Кіно не помре ніколи…

  

 

Цієї осені вітчизняний кінопрокат вибагливого глядача не тішив. Щоправда, можна було подивитися артхаузні стрічки вітчизняного виробництва – «Два в одному» Кіри Муратової та «Біля ріки» Єви Нейман. Але це швидше виняток, ніж тенденція.

 

Домінували ж у прокаті дурнуваті комедії, нуднуваті бойовики та нестрашні трилери. Особливо дратувало засилля патріотичного кіно Made in Russia. Було його навдивовижу багато, а імперські «послання» вискакували навіть там, де їх ніхто не очікував. І якби не рекордна кількість фестивалів, кіногурманам довелося б переходити на домашнє відео.

 

Фестивальні стрічки наразі задовольняють, думаю, якщо й не всіх, то багатьох шанувальників найважливішого з мистецтв. «Азія кіно», «Нове британське кіно», «Лінія польського кіно», щомісячні добірки короткого метру Future Shorts, ретроспективи Інґмара Берґмана, Мікеланджело Антоніоні, Франсуа Трюффо, Алєксандра Сокурова. Веселкове розмаїття «Молодості», нарешті. Перевівши подих після осінніх імпрез, розумієш: українські дистриб’ютори схильні недооцінювати власного глядача, вважаючи, що створені поза межами Голівуду картини каси не зберуть.

 

А факти свідчать про інше. Скажімо, на фестиваль «Нового британського кіно», який триватиме в усіх обласних центрах України до 22 грудня, квитків було не дістати ще за кілька днів до його початку. Принаймні, у столиці. Або пригадаймо «Фестиваль фестивалів» під час «Молодості», який охоплює переможців найпочесніших світових кінофорумів. Та сама клінічна картина: бажаючих потрапити на один вечірній сеанс у кілька разів більше, ніж місць у залі. А хто не встиг, той запізнився.

 

Якщо згадати сумнівний вислів «Глядач голосує гаманцем» і звернутися до цифр, побачимо, що найбільшою популярністю у вересні-жовтні-листопаді користувалися екшн «Обитель зла – 3» (1 млн дол. за 25 днів прокату) та комедія «Дівчина моїх кошмарів» (930 тис. «зелених» лише за півтора тижня). Російські картини, включно з тими, що зривають гарну касу в рідних пенатах, не завжди надихають українського глядача. Зокрема, «Бій з тінню – 2: Реванш» у себе на Батьківщині йшов нарівні з голлівудським фарсом братів Фарреллі, а от в Україні творіння Антона Мєгєрдічєва до цих показників значно не дотягло. Анімаційні бджілки з «Бі Муві: Медовий заколот» зібрали з вітчизняних полів 850 тис. дол. за 18 днів. За такий само проміжок часу історична драма «1612» викачала з наших кишень удвічі менше.

 

Щодо українського кіно експерти одностайні: на місцевому ринку вітчизняна продукція, хай би якої високої якості вона не була, фінансово неспроможна. Навіть, якщо до кінотеатрів черги шикуватимуться. Голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль переконана, що кепські збори однією іноземною «навалою» не пояснити. Справа у недосконалості українського законодавства. Адже до того, як потрапити на великий екран, вітчизняна картина 4 рази оподатковується ПДВ, чого немає ні в Росії, ні в США. Зі слів пані Чміль, цього року відносини між державою й виробниками кіно трохи покращилися: бюджетні кошти виділено в повному обсязі, а пакет бажаних законодавчих змін передано до Секретаріату Президента.

 

Деякі оптимісти обстоюють думку щодо гарних можливостей українського кіно, мотивуючи його перспективи кількістю кінозалів. Залежність тут пряма: більше кінотеатрів – більше відвідувачів. Але це в ідеальному житті. Розвинута система кінопрокату позначається на національному виробництві лише тоді, коли воно існує. В усьому світі вже давно помітили, що зацікавленість у національному продукті насамперед пов’язана з потягом глядачів до свого кіно, до фільмів «про себе». Тоді уніфіковані під мешканців пост-радянської території або планети Земля стрічки здають позиції без бою. Так розпочиналося відродження кіноіндустрії в Росії, Польщі, Фінляндії, де після занепаду національний кінематограф привернув шалену увагу глядачів, а принадність «фабрики мрій» значно зблякла.

