The Economist давно передбачив катастрофічну роль Сільвіо Берлусконі для Італії. Згідно з прогнозом уже десятилітньої давності, той не має даних для керування державою. Але трагедія Італії в тому, що й опозиція не спроможна на системні реформи, яких так потребує країна.
ЗАБЛОКОВАНА ДЕМОКРАТІЯ
Щоб зрозуміти так звану аномалію Берлусконі, треба повернутися в 1992 рік, коли в Італії магістратура, а насамперед суддя Антоніо Ді П’єтро, розпочали процес «Чисті руки». В центрі звинувачень – нелегальне фінансування партій з боку бізнесу. Соціалісти та християнські демократи, які тоді правили, видавали дозволи підприємцям, скажімо, будувати міст чи школу, але вимагали за це для своїх партій 10%. Процес, який супроводжувався грандіозним обуренням суспільства, фактично завалив цілу політичну систему, засновану на неподільному пануванні центральної тоді Партії християнських демократів. Тодішній прем’єр-міністр Беттіно Краксі, щоб уникнути процесу, був змушений знайти собі притулок у Тунісі. З кінцем цієї політсили відійшла й Перша республіка – демократична Італія повоєнного часу.
Недоліки Першої республіки можна синтезувати у формулі: заблокована демократія. В повоєнній Італії опонентами християнських демократів були лише комуністи – так званий фактор К. У західній країні після Ялти ні Америка, ні церква не могли дозволити приходу до влади комуністів, а італійська компартія, як відомо, була найсильнішою в Європі. Симпатичний і загалом порядний Енріко Берлінґуер (секретар Італійської комуністичної партії від 1972 до 1984 року) не змінював ситуації – із-за нього визирала зловісна постать його попередника Пальміро Тольятті.
Заблокована демократія призвела до тяжких перегинів у економіці. Відсутність зміни влади давала християнським демократам змогу провадити високовитратну соціальну політику: легко надавали робочі місця, люди рано виходили на пенсію. Розвивалась корупція, яка теж призводила до бюджетних перевитрат, особливо на Півдні: там виявилося чимало «сліпих», які водили машину. Особливо розвинулись «бартерні» стосунки: я тобі голос – ти мені місце. А це, своєю чергою, сприяло проникненню мафії в державні структури й посилювало її контроль над територією. У владі засіли геронтократи, як незабутній Джуліо Андреотті: стонадцять томів процесу, в якому колишнього прем’єр-міністра звинувачували у зв’язках із мафією, вкрилися пилом. «Влада псує, – казав він знущально, – тих, у кого її немає».
Читайте також: От і казочці кінець…
БЕРЛУСКОНІ – ПОЛІТИЧНИЙ ІЛЮЗІОНІЗМ
Після кінця Першої республіки в італійській політиці утворилась порожнеча ідей і постатей. Ось із цієї порожнечі й вигулькнуло квадратне усміхнене обличчя Берлусконі. Він пообіцяв італійцям закреслити постать старого, тобто професійного, політика. З’явився натомість новий homo politicus: бізнесмен. Але між міфом успішного підприємництва й реальними результатами пролягла прірва. Берлусконі пообіцяв «покращити життя вже сьогодні», а воно дедалі гіршало. Культ легких заробітків ображав суспільство. Типова реклама «берлусконізму»: молода пара купує машину. «Як, вона коштує лише €11 тис.?», – питає хлопець. «невже? А я хотіла заплатити більше», – з чарівною посмішкою каже дівчина.
Крім того, Берлусконі – актор, комунікатор, «масовік-затєйнік». Він мав «конфлікт інтересів», неможливий у будь-якій іншій країні розвиненої демократії: володів половиною системи італійського телебачення. А коли став прем’єр-міністром, фактично в його руках опинились і державні канали. Тому Берлусконі, успадкувавши від Краксі глибоко корумповану, неповоротку політичну систему, зміг керувати країною фактично 17 років із невеличкими проміжками. Заблокована демократія дала йому змогу взяти під свій контроль інформацію. У своєрідний спосіб – це не означає, що зникли критичні програми. Це означає, що у підвладному Берлусконі телевізійному просторі створилось сприятливе середовище для формування не свідомого громадянина й виборця, а всеїдного споживача, приклеєного носом до розважальних передач. Людина, яка вчиться, яка працює, стала нудним персонажем. Телеекран заполонили напівголі дівчата, дотепні шоумени, вікторини, лотереї… Словом, небезпечна гра зі смислами.
