Клаудія Дате: «Завжди потрібно запитувати себе, навіщо ми перекладаємо та що література має нам показати»

Культура
5 Липня 2021, 14:08

Перекладачі часто опиняються в тіні літературних творів, які вони перекладають, хоча саме їхня робота промотує культурні надбання певної нації та робить їх упізнаваними. Наскільки недооцінено роль перекладачів у створенні м’якої сили?

— Перекладачі мають різні погляди на це питання. У Німеччині дуже сильні інституції, які підтримують німецьку культуру за кордоном, як-от Ґете-інститут чи Німецька служба академічних обмінів. Ці інституцій працюють уже досить довго, і ми звикли, що культура містить політичний компонент. В Україні цей процес тільки починається, тому, думаю, перекладач має особливу відповідальність підтримувати літературу й культуру не лише у вузькому полі своєї діяльності, а й зважаючи на політичні лінії та політичну мету популяризації культури за кордоном. У Німеччині дуже багато перекладачів працюють переважно лише з текстами й не втручаються в культурну політику держави, з мови якої перекладають. Коли йдеться про так звані малі мови чи такі, що менше присутні у світі, то, як на мене, завжди йдеться про важливе завдання для перекладача.

Ви переклали німецькою книжки Тані Малярчук, Сергія Жадана, Наталки Ворожбит, Олексія Чупи й багатьох інших українських літераторів. Цих авторів добре знають в Україні, але не у світі. Коли ви їх перекладали, то чим керувалися: своїми внутрішніми мотивами чи також запитом читачів?

— На німецькому ринку українська література все ж таки представлена набагато менше, ніж, наприклад, англійська. Звісно, ми мусимо звернути увагу на те, що саме вибираємо, як презентуємо, у якому контексті й середовищі подаємо певний твір українського письменника. Вибір авторів завжди залежить від різних факторів. Сергій Жадан дуже відомий і з естетичного, і з політичного боку. Він не лише пише цікаві твори, сидячи десь у себе вдома, а й пропагує літературу та власні політичні погляди. Тому з ним працювати нібито легше, бо така праця і його презентація можуть відбуватися на різних рівнях. Його дуже часто запрошували, коли йшлося про політичні події в Україні, скажімо, у 2014 році. Він свідомий цього, і літературна та громадська діяльності у нього, я сказала б, зливаються в єдине ціле.

Читайте також: Ада Соломон: «Румунські фільми мають бути румунськими, українські — українськими, і не треба в когось копіювати шаблони»

Щодо інших авторів, то ситуація трошки інша: дуже часто презентація автора залежить не лише від естетичної якості його творів, а й від його участі в різних акціях, його належності до мережі літературних діячів чи організацій у різних країнах. Це теж пов’язано з мовою. Наприклад, Оксана Забужко дуже відома в англомовному середовищі, бо вона має багато різноманітних контактів у США, Канаді й у Великій Британії, неодноразово там бувала. У Німеччині її твори також перекладено, але порівняно з Юрієм Андруховичем і Сергієм Жаданом, які добре володіють німецькою, вона менш присутня. Це також пов’язано з тим, що коли спілкування розвивається, додаються нові партнери, людина їздить на фестивалі, внаслідок чого розширюється коло знайомих і тих, хто поширює інформацію, що є ось такий письменник чи поет з такої-то країни.

Сьогодні навіть попри пандемію ми помічаємо суттєве зростання літературних заходів. Раніше ми фокусувалися на тому, чи вийшла певна книжка, чи ні, поширено її чи ні, чи зросла впізнаваність певного автора тощо. Нині ж свою увагу приділяємо саме літературним заходам. Коли людина спілкується та має багато контактів, у неї значно більше шансів бути запрошеною та презентованою за межами своєї країни. Можливо, завдяки цьому пізніше з’явиться переклад її книжки і його прочитають.

Навіть наші найближчі сусіди дуже мало знають про класичну українську літературу, не кажучи вже про віддаленіші країни. Чи є німецькі видавці, готові видавати переклади творів українських класиків? З яких імен, на їхній погляд, цей процес міг би розпочатися?

— Завжди потрібно запитувати себе, навіщо ми перекладаємо та що література має нам показати. Маємо дуже різні цілі, коли перекладаємо певний твір чи написане певним автором. Коли йдеться про сучасну літературу й навіть про розважальну, ми можемо спокійно перекласти такі твори, які читатимуть для розваги, коли є вільний час, задля задоволення. Як на мене, така мета цілком виправдана. Але є й інші цілі, інша мета перекладу. Одна з них — презентувати й показати різні європейські літератури в широкому колі й діапазоні. Мені здається, що українська література, особливо 1920-х років, поки що не представлена, бо ніхто нею не займався, бо комерційні видавництва не цікавляться таким насамперед.

