Мені не пощастило ще більше: пік моєї хвороби припав на новорічні свята, а в «республіці», як відомо, Захарченко встановив дев’ять днів вихідних, починаючи з 1-го числа. Хай там як, а 1 січня я прокинувся від лихоманки, і вже вранці температура була 39. Оскільки інших симптомів тоді ще не спостерігалося, я вирішив, що це грип: багато донецьких шкіл були на карантині через перевищення епідемпорога. Запаси ліків із домашньої аптечки дуже швидко танули, і до ночі в мене буквально не лишилося нічого. Температура перевалила за 39, і я вирішив викликати швидку, щоб зробили укол і хоча б збили жар. Але вже тут почалися сюрпризи: дуже невдоволений моїм дзвінком голос відповів, що людей у них і так немає, аби їхати ледве не до здорової людини. Терпіти можна й до 40 градусів. Потім, якщо ліків не лишилося, порадили обтиратися холодною водою. Я запропонував оплатити виїзд і сам укол, але швидка навідріз відмовилася приїжджати, повсякчас натякаючи, що я маю бути вдячним уже за те, що взагалі підняли трубку, позаяк людей катастрофічно не вистачає. І взагалі це ніякий не грип, а звичайна простуда.
Наступного дня я спробував викликати лікаря додому, але трубку очікувано ніхто не підняв. Довелося знову телефонувати у швидку: наглості просити їх приїхати в мене вже не було, тому я просто поцікавився номером поліклініки, у якій можна було б викликати лікаря додому. Відповідь була така: «Молодий чоловіче, та ми самі не знаємо, чи працює взагалі хтось у лікарнях. Уже три години не можемо в Мінздоров’я додзвонитися. Ви ж бачите, що вихідних зробили стільки, що працювати нікому. Зателефонуйте в довідку».
Читайте також: Порушені зв’язки
На третій день лихоманки я таки зібрався із силами й вирішив дійти до лікарні, бо вибору вже не лишалося: швидка не приїжджала, трубку в лікарні не брали, ліків не лишилося. Виявилося, що поліклініка, попри свята, битком набита хворими. Щоправда, на 30 пацієнтів тут був лише один черговий лікар. Тоді як педіатр приймав просто в реєстратурі, за шафою з картками. Телефон розривався від дзвінків, але в них уже на початку дня було близько 50 викликів додому. Черговий лікар виявився інтерном й одразу виписав антибіотик, сказавши, що раніше ніж через тиждень аналізи все одно здати не вдасться. Тому точний діагноз поки що неможливий. До того часу в мене вже майже зник голос, нестерпно боліло горло, був постійний кашель і чулися хрипи. На що лікар відповів, мовляв, змушувати робити рентген він мене не може. Я кажу: «І не треба змушувати, я сам вас прошу дати мені направлення на рентген та аналізи. Я не можу пити таблетки невідомо від чого. А що як у мене пневмонія?».
Виявилося, що здати аналізи в «республіканській» клініці взагалі нереально: їх уже кілька років не забезпечують реактивами, тож усіх пацієнтів вони направляють у приватну лабораторію «Новая диагностика». Там прейскурант доволі широкий. За два потрібних мені аналізи я віддав близько 400 руб. Рентген виявився безплатним, щоправда, треба було купити в аптеці плівку, яка коштує 150 руб. Отже, лише на діагностику, яку ви самі й випросите, необхідно витратити більш як півтисячі.
Читайте також: Бідний платить двічі
Щодо цін на ліки, то тут на хворих чекає найнеприємніший сюрприз. Більшість не може дозволити собі навіть нормальних таблеток від болю в горлі, оскільки найпростіший варіант — «Фарингосепт» — коштує 115 руб. «Стрепсілс» — серйозніший препарат, який був потрібен мені, — потягнув на 230 руб. за упаковку, яких знадобилося дві. І це тільки ліки для горла. Якщо хочете полоскати його чимось ще окрім солі, готуйте 110–120 руб. на «Фурацилін». Цікаво, що деякі ліки завозяться з підконтрольної території. Так, українською буде в Донецьку «Ринза», яку радять самі фармацевти на противагу російським аналогам. Українською виявилася й рентгенівська плівка, позаяк її ввезення з РФ буксувало ще півтора року тому. Отже, щоб повноцінно полікуватися від ГРЗ чи грипу, у вашій кишені має бути не менш як 2 тис. руб., із яких 500 руб. доведеться витратити лише на аналізи. Можна, звісно, і без них, якщо ризикнете не робити рентген чи махнете рукою на кров. Останнє зробив і я, але тільки тому, що здавати кров на 10-й день хвороби після курсу антибіотиків уже не бачив жодного сенсу.
Читайте також: Передноворічне
Коли прийшов у лікарню вже наступного разу, у коридорі розгорівся скандал: якась жінка з дитиною років восьми кричала, що, мовляв, навіщо їй така держава, коли немає ні лікарів, ні медикаментів. На це їй у реєстратурі спокійним голосом відповіли, що кричить вона на тих, хто якраз вийшов на роботу, незважаючи на копійчаний оклад. Хай там як, а люди, які пишуть, що в «ДНР» усе добре, або стикаються з «республіканською» дійсністю не глибше за ресторани, або приїхали до Донецька з «ЛНР». Там справді все ще гірше.