Релятивізація фундаментальних для вільних суспільств цінностей і норм, відображається і на загальному використанні мови. Певні вирази та фрази з часом стають настільки звичними, що багато хто з тих, хто їх вживає, вже навіть не помічає тенденції до їхнього затуманення та нівелювання.
Яскравим прикладом цього вже певний час є інфляційне використання терміну «наратив». Первинно йдеться про змістовну розповідь, а точніше: модель парадигмальних розповідей, за допомогою яких національні, етнічні чи культурні спільноти забезпечують свою згуртованість. «Наративи» в цьому сенсі можуть не зовсім точно відповідати дійсності, але вони щось більше, ніж просто довільні вигадки.
Сьогодні, однак, цей термін також застосовується до всіх видів формувань, чиї переконання ґрунтуються на упередженому світогляді, а не на фактах, які можна перевірити. Часто він навіть замінює такі терміни, як ідеологія, пропаганда чи фальсифікація історії. Так, часто говорять про «кремлівський наратив», хоч насправді йдеться про свідомо і систематично фабриковану брехню, яку російський режим використовує для індоктринації власного населення і дестабілізації західних ліберальних демократій. Проте навіть деякі сучасники, які цілком розуміють цей злочинний підхід, говорять про «кремлівський наратив», не замислюючись над тим, що цим наділяють російську дезінформаційну машину гідністю, на яку вона не заслуговує.
Читайте також: Видати бажане за дійсне
Слово «наратив» у формі іменника почали вживати лише з початку 1970-их років. Відтоді він утвердився спершу в соціальних науках, а потім і в ширшій соціальній та політичній комунікації. Він – продукт «постмодерністської» філософії та її критики ідейних засад західного модерну. Початок поклав французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, який називав постулати гуманізму та Просвітництва, як-от звільнення особистості від чужорідного патерналізму, великими «метаоповідями». Цим, «постмодернізм» заперечує, що просвітницьке саморозуміння західних демократій містить суттєве ядро істини, яке підносить його над іншими «наративами».
Така «деконструкція» західної просвітницької раціональності була привабливою в 1970-80-их роках, особливо для західних лівих, які почали сумніватися в претензії марксизму на абсолютну істину, але не хотіли відмовлятися від радикальної критики засад ліберально-демократичних суспільств. Але те, що первинно мало прогресивно-емансипаційні та «антиколоніальні» інтенції, тепер використовують праві націоналістичні популісти для піднесення вигаданих «альтернативних фактів» і конспірологічних фантазій до того ж когнітивного рангу, що й знання, засновані на раціональному пізнанні. Цим «ліва» критика раціоналізму не вперше в історії підготувала ґрунт, який врешті захопив правий ірраціоналізм.
Поза цими підривними намірами постмодерністський релятивізм проклав собі шлях до центру усталеного інтелектуального дискурсу. Однак, якщо припустити, що всі соціальні формації зрештою отримують свою легітимність лише з підхожих їм розповідей, то важко обґрунтувати, чому одному з них слід надавати перевагу над іншими. Тоді настає замаскована під толерантність байдужість, мовляв: «У тебе свій наратив, у мене – свій. Не сперечаймося, який правдивіший, і мирно співіснуймо поруч».
Якщо все об’єктивне знання розчиниться в «наративах», це релятивує і принцип індивідуальної відповідальності. Суб’єкти не самі контролюють свої дії, це роблять засвоєні ними «оповіді», які задають людині напрямок дій.
Читайте також: Хибний засновок
Однак цю комфортну позицію інтелектуальної та моральної непричетності можна втримати лише доти, доки не з’являються сили, які не сприймають жодного співіснування, а налаштовані на насильницьке підкорення всіх інших «наративів». Свідомість, просякнута духом «постмодернізму», виявляється неготовою до такого вторгнення реальності абсолютно деструктивного зла в цивілізований світ просвітленого розмаїття – адже в ній десятиліттями розмивалися раціональні критерії розрізнення істинного від хибного, добра від зла.
На противагу цьому, французький філософ Андре Глюксман, який помер у 2015 році, виступав за світський термін зла, який виводиться не з метафізичних чи ідеологічних позицій, а з конфронтації з ним: «Можна сформувати уявлення про зло, бо зло – реальність», лаконічно формулював він. Зло – не богословська, а «людська категорія, медична, якщо хочете: Всі знають, що таке хвороба, але ніхто не може визначити, що таке досконале здоров’я». Іншими словами: Ми можемо не знати, що таке абсолютне добро, але ми можемо знати, що таке абсолютне зло. Ми це розуміємо в мить, коли воно показує своє вбивче обличчя.
Неупереджений погляд на цю загрозливу реальність – ось головне завдання сьогодні. Вся наша увага має бути зосереджена на реальності епохальних звірств, як зараз на російському геноциді в Україні – і ми не повинні дозволяти відволікати нас будь-якими «наративами», якими злочинці прикрашають свої жахливі злочини. Пізнати їх маємо за їхніми вчинками, а не за «наративами».