Прикметно, що сам лідер УДАРу здебільшого не коментує своєї вибіркової участі в таких заходах, натомість за нього це роблять або однопартійці, або керівники інших опозиційних політсил. Згадуючи, як Кличко проміняв голосування в Раді за відставку уряду Азарова на презентацію німецького пива, не дуже віриться, що кожного разу, коли головного ударівця немає на Майдані, він зайнятий якоюсь надважливою для опозиції справою. Понад те, тепер, коли всі «поважні причини» вичерпано, сам Кличко почав ставити під сумнів доцільність проведення акцій «Вставай, Україно!», мовляв, навіщо їх організовувати в сезон відпусток, можна зробити й паузу.
«Прогули» лідера УДАРу грають на руку регіоналам, які час від часу наголошують на конструктивності цієї політсили та можливості співпраці. І доки сам політик мовчить, з’являються різні версії щодо його дивної поведінки. Одна з них – небажання ділити свою «боксерську» популярність з іншими опозиційними лідерами. Показовий приклад – мітинг опозиції в Донецьку був би велелюднішим, бо знайшлося б чимало охочих побачити кумира у своєму місті, однак Кличко віддав перевагу Василькову, де його кандидат зрештою програв вибори. Тож, доки головний ударівець уникає майданів, плекає свою політичну й спортивну славу для майбутніх індивідуальних досягнень, час грає на владу: імідж сильного, але нерішучого, опозиційного претендента на президентське крісло – дуже бажана картинка для політтехнологів Банкової.