Хоча Віктора Януковича й «попросили підприємці» перенести підписання договору з Євросоюзом «хоча б на рік», український лідер все ж планує зустріч із Анґелою Меркель, яка, своєю чергою, обіцяє «і далі запрошувати Україну в ЄС». А втім, шанси на підписання Угоди про асоціацію мізерні. Засуджуючи, як і більшість західних лідерів, тиск Москви на Київ, та сама Меркель в інтерв’ю радіо Deutsche Welle визнала, що «структурні проблеми у відносинах із Росією подолати спробує, вочевидь, уже наступний уряд Німеччини». Тож Януковичц таки доведеться в той чи інший спосіб долучитися до втілення «путінської євразійської мрії» – стати ще одним українським лідером, який на собі зможе відчути реалізацію планів Владіміра Путіна щодо створення євразійської економічної та політичної зони. Чому через 22 роки після проголошення незалежності Україна так і не вийшла на власний шлях розвитку?
За крок до падіння
У 2010-му Віктор Янукович очолив державу, де середній клас – економічно незалежний та ефективний – становив вельми вузький прошарок суспільства, не мав політичного представництва і був неготовим до організованого відстоювання власних та національних інтересів. Брак дієвих інститутів громадянського суспільства не давав йому інструментів ефективного контролю, а тим більше впливу на політикум. У результаті дії влади та опозиції мали недостатньо спільного з довгостроковими інтересами країни та перспективами її розвитку.
В останні три з половиною роки негативні тенденції лише поглибилися. Унаслідок «консолідації влади» повністю зникла система стримувань і противаг, не кажучи вже про гальма в діях вузького кола осіб у політиці та економіці. Як і будь-які гальма волюнтаризму у політиці та економіці вузького кола осіб. Нехтування економічними законами, остаточна дискредитація судової та правоохоронної систем, наступ на малий і середній бізнес та підприємництво загалом, процвітання корупції та рейдерства – усе це було і до 2010-го, але з приходом Януковича набуло нового масштабу.
Перші рік-два влада відбивалася від критики наріканнями на «папєрєдніків». Однак, глибока девальвація гривні у 2008-му зняла на кілька років гостроту дефіциту торговельного балансу та валюти, підвищила конкурентоспроможність українських виробників. Усе це супроводжувалося напливом грошей від зовнішніх та внутрішніх кредиторів, які прагнули заробити на порівняно високих ставках державних запозичень для покриття дефіциту держбюджету. У результаті з початку 2010-го державний і гарантований державою борг зріс із 318 млрд до 550 млрд грн. Свою роль відігравало і посткризове поліпшення кон’юнктури на зовнішніх ринках.
Однак вплив цих та інших чинників був швидко вичерпаний, що й стало відчутно вже перед парламентськими виборами 2012-го, а особливо після них. Наростали проблеми з виконанням бюджетних зобов’язань, частішали блокування рахунків місцевих бюджетів та недофінансування незахищених статей бюджету. Збільшився податковий тиск на бізнес, посилився примус до кредитування уряду та держкомпаній державними і навіть приватними банками. Політична доцільність і масштабний підкуп виборців, зумовлений наближенням виборів, призвели до розширення практики стягування авансових платежів із бізнесу. Після перегонів ця практика триває. За інформацією джерел Тижня, Податкова наразі вимагає авансових платежів із податку на прибуток уже за січень – лютий 2014 року.
Тим часом кредит довіри західних інвесторів і кредиторів швидко вичерпався, коли вони усвідомили, що анонсовані 2010-го реформи ніхто проводити не збирається, економічні закони уряд та НБУ ігнорують, а натомість робиться ставка на брутальне застосування адміністративного ресурсу. Україна втратила можливості залучати кошти з-закордону не лише у вигляді прямих іноземних інвестицій (ПІІ), приріст яких останнім часом відбувався фактично цілковито за рахунок офшорів (див. «Інвестиційно неприваблива»), а й кредитів.
Здавалося б, уряд і НБУ могли б покривати дефіцит коштів шляхом прихованої в той чи інший спосіб емісії Нацбанку. Певною мірою це й відбувається. Однак в умовах, коли зберігається штучно завищений курс гривні, це призводило і досі призводить до стрімкого погіршення платіжного балансу. Відтак дедалі гострішим ставав дефіцит валюти, а ЗВР лише з квітня 2011 року зменшилися майже вдвічі (з $38,4 млрд до $20,6 млрд). Країна виявилася фактично неплатоспроможною.
Експорт не винен
Януковичу лишилися два шляхи виходу з такого становища: або радикальні реформи, або перекладання проблеми дефіциту фінансування на зовнішніх партнерів. І ситуація з геополітичним вибором між ЄС та Митним союзом створила, здавалося б, ідеальні умови для цього. «Винними» у проблемах були призначені Росія та Євросоюз. Перша – через торговельну війну з Україною, другий – через «руйнівні наслідки» Угоди про асоціацію, за яку українська влада наполегливо вимагає від європейців «компенсації за втрати російського ринку».
