Армія – не вельми інтелектуальне середовище. Про це існує безліч жартів, у західних країнах також. Але разом з тим – це чудове місце для вивчення настроїв у різних верствах суспільства, адже в одному окопі запросто можуть опинитися доцент, тракторист і айтішник. Де б вони ще зустрілися? Так, при ретельному профвідборі перший мав би служити у штабі, другий – в танковій частині, а третій – в загоні аеророзвідки. Але військова кар’єра під час війни – це ще та лотерея.
В моєму київському колі спілкування було багато розмов про постправду, боротьбу з фейками, штучний інтелект, криптовалюту, постіндустріальну економіку, міграційну кризу, постколоніалізм та політику історичної пам’яті. Не знаю, як в інших частинах, а в «махрі» (механізованих бригадах) комплектація підрозділів нагадує «робітничо-селянську армію». Тут немає жодних підступів, це продиктовано демографією. Зрозуміло, що в такому колі згадані вище теми не є топовими. Так, я часом мовчки курю чи «втикаю в телефон», коли хлопці поруч говорять про плуги, сівалки, ремонт двигунів чи лісозаготівлю. Але часом слухають і мене. Коли бачу, що мої знання людям цікаві, – головне підібрати правильні слова і категорії, все ж таки, не перед студентами УКУ виступаю.
Читайте також: Деокупована Київщина в мистецтві: реалізація нереальності, знецінення дійсності
Я помітив цікаву тенденцію: хлопці (дівчат у моєму підрозділі практично немає) із сіл та маленьких містечок краще надаються до просвіти, ніж малоосвічені уродженці великих міст. У селян збереглася повага до вищої освіти, тому людина з дипломом столичного університету має в їхніх очах авторитет. Вони не надто справні користувачі гаджетів, тому у здобутті інформації надають перевагу ТБ або місцевій друкованій пресі. Взагалі селянська обережність і поміркованість грають на те, щоб вчитися й інформацію споживати обережно.
«Я оце читав в інтернеті, то мабуть фейк?», – часом питають мене побратими. Англійське слівце давно стало загальновживаним. Я проводжу фактчек і аргументую, правдива ця інформація чи ні. Мене слухають, це приємно. Хлопці з Києва, Кривого Рогу чи Одеси – геть інша історія. Вони безмежно занурені у телеграм і тікток, де мають налаштування на власний смак: комусь до вподоби «зрада», комусь ура-патріотизм, головне щоб інформація відповідала їхньому емоційному стану і світогляду. Саме від цієї публіки я чув найдикішу конспірологію, саме ця публіка впевнена, що «бабки вирішують усе» і наша війна – це теж про надприбутки. Перебити цю товщу словом майже неможливо. У такого співрозмовника поруч із гаджетом є ще залізобетонний аргумент – дядько чи тітка у Верховній Раді, господар фірми або сусід по дачі, який точно знає, що відбувається насправді. І слова вчорашнього професійного журналіста для них геть нічого не важать.
Читайте також: Міністерство креативу. Як Мінкульт не пройшов випробування на ефективність
Якось ще під час формування батальйону, коли ми всі знайомилися один з одним, я читав книжку Алена Безансона «Свята Русь». Один з побратимів, родом з невеличкого містечка на Житомирщині, недовірливо покосився на обкладинку і спитав мене: «Ну ти ж знаєш, що Русь – це ми? Москалі вкрали у нас цю назву». Далі у нас була не дуже тривала, але змістовна розмова про історію. Цей випадок для мене став аргументом на користь того, що багаторічна робота медіа, громадського сектору, політиків у боротьбі за історичну пам’ять не була марною, раз хлопець з Баранівки дещо та й знає у гуманітарній сфері.
Мої спостереження можна назвати дилетантством чи народницькими ілюзіями. Однак є й соціологія: за даними опитування КМІС, 71% українців позитивно ставляться до гетьмана Павла Скоропадського і лише 16% не знають, хто це такий. Впевнений, що 5-10-15 років тому кількість останніх була незрівнянно більшою.
З мене уся ця пиха спала ще до війни, коли я відвідав «Смарт-простір» у полтавському селищі Козельщина: там на місці занедбаної бібліотеки постав цілий хаб, де вирує культурне життя. Треба лише дати йому поштовх! А під час війни, спілкуючись з людьми з сільської місцевості, я вкотре переконався, що в них є попит на знання і бажання «прокачати свої скіли», а особливо, якщо йдеться про виховання дітей.
У наших інтелектуальних колах є чимало жартів про те, який «наш нарід» темний, легковірний, несучасний. Проблема таких снобістських оцінок полягає у тому, що київський журналіст чи активіст, потягуючи смузі у кав’ярні, говорить про узагальнений образ, що складається з уривчастих спогадів про бабусине село, фрагментів фраз, почутих на ринку чи в транспорті, і докорів, що «не ту владу обрали». З мене уся ця пиха спала ще до війни, коли я відвідав «Смарт-простір» у полтавському селищі Козельщина: там на місці занедбаної бібліотеки постав цілий хаб, де вирує культурне життя. Треба лише дати йому поштовх! А під час війни, спілкуючись з людьми з сільської місцевості, я вкотре переконався, що в них є попит на знання і бажання «прокачати свої скіли», а особливо, якщо йдеться про виховання дітей. Вони не говорять про газдування сина чи хазяйновитість дочки, – батьки хочуть бачити їх освіченими і успішними. «Моя дружина вирішила збирати домашню бібліотеку, купує потроху книжки, – сказав мені на днях роботяга-побратим, що виріс у селі під Житомиром, потім замріяно додав: – А ще хочемо побувати на виставі у київському театрі».
Нове Просвітництво, про яке писав свого часу Тиждень, має таки місце і дає свої плоди. Однак почивати на лаврах зарано. У мене, зокрема, немає бачення, як вирвати з лабетів псевдознань і конспірології людей, які живуть у великих містах, але зневажають культуру й освіту, хоча мають до неї піший доступ.