Його тирада проти глобалізму, як і те, що він оголосив себе прихильником світу, у якому кожна нація надавала б абсолютної переваги власним інтересам перед міжнародними союзами й багатосторонніми домовленостями, — усе це відповідає суті ідеології правонаціоналістичного руху alt-right, що формується довкола колишнього Трампового головного радника Стіва Беннона.
Картина світу нинішнього президента Америки відображається також і в його тавруванні Китаю як основного глобального супротивника США. Свій виклик Піднебесній Дональд Трамп обґрунтував великою мірою вигаданим твердженням, буцімто є надійні дані про втручання Пекіна в майбутні вибори до Конгресу Сполучених Штатів. У такий спосіб він, очевидно, хоче відволікти увагу від фактично доведеного масивного втручання Росії й від актуального розслідування щодо російського впливу на минулі президентські вибори на користь Трампа.
Здається, що його відхід від принципів багатостороннього ліберального світового устрою та від провідної ролі США в ньому підтверджує слушність тих європейських політиків, які закликають до більшої самостійності Європи у відносинах з Америкою. Однак насправді ця перспектива базується на нереальних передумовах, тож веде на небезпечні манівці.
Так, президент Франції Емманюель Макрон кілька тижнів тому заявив, що Європа мусить зміцнювати свою обороноспроможність, щоб стати менш залежною від США. Те, що задля цього він вводить у гру співпрацю з Росією в політичній та безпековій сферах, тобто саме з тою державою, яка нині становить найбільшу політичну й воєнну загрозу для Європи, свідчить про ризиковану плутанину масштабів цінностей, на яких ґрунтується спільна безпека Заходу. І показує, що відхід від Сполучених Штатів в ім’я «європейської суверенності» невідворотно призведе до зближення з авторитарними державами, як це вже можна помітити на прикладі співпраці ЄС із Росією та Китаєм у справі захисту ядерної угоди з Іраном.
Європі, поза сумнівом, доведеться інвестувати в безпеку значно більше, ніж дотепер. З цією метою потрібно вибудовувати європейський оборонний союз, але не для того, щоб створити противагу США, як нещодавно сформулював німецький міністр закордонних справ Гайко Маас. «Збалансоване партнерство» між ЄС і Сполученими Штатами, якого він прагне, може означати лише те, що європейський стовп трансатлантичного Альянсу зміцнюватиметься задля подальшого посилення самого цього Альянсу, а не для того, щоб висунути Європу на бойову позицію як геостратегічного супротивника США. Таке уявлення вже є результатом ілюзорної переоцінки своїх сил. І не тільки тому, що ЄС далекий від того, щоби бути єдиним суб’єктом міжнародної політики, адже він змушений мати справу зі зростанням нового націоналізму, що загрожує внутрішнім розколом. Крім того, об’єднана демократична Європа без Америки чи тим паче в опозиції до останньої немислима в принципі. Адже сама ідея європейської єдності по своїй суті є американською концепцією. Саме США після двох світових війн, розпочатих у Європі, розробили візію наднаціонального демократичного устрою, яка живила динаміку європейського об’єднавчого руху від 1945-го.
Хоч би як високо ми оцінювали внесок європейських першопрохідців, зокрема Вінстона Черчилля, Жана Моне, Роберта Шуманна, Конрада Аденауера, а також зусилля безлічі європейців задля єднання континенту, проте без реального політичного тиску США вони не мали б майже жодного шансу на втілення. Сполучені Штати завжди були генератором і супервізором європейського гуртування — від плану Маршалла до возз’єднання Німеччини в межах європейської інтеграції, чому суттєво завдячуємо енергійній американській підтримці. Вашингтон був також рушійною силою пришвидшеного прийняття до НАТО і ЄС звільнених від комунізму східноєвропейських країн. Уже навіть через цей досвід держави Східної Європи, такі як Польща чи країни Балтії, ніколи не пішли б шляхом європейського розриву зі США.
Читайте також: Відкриття 73-сесії Генасамблеї ООН. Основні тези
Проте нині ситуація драматично змінилася: із приходом Трампа Сполучені Штати дали наздогнати й інфікувати себе нібито давно історично подоланому духові європейського націоналізму. Ідеологія американських аlt-right, яка віддзеркалюється в зовнішньополітичній позиції американського президента, живиться переважно з європейських джерел. До них належать теорії німецької «консервативної революції» 1920–1930 років, французьких «нових правих» 1960-х та ідеї італійського фашистського мислителя Юліуса Еволи. На нього радо посилається Стів Беннон, який тепер намагається організувати пан’європейський правопопулістський рух. Цей взаємовплив свідчить про те, що конфлікт принципів щодо майбутнього Заходу насправді проходить не між Америкою та Європою, а всередині кожної з них. Якщо США й справді на тривалий час облишать свою роль мотора й гаранта об’єднаної демократичної Європи, то європейські країни підуть слідом за ними шляхом повернення до національної самоізоляції.
Об’єднана демократична Європа та ліберальний світовий лад мають майбутнє лише якщо інституції американської демократії чинитимуть опір здійснюваному Дональдом Трампом підриву американського універсалістського самоусвідомлення та якщо раніше чи пізніше Сполучені Штати знову активно до нього навернуться. У боротьбі за збереження ліберальної демократії можна перемогти тільки з обох боків Атлантики одночасно. «Особливий» європейський шлях лише пришвидшить її занепад.