«Мільярд євро, які українським президентом і прем’єром були подані як фінансова допомога Євросоюзу за підписання документа, насправді не може розглядатись як компенсація за втрату російського ринку, – намагався розплутати непорозуміння довкола грошей колишній польський президент Александр Квасневський за день до початку Вільнюського саміту. – Пропонований ЄС у межах Угоди мільярд євро призначений для загальних проектів, а не для підтримки української економіки». Член наглядової місії Європарламенту в Україні підсумував: «Те, що сказав Янукович, є використання фальшивого аргументу». Проте розмови про гроші не вщухають.
Залежність України від експорту до Росії, а особливо вразливість до її тиску, як уже писав Тиждень, надто перебільшуються (див. Тиждень № 34/2013). Водночас аналіз динаміки вітчизняного експорту до РФ до та після початку торговельної війни з нею задля зриву Угоди про асоціацію свідчить, що експортні втрати України в останні місяці були значно меншими, ніж у минулі роки. Так, за даними Держстату, у III кварталі 2013-го порівняно з відповідним періодом 2012-го падіння українського експорту до Росії становило лише 11,6%, або $0,5 млрд (відповідно з $4,3 млрд до
$3,8 млрд). Натомість за перше півріччя 2013-го до відповідного періоду 2012-го – 13,5%. При цьому за III квартал 2013-го воно було удвічі меншим, аніж у III кварталі 2012-го до III кварталу 2011-го.
Значно гірша для України динаміка експорту до Росії у 2012 році показова тим, що його спад відбувався в умовах набрання чинності Угодою про ЗВТ СНД і ще до обмежувальних заходів російської митниці на кордоні. Водночас аналіз двосторонньої торгівлі України з північним сусідом за останні три роки свідчить, що зменшення обсягів вітчизняного експорту було пов’язане з трьома факторами. По-перше, з погіршенням економічної ситуації в самій РФ, а відповідно й зі скороченням місткості російського ринку (див. Тиждень № 37/2013). По-друге, з довгостроковою політикою витіснення українських виробників на користь російських, проведення заходів імпортозаміщення. Таку політику Москва здійснює давно і системно. Причому, як показує досвід відносин між РФ та партнерами по Митному союзу, жертвами її протекціонізму стають і Білорусь та Казахстан (див. Тиждень № 34/2013). По-третє, з політично вмотивованими обмеженням на імпорт низки товарів із України. Однак вони запроваджуються давно, щоб примусити Київ до повноцінного вступу до Митного союзу, а не відмови від Угоди про асоціацію з ЄС. Тож не варто чекати довготривалого поліпшення динаміки українського експорту до РФ без приєднання Києва до МС, сама лише відмова від асоціації з ЄС тут не допоможе.
Хто заплатить?
Для Януковича від початку важливо було лише те, хто компенсує провали його першого президентського терміну й дасть запас міцності та фінансовий імпульс для переобрання на другий.
У пошуках додаткових коштів українська влада називала суми втрат: €150-165 млрд. «Український уряд ніде й нічим не аргументував таких даних», – наголосив у інтерв’ю «Коммерсанту» посол Великої Британії Саймон Сміт. Він заявив, що «Європейський Союз – це не установа, яка покриває бюджетний дефіцит». Отже, коли стало зрозуміло, що грошей, на які так розраховувала українська, не буде інакше ніж під програму непопулярних, з електорального погляду, реформ, та ще й у переддень президентських виборів, асоціація втратила для Януковича сенс. Микола Азаров відверто заявив у Верховній Раді, що «останньою краплею (у тимчасовому зупиненні підготовки до Угоди. – Ред.) стала позиція МВФ, викладена в листі, отриманому урядом 20 листопада». Там, зокрема, йшлося про готовність Фонду до рефінансування попередніх боргів перед ним-таки на суму $4 млрд, а не про надання $15 млрд кредитів, на які розраховували в Києві.
Піймавши торік облизня від Путіна, який вимагав повної здачі країни способом вручення йому контролю над стратегічними активами та вступу до Митного союзу, Віктор Федорович, як виявилося, і далі не цурається «консультацій» із російським президентом, проте в секретному режимі. Зокрема, без особливої публічності тривають переговори про створення газотранспортного консорціуму, що активізувалися минулого тижня. Країна мітингує і вимагає Угоди з Європейським Союзом, а міністр енергетики Едуард Ставицький раптом зізнається журналістам, що в той-таки час відбуваються перемовини про створення двостороннього консорціуму з експлуатації українського газогону.
