Торік банківську систему України охопила спровокована НБУ криза ліквідності. Ставки за кредитами овернайт на міжбанківському ринку перевищували 50%, а середня вартість депозитів у гривні – 25%. Наразі ставки знизились, але глибинні проблеми залишилися невирішеними, перейшовши з гострої фази у хронічну.
Хибний курс
На перший погляд, причиною минулорічної кризи були високі відсоткові ставки на міжбанку. Справді, через їх стрімке зростання та відсутність грошей у системі фінустанови висмоктували кошти з підприємств та населення, заманюючи високими депозитними ставками. Це призвело до примноження процентних витрат (див. «Банківський бізнес по-українськи»), які банкірам було важко оперативно компенсувати збільшенням доходів у відсотках. Тому відсоткова маржа, а разом із нею і прибутковість українських банків знизились. Це ще дужче ускладнило ситуацію і навіть призвело до перебоїв у роботі окремих фінустанов. Але відсутність грошей у банків та високі ставки, до яких вона призвела, не є першопричиною кризи. Вони наслідок дефіциту платіжного балансу, традиційного визначника банківських криз у країнах, що розвиваються. За роки незалежності цей фактор спричиняв високі ставки на міжбанківському ринку з десяток разів. Перед тим, як валюта покидає країну, її повинні купити на міжбанку за гроші (у гривні), які доти спокійно лежали на поточних рахунках підприємств в українських банках. Тож дефіцит платіжного балансу – це не лише витік валюти із країни на суму дефіциту, а й зникнення з активів фінансових установ відповідних сум у гривні. Чи варто говорити, що причиною дефіциту платіжного балансу є завищений курс національної валюти? Саме фіксація останнього разом з обмеженою підтримкою банків із боку НБУ й були причинами минулорічної кризи ліквідності.
На сьогодні ситуація нібито змінилася. За вісім місяців 2013-го платіжний баланс (не враховуючи зміни резервів та погашення кредитів від МВФ) було зведено із профіцитом $1,7 млрд (за 12 місяців 2012-го дефіцит становив $4,2 млрд). І хоча торік основна частина дефіциту припала на останні чотири місяці, та вже нині зрозуміло: влада намагається регулювати платіжний баланс у ручному режимі. Поки можна було, уряд позичав, стало неможливо – скоротили офіційний імпорт нафти й нафтопродуктів (які тепер, за оцінками експертів, завозять переважно контрабандою). До серпня НАК «Нафтогаз України» майже не закуповував російського газу, аби мінімізувати витрати валюти. Однак днями стало відомо, що за різко збільшені в серпні обсяги імпорту блакитного палива з РФ Київ досі не розрахувався перед Газпромом на суму майже $900 млн. Надалі влада може різко ускладнити імпорт товарів до України адміністративними методами, спровокувавши його тінізацію. Це частково поліпшить торговельний баланс на папері. Інша річ, що не знизить реального попиту на валюту, а відрахування до й без того проблемного бюджету-2013 (десятки мільярдів гривень, у який надходять від ПДВ з імпортних товарів) різко впадуть.
Але доки уряд учився регулювати платіжний баланс у ручному режимі, банки готувалися до нової хвилі кризи (див. «Банківський бізнес по-українськи»). Вони завбачливо підвищували відсотки за кредитами, щоб у разі чого економіка взяла на себе тягар дефіциту ліквідності. Тому процентні доходи виросли, але оскільки дефіциту ліквідності поки що немає, то перестороги виявилися марними, лише призвівши до підвищених витрат економічних контрагентів, які й без того перебувають у скрутному фінансовому становищі (див. Тиждень, № 36/2013).
Втеча європейців
Попри позірну стабільність у банківській сфері загалом, ситуація в окремих банках та їхніх групах видається складнішою. Триває переділ ринку: поки одні фінустанови якось зводять кінці з кінцями, інших виставляють на продаж, а деякі масово скуповують своїх конкурентів. Ці тенденції чітко простежуються в розрізі країн походження капіталу банків (див. «Переділ банківського ринку»).
