«Це імперська війна у світі національних держав, вмотивована відкритим запереченням Росією політичного суверенітету України та права українців на існування як незалежної нації… У цьому конфлікті сперечаються несумісні логіки суверенітету (України) та імперіалізму (Росії)», – пише дослідниця Центру військових досліджень Департаменту політичної науки Копенгагенського університету Марія Малксоо на шпальтах академічного видання Journal of Genocide Research. Українському читачеві таке твердження заледве може видатись сенсаційним. Чого не скажеш про західних дослідників і теоретиків міжнародних відносин, чиї підходи зараз проходять випробування дійсністю – і то не дуже успішно.
Марія Малксоо. Фото: www.kent.ac.uk
Про які саме проблеми мова? По-перше, це традиційна неуважність до держав Східної Європи. Як твердить Малксоо, російсько-українська війна – «це момент, який розкриває виразний європоцентричний характер теоретизування в міжнародних відносинах, коли йдеться про відносне ігнорування східноєвропейських ідей та обґрунтованості досвіду [східноєвропейських держав – Ред.]». На думку Малксоо, через власні «інтелектуальні лінощі» профільні дослідники не приділяли достатньої уваги суб’єктам світової політики, які було прийнято вважати «меншими».
По-друге, це ідея обмеженого суверенітету, прихована під машкарою геополітичного «реалізму» чи «пацифізму». Як пише Малксоо, «війна виявила деякі хитромудрі суперечливі альянси між наступальними реалістами, які стверджують, що “закон анархії” залишає одні держави менш суверенними, ніж інші (…), і пацифістами різних мастей, які побоюються, що українці згуртувалися навколо прапора, щоб здійняти нові хвилі націоналізму». Обидва табори виступають за «швидке припинення вогню та чутливе до Росії врегулювання для припинення війни», закликаючи до нейтралітету України. Проте, як пише Малксоо, це є лише «фіговим листком» для заперечення права українців на повний державний суверенітет.
За спостереженням Малксоо, аж до періоду 2004-2022 років (тобто між Помаранчевою революцією та початком повномасштабної російсько-української війни), Україна фігурувала у дослідженнях радше як «територія, на котру здійснюють вплив», ніж як суб’єкт міжнародних відносин, що діє самостійно, виходячи з власних інтересів і згідно власного планом. Це добре римувалося із загальнішим уявленням про східноєвропейські держави, які нібито насправді не є повноправними суб’єктами міжнародних відносин.
І по-третє, це недостатня увага до російського/радянського імперіалізму. Серед західних дослідників, розповідає Малксоо, було поширене уявлення про «недостатню застосовність ярлика “постколоніальний” до колишнього радянського/російського імперського простору». Так сталося не в останню чергу через те, що провідні постколоніальні дослідження зосереджувалися вивченні расових ієрархій, не переймаючись вивченням нерівностей серед самих білошкірих людей. Тому питання про постколоніальність колишніх підданих Російської імперії досьогодні залишається складним для західних науковців.
Токсична концепція буферної зони
Але описані вище проблеми годі вважати суто академічними. Помилки теоретиків у сфері міжнародних відносин підготували грунт для появи неслушних політичних ідей, як-от початок переговорів з Росією про припинення вогню за будь-яку ціну. «Такі пропозиції не допомагають стороні, яка піддається нападу, – пише Малксоо, – Натомість вони служать для пом’якшення зрозумілого людського страху сторонніх спостерігачів щодо потенційного поширення наслідків цієї трагічної війни за межі України, зрештою підживлюючи ідею обмеженого суверенітету України, тримаючи країну фактично на колоніальному повідку». Малксоо вважає, що ідея нейтралітету України є нічим іншим, як відродженням старої ідеї східноєвропейської буферної зони, покликаної затуляти собою Захід від російської загрози.
Читайте також: Лукаш Адамський: «Шольц вважав, що Україна впаде, що буде новий мур, а Польща гратиме роль Західної Німеччини до 1989 року»
Для адептів такого мислення справді настали складні часи. Сьогодні очевидно, що концепція буферних зон не є ані справедливою (стосовно держав, котрим відведено роль «буфера»), ані продуктивною (стосовно всіх, хто зацікавлений у існуванні сталої та функціональної системи міжнародних стосунків). Вже саме існування концепту буферних зон у західній політичній та академічній думці розпалює апетити войовничих режимів. Останні знаходять в цьому підтвердження власним уявленням про світ, згідно яких міжнародні відносини визначаються правом сильного. Можна припустити, що саме західний погляд на Україну як на буферну зону став спонукою для російської агресії. Вочевидь, у Москві очікували, що міжнародна спільнота – насамперед колективний Захід – не робитиме трагедії з пом’ятого бампера і погодиться прийняти новий статус-кво.
«Невидимі» причини війни
Прогнози західних військових аналітиків про те, що після початку російського вторгнення Київ впаде протягом 72 годин, вже давно стали мемом. Проте варто розуміти ширший теоретичний контекст, в якому з’являвлись подібні умовиводи. І тут знову треба повернутись до теорії міжнародних відносин.