Європи не минути
Відмовляючись від Угоди про асоціацію з ЄС, Янукович, схоже, не дістав жодних гарантій від Москви. Російські чиновники на умовах анонімності уже почали дезавуювати наявність якихось домовленостей щодо зниження ціни на газ, ув’язувати можливість отримання додаткових кредитів виключно із вступом до Митного союзу.
Утім, риторика президента та його поїздка на саміт до Вільнюса свідчать, що мости з ЄС на Банківській палити не поспішають. Путін може й «кинути», а без зовнішньої підтримки режим Януковича довго не протягне. Навіть очікувана українською стороною нова ціна блакитного палива з Росії (на $150 за 1 тис. м³ нижча, ніж нинішня) до весни дасть змогу заощадити не більш як $1–1,5 млрд. Тим часом МВФ після зриву асоціації та відмови від виконання його вимог не дасть грошей навіть на рефінансування боргів перед ним самим.
Це головна, але не єдина причина, яка не дає змоги поставити хрест на можливості підписання Угоди про асоціацію за президентства Януковича. Ще однією вагомою причиною є європейський фактор у виборах 2015 року.
Хоч би які були підсумки саміту у Вільнюсі, Янукович більше не зможе приписати собі лаври євроінтегратора. Якщо Угоду таки буде підписано, це сприйматиметься як результат тиску суспільства, що вийшло на численні Євромайдани по всій країні і стотисячний у центрі столиці. Якщо ж її укладено таки не буде, вся відповідальність ляже лише на Януковича, який знищив можливість зближення з Європою на фінішній прямій. В умовах, коли і опозиція, і ЄС готові були до максимальних поступок для підписання Угоди.
Таким чином, Віктор Янукович повернув опозиції можливість монопольно експлуатувати карту євроінтеграції. Його відмова від неї, а тим більше спроби здати стратегічні об’єкти української економіки Росії в обмін на ті чи ті пом’якшення з боку останньої, стануть мобілізуючою ідеєю для суспільства. Тоді за опозиційного кандидата у президенти голосуватимуть (і що не менш важливо, захищатимуть результат на майданах) не як за конкретну, далеку від ідеалу особистість, а як за виразника європейського вибору.
А Янукович натомість ототожнюватиметься з утягуванням країни до Митного союзу або, в кращому разі, самоізоляцією в сірій зоні між Європейським та Євразійським союзами. Внаслідок зміни поколінь, про яку не раз писав Тиждень (див. № 50/2012, № 22/2013), частка прихильників європейського вектора в країні значно вища за другу, причому навіть більша, аніж це було 2004 року.
Однак європейцям, які, схоже, покладають надмірні сподівання на здатність українського суспільства вибрати у 2015 році президента, котрий приведе країну в Європу, варто уважніше придивитися до ситуації в Україні. Не можна недооцінювати специфічні проблеми авторитарної пострадянської країни, де волевиявлення громадян може бути не просто сфальсифікованим, а й більш витончено спотвореним завдяки застосуванню владою різноманітних технологій. Це тим простіше зробити, що, на відміну від 2004 року, в Україні нині відсутня єдина альтернатива режиму Януковичу. В умовах вирішальної сутички за владу, яка для цього президента значно важливіша, ніж ЄС чи Росія, ці проблеми розчахнутої опозиції зроблять її ще більш вразливою і менш ефективною.
Відмова від асоціації об’єктивно посилює ймовірність жорсткого сценарію виборів 2015 року й на перший погляд обмежує можливості ЄС впливати на ситуацію в Україні. Однак насправді Угода з Євросоюзом особливо не стримувала б чинного президента. Після всіх «компромісів», на які ЄС пішов у питанні неповного виконання початкових вимог для підписання Асоціації, він мав би підстави очікувати аналогічної поступливості і в питаннях зловживань на виборах. Тим більше що маючи імідж «євроінтегратора, з яким можна мати справу», Янукович знижував би для європейців інтерес до зміни влади в Україні.
Натомість відмова Януковича від асоціації відкриває перед ЄС додаткові стимули для активнішої гри на українському полі. У її основу мало б лягти усвідомлення того факту, що з нинішнім президентом не можна й не варто мати справу. Відтак зусилля мають бути спрямовані на активну підтримку альтернативи нинішній владі за трьома основними напрямами. По-перше, це робота з українською опозицією, якій потрібно допомогти самоорганізуватись і поновити курс на євроінтеграцію. По-друге, підтримка інститутів громадянського суспільства, що мали б чинити тиск як на владу, так і на опозицію, змушуючи діяти в інтересах демократизації та європейської інтеграції. По-третє, це робота з різними групами впливу у владі, зокрема з великим бізнесом, на який ЄС та США мають важелі впливу, щоб він виступив проти сценаріїв утримання влади Януковичем за будь-яку ціну. Це могло б поєднуватися з постійною загрозою суворих персональних санкцій проти Януковича та його найближчого оточення.