За останні три-чотири роки з України вийшло близько десятка європейських банків, і процес триває. Банкіри стверджують, що покупців шукають для ще кількох українських «дочок» західних фінустанов, серед яких і найбільші банки цієї групи: Укрсоцбанк та Райффайзен Банк Аваль. За свідченнями одного банкіра, коли європейці входили на ринок перед кризою 2008–2009-го, вони не мали чіткої стратегії роботи в Україні. А просто гналися за високими прибутками, які можна було отримати на різниці між кредитними ставками тут і вартістю ресурсу в Європі. Але менеджмент західних банків так і не придумав, що робити з українськими «дочками» в умовах відновлення після кризи, адже вийти на нормальну прибутковість їм не вдається (якщо 2007 року рівень рентабельності в банківській системі становив 13%, то за дев’ять місяців 2013-го – 1,3%). Тож вони почали займати чергу на вихід із нашого ринку. А боргова криза в Європі (див. стор. 24) та особливості бізнесу по-українськи, тим паче за нинішньої влади, схоже, остаточно утвердили їх у такій думці.
У результаті за два з половиною роки, до середини 2013-го, активи банків із західним капіталом (I–III груп) в Україні зменшилися практично на третину – із 272 млрд грн до 187 млрд грн. Із виходом європейців вітчизняний банківський ринок зазнав значних втрат, хоча, можливо, і непомітних на перший погляд. Ідеться про втрату технологічності, рівня послуг, ліквідності, чесності та прозорості. Останній аспект добре ілюструє динаміка формування резервів під безнадійні активи (див. «Протилежні стандарти»). Одразу після кризи 2008–2009-го більшість «дочок» європейських фінустанов прозоро сформували резерви під неповернені кредити та інші «токсичні» активи. На кінець 2010-го вони створили резервів на 55 млрд грн – майже 20% активів. Сума солідна, але банки її задекларували та зазнали відповідних збитків. Щоправда, такий обсяг частково відображає українські реалії ведення бізнесу, які вже тоді здивували європейців. Так, наші олігархи, які до кризи переважно використовували власні банки для кредитування свого небанківського бізнесу, продали їх європейцям із цими позиками на балансі. Економічна криза 2008–2009-го стала для них формальним приводом для того, щоб відмовитися погашати кредити, видані колись самим собі. То був справжній «кидок» українськими банкірами західних, які до такого не звикли, але змушені були зафіксувати збитки. У результаті обсяг резервів «дочок» європейських банків по відношенню до активів у півтора раза перевищив аналогічний показник фінустанов з українським капіталом.
Але на цьому пригоди європейців в Україні не закінчилися. Сформовані резерви почали поволі списувати (обсяг зменшився удвічі за два з половиною роки), бо активи справді виявилися безнадійними. Принаймні західні банкіри були не в змозі зробити з ними бодай щось. Тож вирішили продати українським фінустановам свої кредитні портфелі з великими знижками.
Читайте також: Втеча з України. Європейські банки поступаються олігархам
А кредити, безнадійні для європейців, стали дуже навіть прибутковими в руках наших банкірів та колекторських компаній, які знають, як правильно вибивати борги – досвід 1990-х ще не забувся. Коли ж після зміни влади 2010 року з ринку стали банально витісняти «дочок» західних фінустанов, використовуючи, зокрема, адміністративні методи, вихід європейців із нього став питанням часу та ціни. Попри те що, продаючи своїх «доньок», західні банки залишали своїм наступникам установи з вичищеними балансами, оптимізованими витратами та високою ліквідністю (на середину 2013-го обсяг грошей та еквівалентів становив 16% активів – практично удвічі більше, ніж у державних банків; див. «Сумнівна ліквідність»). Європейці вжили всіх ринкових заходів, щоб відновити прибутковість, але виявилося, що в українських умовах цього замало, аби вижити.
Українські хижаки
Таким чином, якщо до кризи 2008–2009 років українці продавали європейцям банки з неякісними балансами, що були переобтяжені кредитами афільованим структурам, за ціною, яка становила п’ять-сім обсягів власного капіталу, то тепер вони відкуповують «дочки» західних фінустанов, із вичищеними балансами й нормальною ліквідністю за ціною здебільшого 0,2–0,6, але не більше одного капіталу. Вочевидь, досі європейський бізнес у таких масштабах в Україні ще не ошукували. Ці поглинання разом зі сприянням «своїм» банкірам із боку НБУ дали змогу фінустановам з українським капіталом суттєво наростити присутність на ринку фінпослуг. Активи українських приватних банків від кінця 2010-го до середини 2013-го виросли на 2/3, до 529 млрд грн, а державних банків – на 36%, до 217 млрд грн (див. «Переділ банківського ринку»).