Марія Малксоо дуже точно вказує на екзистенційну сутність російсько-українського протистояння. Для Москви, пише дослідниця, «політична доля України виглядає як остаточне випробування російського бренду імперського націоналізму: російська держава та нація були задумані як імперські, і їх потрібно постійно контролювати, захищати та обґрунтовувати як такі». Москві йдеться про «виправлення нібито помилкового культурного коду українства, який не визнає вищості російськості, російської нації, культури, історії та мови – а отже, й приналежності України ніби за замовчуванням до сакрально-політичної спільноти “русского мира”».
Читайте також: Трубадури імперії. Як російська війна проти України змінює дослідження Східної Європи у західних університетах
Знов-таки, ніби нічого нового. Але, як пише Малксоо, західні дослідники тяжіли до того, щоб «зводити внутрішньоєвропейську боротьбу до самозакоханого “нарцисизму незначних відмінностей”, нехтуючи обговоренням російського колоніалізму на одному рівні із західними колоніальними практиками в Африці, Азії та Карибському басейні». Можемо припустити, що саме нездатність (чи небажання) побачити саме екзистенційний характер російсько-українського протистояння й створило ту інтелектуальну атмосферу, в якій затятий опір українців і їхня готовність йти на колосальні жертви для оборони своєї держави стали несподіванкою.
В пошуках рішення
Те, що стаття Марії Малксоо була опублікована у впливовому академічному виданні – обнадійливий сигнал того, що західна наукова спільнота, хай із запізненням, здатна усвідомлювати власні концептуальні помилки і працювати над ними. Те саме стосується й політичних практиків. Класичні аргументи «геополітичних реалістів» на кшталт Генрі Кіссінджера на користь того, що Росія має стати частиною системи світового порядку, відчутно втратили вагу. Адже все більш очевидно, що РФ стала аутсайдером зовсім не тому, що між «великими геополітичними гравцями» сталося трагічне непорозуміння в «українському питанні». А тому, що Росія століттями плекала агресивні зовнішньополітичні наміри, причому не лише стосовно України.
Поки обмежимось констатацією факту: західним теоретикам міжнародних відносин таки доведеться розпрощатись з багатьма старими уявленнями стосовно України, Центрально-Східної Європи, Росії та її імперської сутності, а також з міфом про те, що запопадливість перед хижаками і скорочення власних арсеналів зробить світ безпечнішим. Але як від ревізії політичної теорії перейти до напрацювання хороших практичних рішень?
Читайте також: Британський історик: Побувавши в Україні, я зрозумів, що найбільшою загрозою для «русского мира» є не Захід, а сам Путін
«Міжнародні наслідки проблемних стосунків Росії з власним минулим та її готовності до насильства, захищаючи свою дуже селективну “державну історію”, підкреслюють політичну потребу у великій структурній програмі Vergangenheitsaufarbeitung [(нім) пропрацювання минулого – Ред.] для російського суспільства та держави після війни в Україні», – пише Малксоо. На її думку, мова має йти не лише про правосуддя для тих, хто скоював воєнні злочини в Україні, але й про «подальше ретроспективне правосуддя, коли йдеться про порахунки із ширшою спадщиною радянського комуністичного режиму та російського імперіалізму в цілому».
Щодо слушності такого твердження годі сперечатись. Якщо російське суспільство має глибоко закорінену імперськість, обтяжену невідрефлексованим комуністично-тоталітарним спадком, а також токсичні ментальні нашарування постарадянської епохи, з цим треба певним чином впоратись. Інакше Росія й надалі буде генерувати насильство і хаос, залишаючись джерелом загрози для своїх ближчих і віддалених сусідів. Питання полягає в тому, а хто і яким саме чином буде здійснювати у Росії програму Vergangenheitsaufarbeitung? Звертаючись до цього німецького терміну, Малксоо покликається на практику подолання імперської і нацистської спадщини Німеччиною. Але ми пам’ятаємо, що грунтовне «перевиховання» німців почалося після військової поразки і політичного колапсу Третього Райху, коли держава-агресор була поставлена під зовнішній військовий, політичний та економічний контроль.
Читайте також: Ніколя Тензер: «Росія має бути повністю, остаточно і радикально розгромлена»
А як щодо сучасної Росії? І мова наразі не про те, чи можливо реалізувати подібний план стосовно ядерної держави. Для початку варто задатись питанням, чи хтось розглядає такий сценарій в принципі? Чи Захід ще плекає надію на те, що роботу над собою проведуть «хорошие русские», котрі, можливо, колись прийдуть до влади у Москві? Ці питання, звісно, слід адресувати не Марії Малксоо, а західному політичному істеблішменту. Відповіді на них якраз і дозволять зрозуміти, що чим насправді є студії міжнародних відносин – лабораторією практичних рішень, майданчиком для схоластичних інтелектуальних вправ чи цехом академічної легітимізації підходів, які в даний момент часу видаються політично комфортними.