Утім, Кремль його заперечує, ба навіть виставляє як такий, що не відповідає історичній правді. Принаймні саме це дев’ятьом ветеранам війни й товаришам по службі героя фільму Аметхана Султана пояснили в Генеральному консульстві Російської Федерації в Криму. За дві години до прем’єри їм наполегливо радили не відвідувати показу стрічки. Пізніше генконсул РФ у Сімферополі Владімір Андрєєв заявив у інтерв’ю каналові АТР, що фільм «спотворює історію Великої Вітчизняної війни», і порадив кримським татарам не замовчувати «тематики зрадництва». «Усе, що я сьогодні сказав, – це абсолютно офіційно. Ось запишіть і прокручуйте будь-якому кримському татарину. Моє слово і слово Росії повинне звучати, має бути відоме», – заявив Андрєєв.
Зважаючи на посередній рівень більшості українських кінокартин, знятих останніми роками, «Хайтарма» вибивається в перші лави якісного кінематографа, причому на всіх рівнях сприймання. Сценарій написав кінодраматург Микола Рибалка, фінансування було приватне ($1,5 млн). На ролі запросили відомих акторів, серед який Олексій Горбунов, Андрій Самінін, Юрій Цуріло і Дмитро Суржиков, а за режисуру взявся Сейтаблаєв, і йому, як кримському татаринові, сам Бог велів це зробити. Для нього цей проект був так само принципово важливим, як свого часу для Стівена Спілберґа «Список Шиндлера» чи для Анджея Вайди «Катинь». І Ахтему вдалося реалізувати масштабний задум: у фільмі, що розказує про кілька днів із життя льотчика-аса Аметхана Султана, все на своїх місцях, чітка й добре пророблена воєнна історія, мелодраматичні моменти спілкування героя з друзями, сім’єю та коханою, трагічний, візуально вражаючий фінал. Це явна перемога постановника: можна сміливо констатувати його режисерське зростання після відверто слабких «Чемпіонів з підворіття». Одначе в нашому болоті, схоже, професійні звитяги кінематографістів нікому не потрібні, ба навіть колють очі. У «Хайтармі» (це назва національного танцю, що символізує повернення) використано лише факти: що від 18 до 20 травня 1944 року всіх кримських татар (за радянським визначенням, як зрадників та прибічників фашистів) було виселено з їхніх домівок, посаджено до поїздів і вивезено до Казахстану, Узбекистану та на Урал; що депортовано було майже 250 тис. осіб; що 46% із них померло від голоду й хвороб, а це вчетверо перевищує кількість їхніх одноплемінників, убитих за всю Другу світову; і що 30 тис. представників цього народу, які повернулися додому, повоювавши в лавах Червоної армії, по закінченні війни так само були депортовані. За винятком загиблих дорогою татар, це офіційні відомості, визнані ще 1989 року Верховною радою СРСР. Одначе буквально рік тому лідер комуністів Петро Симоненко, сперечаючись із загальноприйнятими фактами, висловив думку, що, мовляв, так їм і треба було, чим фактично підтвердив геноцид, який термінологічно й вимагають визнати кримські татари.
Наразі фільм «Хайтарма» показують лише в одному кінотеатрі країни, в місті Сімферополі, позаяк великі київські дистриб’ютори відмовили йому на підставі «відсутності комерційного зиску від прокату такого кіно». Складно погодитися з їхнім баченням, адже його очевидну заангажованість підтверджує протистояння творців стрічки й адміністрації сімферопольського кінотеатру, яка в останній момент, передумавши, хотіла було скасувати прем’єру. Поки вихід на широкі екрани якісної української кінострічки перебуває під великим сумнівом, до Держкіно, яке видало «Хайтармі» прокатне посвідчення, вже надходять запитання від провладних політиків: «А чи не розпалює фільм міжнаціональної ворожнечі?» Знайома пісня, чи не так?