Якщо ми глянемо на список претендентів на отримання премії Drahoman Prize, то помітимо, що з американського боку багато хто переклав якраз класичні твори. Чому так? Бо на здобуття цієї відзнаки подавалися переважно університети, а вони займаються літературою зовсім з іншого ракурсу. Вони шукають своїх авторів, щоб ознайомити з їхніми творами власних студентів і академічну публіку. Тому в Німеччині класичні автори точно не представлені, бо в німецьких університетах майже немає кафедр україністики. Є кафедра україністики у Грайфсвальдському університеті імені Ернеста Моріца Арндта, є фахівці у Відні — і все. Тому поки що цим справді нікому інтенсивно займатися. Але після того, як з’явилися грантові програми, я помітила, що такі спеціалізовані німецькі видавництва, як-от ArcheVerlag чи Kupido, зацікавилися саме українською класичною літературою. За їхніми словами, якщо й далі триватиме грантова підтримка перекладів, вони можуть скласти програму видання творів української літературної класики. Оце дуже важливий момент: українська сторона надає ці гранти, а німецькі видавництва можуть за такої підтримки подумати про програму. Публічні видавництва більше орієнтовані на те, чи продається певна книжка, чи ні. Є інші, орієнтовані на поширення якісної книжки, і їх треба підтримувати фінансово, бо такі книжки так добре не продаватимуться, як якісь сучасні літературні твори.

Читайте також: Юлія Федів: «Культурні події повинні мати два виміри — віртуальний і реальний»

Мені здається, що це чітко залежить від інтересів і від кіл, до яких ми звертаємося. Наведу два приклади. Перший стосується мультиетнічного простору Галичини й Буковини. Візьмімо, наприклад, місто Чернівці та його багатокультурне середовище. Цим середовищем німецькомовна аудиторія зацікавлена вже багато років, германісти давно досліджують спадщину німецькомовних авторів на мультиетнічних територіях, таких як Пауль Целан і Розе Аузлендер. Помітно, що в цих дослідженнях українська сторона, українські автори, усі джерела, написані українською мовою, мало брали до уваги. Наприклад, література українських авторів про першу Світову війну німецькою мовою не представлена. Ми з колегами три роки тому почали працювати над антологією українських письменників, які писали про Першу світову. Книжка вийде, до речі, цієї осені за підтримки Українського інституту книги (УІК). Як на мене, це буде дуже важливий внесок до пізнання цього українського регіону та вплетення такої літератури до європейського контексту. Дуже сподіваємося, що це середовище, яке інтенсивно спілкується про Буковину, але здебільшого на основі німецьких матеріалів, нарешті візьме до уваги й українські матеріали.

Інший приклад — весь отой футуристичний напрям 1920-х років. Упевнена, що такі авангардні напрями 1920-х дуже відомі, їх інтенсивно обговорюють в університетських і шкільних навчальних програмах. Говорять про російський авангард, іноді про югославський, польський і навіть грузинський. Мені здається, що на ґрунті загальної зацікавленості цією темою можна внести й тогочасних українських авторів. Тобто я завжди виходила б із загальних дискусій, які провадять, і дивилася б на те, який внесок чи як оті дискусії можна доповнювати українським матеріалом, якого німецькою мовою поки що немає.

Можна припустити, що легко не відчувати симпатії до тих, кого не знаєш. Наскільки неприсутність України в культурному житті Німеччини впливає на ухвалення певних політичних рішень?

— Мені здається, що в певному сенсі це постколоніальний синдром. Ми теж себе спитали під час Майдану й після нього, чому російська пропаганда така сильна, чому люди готові повірити тій пропагандистській інформації, яка лунає не лише з боку Росії як держави. І ця пропаганда сильно впливає на багатьох у Німеччині. Хоча представники громадських організацій, як-от Київський діалог, Фонд Бьолля, журнал OSTEUROPA, завжди намагалися в дуже диференційований спосіб показати, що відбувається в Україні. Як на мене, ідеться про довгий процес, пришвидшити або фіналізувати який можна лише за допомогою додаткового персоналу, а також грошей. Треба справді підтримувати університети, які мають студії з україністики, чи регіонознавство, потрібно інтенсивніше працювати з пресою, масовіше поширювати свої погляди й інформацію про те, що відбувається. Мені здається, що треба працювати разом над різними європейськими темами, де ми завжди включаємо українських експертів, тому варто зосередитися не лише на двосторонньому рівні, а діяти мультилатерально.

Друга світова війна та її наслідки — ця тема у психологічному сенсі дуже складна для німецького суспільства. Чи намагається німецька література певним чином рефлексувати над цим періодом? Як переживають ці епізоди молодші покоління німців?

— Це справді дуже складна тема. Щодо цього література вміє багато чого такого, що в публічних дискусіях не наважилися б сказати. У книжці «Криваві землі» історик Тімоті Снайдер порівнює сталінську систему репресій із гітлерівською. Глибоко впевнена, що таку книжку німецький автор не зміг би написати. Щодо художньої літератури, то німецькі письменники пишуть на багато різних тем, зокрема і про складні стосунки з Росією. Помітно, що ми зараз перебуваємо в певному перехідному часі щодо спогадів і пам’яті про Другу світову війну.