Коли будь-який ринок утрачає темпи зростання, на ньому загострюється конкуренція. В умовах ринкової економіки виграє той, хто забезпечує вищу продуктивність. В Україні все навпаки. «Дочки» європейських фінустанов, які зменшили витрати й мають вичищені баланси, високу ліквідність і передові технології в роботі, програють конкурентну боротьбу банкам із вітчизняним капіталом і слабкими показниками. Зокрема, у приватних банків із капіталом українського походження низький рівень резервів під безнадійні активи – мінімальний, коли порівнювати з рештою груп. Поясненням могло б бути те, що вони вміють краще працювати із заборгованістю. Вибивати борги – так. Але не більше. Упродовж 2011–2012 років обсяг резервів зростав, тобто вони не були сформовані цілком заздалегідь, і лише кількарічна відсутність платежів за кредитами зробила їх безнадійними в очах українських банкірів. Це означає, що рівень резервів насправді неадекватно низький, а тому в умовах затяжної рецесії, яку спостерігаємо сьогодні, проблеми в таких банків можуть лише наростати. Вони, на перший погляд, з’являтимуться нізвідки, хоча, по суті, будуть новоявленим баластом попередньої кризи, масштаби якого нікому не відомі.
Окрім того, українські банки мають низьку ліквідність, тобто малий обсяг грошових коштів та еквівалентів на активних рахунках (див. «Сумнівна ліквідність»). Це не можуть приховати 37 млрд грн у державних банках наприкінці 2012-го та 74 млрд грн у приватних на середину 2013-го. Перший показник спричинений зростанням ліквідності державного Ощадбанку на 5,1 млрд грн, із яких 4,9 млрд грн – кредити, видані комерційним банкам під заставу ОВДП (зворотне РЕПО), для погашення минулорічної кризи ліквідності; також Укрексімбанку (ще одного державного) – на 9,1 млрд грн через прихід грошей за проданий врожай, розміщених за кордоном (рахунки в Укрексімбанку юридичних осіб, які працюють у сільському господарстві та харчовій промисловості, виросли за рік від 1,3 12,9 млрд грн до 12,9 млрд грн). Природно, що обидва фактори вже не діють, тому ліквідність цих держбанків повернулася до попередніх рівнів. А загальна ліквідність приватних фактично забезпечена за рахунок лише двох із них. Одна із цих фінустанов – ПриватБанк, що за півтора року наростив ліквідність майже на 11 млрд грн, до 32,3 млрд. Із них 7 млрд розміщено на кореспондентських рахунках Центробанків Латвії, Росії та Грузії (він активно розвиває свою мережу в згаданих країнах), ще 15 млрд грн – на рахунках інших банків-нерезидентів. Друга – Дельта Банк, який за цей час збільшив ліквідність, половина якої також розміщена за кордоном, до 10,3 млрд грн. Він, окрім іншого, використовує ліквідність для купівлі менших фінустанов та збільшення частки на українському ринку.
Якщо не враховувати вкладу двох щойно названих гравців відповідного ринку, то в середньому ліквідність українських банків дуже низька. Кількість грошей та еквівалентів у пропорції до активів у фінустановах із капіталом українського походження становить 11%, у державних – 8%. Це в півтора й два рази нижчий рівень ліквідності, аніж у банків із західним капіталом. Для державних це не має значення, адже вони працюють під прикриттям НБУ. Та для приватних – дуже велика загроза, особливо з урахуванням недоформованих резервів. Не дивно, що серед українських фігурантів груп І–ІІ, окрім ПриватБанку й Дельта Банку, немає таких, які мали б вищий рівень ліквідності, ніж у європейців. Такі банки слід шукати в четвертому-шостому десятках рейтингу за обсягами активів, але вони не роблять погоди в системі. І проблема не в тому, що «дочки» європейських фінустанов разом із ПриватБанком та Дельта Банком приготувалися до скрутних часів. Вони працюють відповідно до ризиків, тому їхня надійність під меншим сумнівом, ніж платоспроможність багатьох банків із приватним українським капіталом.