Але італійська аномалія помножилась на дуже складний процес, про який свого часу попередив видатний американський економіст Роберт Патнем. Якщо раніше, казав він, у США був розвинений «асоціаціонізм», тобто об’єднання громадян за інтересами, то тетчеризм і рейґанізм із їх культом ефективної праці та заробітку призвичаїли людей відпочивати від напруження цієї моделі завдяки комерційному телебаченню, яке атрофувало чутливість до проблем демократії. Так, людина з виборця ризикує перетворитися на споживача – і цей ризик, прогнозував Патнем, з Америки перекинеться на Європу.
Справді, Берлусконі – це і є класичний приклад антиполітики, породженої міфологемами комерційного телебачення. Коли студентка на зустрічі хотіла поскаржитись на проблеми молоді, він сказав: «Немає грошей? Виходьте заміж за мого сина, тоді будуть».
Цей ілюзіонізм у плані соціальної політики призвів країну до системної кризи. Завеликий політичний апарат: майже тисяча сенаторів та депутатів двопалатного парламенту. Це найвище оплачувані політики у світі, отже, їм важко відмовитись від привілеїв. Але так само легковажною була й міжнародна політика Берлусконі. Мегаломан і людина не надто освічена (знаменита його фраза про засновників Рима «Ромула й Ремула»), він замінив аналіз і стратегію сніданками у шапці-вушанці на путінській дачі.
Читайте також: Шоу Берлусконі
УРЯД ПРОФЕСОРІВ
Друг Путіна Берлусконі йде в політичне небуття в найбезславніший спосіб. Люди аплодують і танцюють. Найрадикальніші його опоненти – інтелігенція, зокрема університетська. В Аргентині бордель називають «палацом Берлусконі». Але один політолог слушно сказав: виганяймо не тільки Сільвіо з Квірінале, а й того Сільвіо, який сидить у кожному з нас. Адже прогнати його виявилось не так складно. Найгірше ж те, що опозиція, схоже, справді не здатна на системні реформи. Розділена на католиків, «секулярних» політиків і марксистів, вона є непослідовною і конфліктогенною.
Італія опинилась у скрутному становищі. Ні, це неправда, що вона наступна після Греції. Це багата країна: за одними рейтингами сьома, за іншими – восьма потуга світу. Італійці – народ талановитий і фантазійний. На їхній продукції стоїть знак якості. На відміну від Греції Італія має що продати, хоча дедалі більше має зважати на конкуренцію з боку Китаю та Індії. Італії потрібні податкова, пенсійна, виборча реформи… Проблема італійська, але і пан’європейська: жодна з країн континенту не може собі більше дозволити Welfare state (соціальної держави). Тому основною проблемою стають людські ресурси, і талановитій молоді доводиться часто шукати роботу деінде.
Наступник Берлусконі – професор найпрестижнішого італійського економічного університету «Ла Бокконі» Маріо Монті (був його ректором і президентом). Це постать, що має міжнародний авторитет. У 1994–2004 роках Монті як єврокомісар став знаменитий своєю антимонопольною діяльністю (особливо відомі його санкції проти Microsoft). Він сформує так званий технічний уряд, який уже називають «урядом Бокконі» через виразну присутність учених, причетних до цього університету. Якщо політики не бойкотуватимуть його діяльності, Монті провадитиме дуже жорстку лінію і за пару років виправить ситуацію. Після популістських слоганів Берлусконі стриманий англосаксонський стиль Монті лякає і водночас вселяє надію.
«Я ПРОТЕСТУЮ, ОТЖЕ, Я ІСНУЮ!»
Найбільша проблема, як завжди, – молодь. Вона поділилася на два табори. «Молодь нудьгуюча» – італійські «противсіхи», дистанціюється від політики у формах політики, але натомість не може запропонувати нічого нового. є також «молодь бунтівна», яка протестувала проти Берлусконі восени минулого року. Але й сьогодні вона проголошує «перманентну асамблею». Центром протесту став філософський факультет Римського університету. Знак часу – без філософських засад будь-яка політика сьогодні буде провальна. На вході в Римський університет – маніфест: «Народе Європи, повставай!» Країна складна й вітальна, Італія подолає цей нелегкий момент. Бо вона має молодь, здатну зробити своїм девізом модернізовану картезіанську думку: «Я протестую, отже, я існую!» А це якраз і є той контрапункт, де стародавня Італія зустрічається із самою собою у вимірі майбутнього.
Читайте також: Помаранчева Італія в трьох епізодах