Читайте також: Патті Сміт: Переможець – той, кого веде сила любові

Дискусія довкола зведення нового пам’ятника й меморіального комплексу в Бабиному Яру стосувалася також того, як треба представити цей досвід знищення й нацистських репресій молодшому поколінню. Для мене це було дуже цікаво, бо я відчуваю, що історія Другої світової безпосередньо впливає на наше життя, але водночас уже трішки відходить у минуле. Підростає покоління, яке вже не має такого конкретного стосунку до історії, про яку зараз ідеться, і це відчутно, якщо говорити про нові способи пам’яті. Тому, думаю, ми будемо бачити дуже різні літературні твори впродовж наступних років, які по-новому працюватимуть із болісними питаннями нашого минулого.

Поетичні твори є вершинами набутку будь-якої літератури, проте перекладачі поезії мають небагато підтримки. Яких елементів нині бракує, щоб справа перекладу поезії пожвавилася?

— Тут ми знову повертаємося до питань ринку й розмови про те, навіщо ми перекладаємо. Я перекладала багато української поезії, не лише вірші Сергія Жадана, а й Олега Коцарева, Галини Крук, Остапа Сливинського. Мені дуже подобається це робити, бо я люблю інтенсивно працювати з мовою, а таку можливість, думаю, дає лише поезія. Коли я можу зосередитися на окремих словах — це велика розкіш, яка ніяк не співвідноситься з тим, що мені заплатять за переклад. Напевно, це одна з причин, чому багато перекладачів, які перекладами заробляють собі на життя, не дуже часто беруться перекладати поетичні твори.

Водночас такий переклад стосується загальних понять стратегій перекладів. Я маю на увазі те, що коли ми перекладаємо твір, то в голові тримаємо таку річ, як еквівалентність. Більшість людей вважає, що в перекладі перекладач створює еквівалентний твір іншою мовою. Я з цим не погоджуюся. Сказала б, що перекладач створює певну інтерпретацію іншою мовою. Коли говорити саме про такий підхід, можемо собі дозволити зробити переклад з різних ракурсів. Впевнена, що немає чогось такого, як еквівалентний твір іншою мовою. Це нам показує інша структура мови, а також слова, що мають зовсім інші контексти й не перекладаються повністю. Цілковитої еквівалентності в перекладі і прозового, і поетичного твору іншою мовою немає.

Як ми взагалі можемо наважитися перекладати поезію? Мені здається, що єдиний шлях — створювати кілька перекладів одного тексту. Коли беремося перекладати, маємо тримати в голові, що це не буде еквівалентний твір іншою мовою, а можуть бути різні інтерпретації тексту. Скажімо, якщо один і той самий твір перекладають троє різних перекладачів, то в кожного буде авторський переклад, багато в чому несхожий на інші, бо на його рішення впливає не лише знання мови, а й особистий досвід, простір проживання, історичні події його покоління тощо. Можемо порівнювати підходи, те, що кожен перекладач побачив у цьому творі — і так наблизитися до тексту оригіналу. Маю глибоке переконання, що ми мусимо трактувати переклад ширше, ніж сьогодні заведено.

Якщо говорити про читання поезії, то мене дивує, що загалом люди читають її дуже мало. Скажіть, хто сьогодні має багато часу, щоб прочитати роман на 700 сторінок? А на читання поезії вистачить 5—10 хвилин на день. Мабуть, це також залежить від не надто доброї шкільної освіти, не вистачає навчання творчого й відвертого підходу до літератури, зокрема й поезії. Мені дуже жаль, що так є і в українських, і в німецьких школах. Тобто з одного боку, поезії читають мало, з другого — її переклад дуже низько оплачують, і з третього — відсутній правильний підхід до перекладацької майстерності, коли йдеться про поетичні твори. 

 

—————-

Клаудія Дате народилася в 1971 році. Одна з найвідоміших перекладачок української літератури в Німеччині. Вивчала російську та польську мови в Лейпцизькому, П’ятигорському та Краківському університетах, а також перекладознавство й бізнес-адміністрацію з акцентом на міжнародне управління. З 1997 до 2004 року працювала лекторкою Німецької служби академічних обмінів у Казахстані та Україні. З 2009 року працює в Тюбінгенському університеті координаторкою з літературного перекладу в проєктах «Текстові відбитки» та TransStar Europa. Проводить теоретичні й практичні заняття та курси з підвищення кваліфікації для студентів. У 2010 році ініціювала створення об’єднання Translit з метою поширення української літератури в Європі. Переклала німецькою мовою твори Сергія Жадана, Олександра Ірванця, Тані Малярчук, Софії Андрухович та інших українських авторів. 2021 року стала першою лауреаткою премії Drahoman Prize, відзнаки для перекладачів з української мови на мови світу, заснованої 2020 року Українським інститутом, Українським ПЕН та Українським інститутом книги.