Новий український, як хвалилися наперед, блокбастер «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» сягнув принаймні одного безумовного успіху: вже нині, після кількох тижнів прокату унаочнилося те, що в нас є доволі велика каста глядачів, котрі вперто ходитимуть на будь-який фільм вітчизняного виробництва – незалежно від його якості. Такий ефект стає цілком зрозумілий, якщо поміркувати про стан і статус сучасного кіно в Україні. До того ж очевидно, що кінематограф і надалі залишається дієвим флагманом масової пропаганди і що в північного сусіда, котрий цілеспрямовано й методично точить зуби на наш ментальний простір, ця сама кінопропаганда сягає таких масштабів, що загрожує поглинути будь-які інші спроби пробитися на екран. Наш внутрішній дозорець кричить «ґвалт!» і спонукає любити українське гаманцем, і немає жодної логіки, котра йому заперечувала б. Справді, можемо тішитися: демонструємо значну солідарність, і це однозначно дає вітчизняним режисерам шанс. Ми і далі щиро любимо українське сучасне кіно – захоплюватися там нині абсолютно нічим.
Читайте також: Той, хто пройшов іспит
«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» створює враження низки кліпів, упродовж демонстрації яких автори фільму намагаються встигнути все: розгорнути авантюрний сюжет про льотчика-героя, котрий потрапив у полон до гітлерівців, потім у радянські табори, а далі втік до Америки й став поважною особою серед індіанців (сюжет сам собою чудовий, тим більше що нібито документальний), а ще – дві любовні історії, сюжетну лінію падлюки-енкаведиста, а також коротко дати уявлення про розкуркулення, репресії, традиції козаків-характерників і набір українських поетичних символів. Спершу ланцюжок коротких сцен навіть сприймаєш як цікавий режисерський прийом, одначе з наближенням кінця фільму сильнішає враження, що автори розмахнулися надто масштабно, а потім забракло коштів – і їм сказали: «Хлопці, треба різати».
Інакше просто незрозуміло, наприклад, навіщо здався епізод з епілептичним нападом у батька головної героїні й чому він, котрий так довго пояснював, як герою непомітно вибратися з містечка, уникнувши лап енкаведистів, посеред білого дня опиняється з ним на полігоні під їхнім обстрілом, і чому вже індіанець Іван Додока так довго й безуспішно їздить фільмом на коні тощо. Забагато зайвого, а ще повторюваного, як ті національно-сентиментальні лелеки, котрих у фільмі тиражовано на кожному кроці.
Складно сказати, якщо вже про стилістику та колорит, чи це українське поетичне кіно вперто не випускає режисера з поля свого тяжіння, чи він навмисне прагне наголосити на власній поетичній ангажованості: от навіщо герою перед шлюбною ніччю китиця калини в зубах? Та не було такого звичаю – не переконуйте! І ще: якщо замовляння «Неси мене, куций пес…», може, і вчить успішно літати, то на віднаджування вовків ліричним «Била мене мати…» зала, навіть усуціль національно свідома, реагує лише сміхом.
Читайте також: Українське кіно. Реалізація
Більш-менш авторською взагалі можна визнати лише першу частину фільму, в якій стартує любовна історія. Тут є вдалі епізоди з освідченням у коханні/поцілунком, побиттям нахабних гультяїв на вечірній вулиці тощо. Вдале закінчується на центральній площі Кам’янця драматичним оголошенням війни. Далі починається кавер за мотивами фільму «В бій ідуть лише старі», а «індіанська» частина стрічки феноменально нагадує сербсько-циганські медитації Кустуріци. Здається, глядача намагалися задобрити постмодерністськими прийомчиками. Мовляв, ось вам перегук сюжетів – інтертекстуальність. Але ж, вибачте, в Бикова закохані вчать мову одне одного у невеликому ліричному епізоді! То нащо ж розтягувати цю знахідку на 10-хвилинний урок татарсько-української філології? Замість залишити натяк, за яким грамотна людина, будьте певні, вгадає оригінал, глядачам довго роз’яснюють такими уривками питому гуманність і доброту полтавця Додоки, в якій насправді від початку ніхто й не сумнівається.
Персонажі, до речі, зіграні добре. Це, можливо, єдине, що безапеляційно вдало: і льотчик-герой, котрий вагається, але вірить, поборює страх, пересилює слабкість, мріє, засмучується, щиро радіє, і обидві кохані жінки (татарка, а потім індіанка), і навіть гадина-Степан зі своєю галюциногенною совістю. Шкодять їм хіба пласкі діалоги та вже згадана уривчастість сценарію.
Завершальні епізоди фільму, в яких різко більшає повчальних монологів індіанця Івана, видаються затягнутими й нудними. Проте вдалий авторський прийом рятує ситуацію: глядач миттєво упізнає братів Капранових, що цікавляться кукурудзою у складі хрущовської делегації до Канади, і враження від фільму залишається світлим та приємним. Але ж хочеться побачити колись і таку українську стрічку, котра викличе в нас позбавлений скепсису захват.
Читайте також: П'ять головних кінематографічних подій 2011 року