 

 

Проте генеральний продюсер кінокомпанії «Стар Медіа» Юрій Мінзянов однозначно заявляє, що «відбити» вітчизняну картину в Україні й у майбутньому не реально – саме у зв’язку зі згадуваною поганою відвідуваністю, яка є наслідком відсутності адекватної рекламної і культурної політики: «Український прокат не встигає за зростанням рекламних бюджетів, які збільшуються з кожним роком. І у 2008-му вартість телевізійної та зовнішньої реклами знову підніметься». Отже, немає реклами – немає і глядача.

 

Приклад, як вправлятися з рушієм прогресу, подають зокрема російські кіновиробники. За даними агенції Carat, . Парадокс у тому, що окупити такі витрати лише касовими зборами поки не можуть і росіяни – попри бурхливий розвиток тамтешнього сінема. Але вони засвоїли, що без рекламного локомотиву всю кіномашину з місця не зрушиш.у першій половині 2007 року на рекламу фільмів у РФ витрачено 34,5 млн дол. За величиною рекламного бюджету всіх випередив «Волкодав» (3,5 млн дол.). До нього впритул наблизилися «Параграф 78» і «Слуга государєв» з бюджетами у понад 2 млн дол. Витрати на просування інших картин скромніші – від 300 тис. до 2 млн дол  [261]

 

Незважаючи на песимістичні міркування генерального продюсера «Стар медіа», нещодавно ця кінокомпанія почала зйомки свого дебютного прокатного фільму. На повнометражну картину з робочою назвою «Вісь ординат» запрошено російського режисера Едуарда Паррі. Власне, про подібні проекти впродовж року заявляли й інші українські кіновиробники, однак «Стар Медіа» почали першими і, за словами пана Мінзянова, розраховують зібрати в прокаті аж ніяк не менше 10 млн дол.

 

Натомість генеральний продюсер «Кінофорума України» Андрій Різоль вважає, що прибутковість українських проектів залежить переважно від бюджетів стрічок. Якщо сума не перевищує півмільйона доларів, то фільм успішним може бути лише на території України. Сергій Баранов, продюсер «Інді», картини яка неофіційно вважається найкасовішою, говорить про те, що на розвиток українського кінобізнесу можуть подіяти два чинники – вихід за зовнішні ринки та державне фінансування кіновиробництва.

«Пекло – це зал, заповнений наполовину». Роберт Фрост, поет 

 

Ще однією дражливою темою, що стосується вітчизняного прокату, в останні роки є питання дублювання, озвучування та субтитрування кінопродукції державною мовою. Деякі продюсери і прокатники стверджують, що глядач не бажає ходити на озвучені українською фільми, і тому вони потерпають.

 

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 16 січня 2006 року квота стрічок українською мала до липня 2007-го становити 70% фільмокопій від кожної картини. Втім, цю постанову рішенням суду було скасовано. Щоправда у нас ще існує Закон України «Про кінематографію», де зазначено, що всі іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні обов’язково мають дублюватися, озвучуватися або субтитруватися державною мовою, але прокатники його вдало обходять – фільми дублюють, але україномовні версії у прокат не випускають. Цього року відносини між державою і прокатниками спробував врегулювати за допомогою «Меморандуму про співпрацю», який підписали дистриб’ютори з міністерством культури і який сьогодні виконується приблизно в одному випадку з чотирьох. За його умовами наприкінці 2007 року дорослих фільмів українською мовою має бути 50%, дитячих – усі 100%. Нині вже окреслилося певне коло дистриб’юторів, котрі, не порушуючи загальних домовленостей, навчилися розподіляти загальну кількість фільмокопій між регіонами без особливих труднощів. У Києві показник дублювання українською коливається в межах 70%, відповідно, російською – 30%. У південних і східних регіонах це співвідношення зворотно пропорційне. Як ситуація розвиватиметься, далі прогнозувати доволі важко, адже всі зацікавлені сторони завмерли в очікуванні рішення Конституційного Суду, до якого близько року тому звернулися 68 депутатів ВР минулого скликання з проханням прокоментувати значення слово «обов’язково» із Закону «Про кінематографію».