльності — Київраді та фракції УДАР — приділено очевидно менше часу, ніж усьому іншому. Ніби підтверджуючи свою все більш виправдану аполітичність Віталій й говорить про це у фільмі. Тоді не зрозуміло, з якого дива він знову вирішив взятися за старе, та й ще так гучно, — йти у президенти, вже прокладеним шляхом бодібілдера Шварценеггера.
Та зараз немає сенсу шукати відповідь на питання шляхом додумування, на чий млин він погодився лити воду — те, що вибори він не виграє, і дитині зрозуміло. Є сенс задати кілька питань щодо фільму.
Наприклад. Чому ні Володимир, ні Віталій ні словом не згадують про інших, окрім батька і матері, своїх родичів, ніби їх сім’я з Марсу прилетіла. Чи це пов’язане з загибеллю певних родичів під час Голодомору або під Другої Світової (на Вікіпедії говориться про «приналежність до єврейського народу прадіда і його родини по лінії батькової матері»)? І чому телевізійник Себастіан Дехнхардт, що мусив не одну собаку з’їсти на викопуванні зі всіляких схованок старанно прихованого, так граційно і легко обійшов одну з найбільших таємниць Кличків, лише зазначивши її — як в середині 90-х Віталій не з’явився на зазначений турнір в Німеччині, бо загубився десь у Бангкоку. Як він загубився? Чому? І з якою діяльністю було пов’язаний його відліт у такі далекі краї? Про інші «темні плями» братів, пов’язані зі стосунками і діяльністю з кримінальними авторитетами, режисер взагалі не згадав.
Те, що в кінематографічній версії життя братів Кличків, негативні моменти відсутні, можна пояснити лише тим, що «Клички» є добре продуманим і змонтованим замовним фільмом, а не документальним дослідженням журналіста.
Найсмішніше щодо історії з «Кличками» і їх зняттям з прокату це те, що за день до запланованого виходу документального фільми про боксерів, виходить художній фільм про боксерів, «Реальна сталь». Різниця не тільки в форматі — «Реальна сталь» оповідає про боксерів-роботів з не надто віддаленого майбутнього, і виглядає межево чесним: він нікому не співає панегірик, він прямо каже, що хоче заробити на нас гроші. В такому контексті і прямо викладена правда підкупає.