Подих нової кризи?
Не дивно, що в умовах затяжної рецесії та вкрай несприятливої макроекономічної ситуації ризики, притаманні діяльності українських приватних банків, починають реалізовуватися. Зокрема, останнім часом почастішали випадки перебоїв із поверненням депозитів, щоправда, наразі це стосується здебільшого малих фінустанов (див. стор. 16). Торік деякі банки також не повертали депозити, але то було на тлі гострого дефіциту ліквідності в системі. Зараз нібито все добре, ліквідність нормальна, а ось кількість скарг вкладників на проблеми з депозитами не менша, якщо не більша. У чому причина?
Підірвати стабільність банківської системи може реалізація принаймні одного з трьох внутрішніх факторів (якщо від’ємне сальдо платіжного балансу вважати зовнішнім). По-перше, має бути критична маса проблемних фінустанов, які беруть кредити на міжбанківському ринку і, не повертаючи їх, інфікують решту банків, провокуючи «ефект доміно». По-друге, паніка серед вкладників, які масово намагаються повернути гроші з депозитів. По-третє, різке падіння економіки, яке робить частину позичальників неплатоспроможними, а видані їм кредити безнадійними.
Нинішня влада, на жаль, не адекватно, а «творчо» реагує на кожен із цих викликів. У випадку першого відсікає проблемні банки з ринку. У коло банкірів просочується інформація, часто не без участі НБУ, що певна фінустанова є проблемною. Унаслідок цього фінансово здорові банки закривають ліміти на кредитування такої установи, а система загалом зберігає ліквідність. Проте «токсичний» банк залишається в підвішеному стані: де-факто він банкрут, але ні регулятор, ні Фонд гарантування вкладів фізичних осіб цього ніби не помічають, а ось де-юре працює, хоча не повертає депозитів. Понад те, і далі залучає депозити від непоінформованих громадян та підприємств під відсотки, значно вищі за середньоринкові.
Другий виклик нівелюється цілеспрямованим замовчуванням його виявів, щоб не допустити паніки. Натомість має місце пропаганда, що банківській системі нічого не загрожує і що потрібно класти гроші на депозит, доки відсотки високі. Така масова інформаційна кампанія дає змогу уникати тривожних настроїв, але ж при цьому ніяк не заспокоює ошуканих вкладників невеликих фінустанов, яким навіть через суд не вдається забрати свої кошти і яких стає дедалі більше. Та навіть якби паніка й сталася б, НБУ може ввести заборону на зняття депозитів.
А ось третій виклик – бомба сповільненої дії – наразі залишаться поза увагою уряду. Рецесія, яка триває в Україні, не є різкою, тому цей фактор нібито не має достатнього впливу. Повільний перебіг економічного спаду дає банкам змогу приховувати безнадійні активи та уникати формування під них резервів. Але «сміття» на їхніх балансах накопичується. Та інакше й не може бути, адже криза загнала значну частину підприємств у збитки, тому їм просто нічим погашати кредити. Крім того, влада постійно вимиває обігові кошти компаній, намагаючись за допомогою посилення податкового тиску залатати дірки в бюджеті, та вилучає гривню з реального та фінансового секторів у боротьбі за стабільний валютний курс. Кредити окремим підприємствам постійно пролонгують у надії на те, що вони хоча б відсотки платитимуть. Але що станеться, коли і на відсоткові платежі в них не лишиться грошей?
Власне, падіння економіки – першопричина того, що низка маленьких банків на сьогодні виявилися неплатоспроможними. І немає значення, кому вони належать, – за останні рік-два чимало фінустанов, зокрема проблемних, були за безцінь придбані людьми, наближеними до влади, а то і її представниками. Тут питання в запасі міцності: дрібні банки мають маленький запас, великі – потенційно великий. Що довше триватиме рецесія, стимульована неефективною політикою влади, то більшій кількості банків забракне запасу міцності, щоб залишитися на плаву. Тож нинішні труднощі деяких фінустанов можуть бути сигнальними маячками значно більших проблем, а початок системної банківської кризи, не виключено, виявиться лише питанням часу.