«Хто, як не я, захищатиме моїх рідних». Пам’яті Романа Джерелейка і Олександра Бардалима

Суспільство
13 Серпня 2019, 15:06

Українські військові все більше стискають кільце навколо лігва російських терористів. Крок за кроком відвойовується наша земля. Але  це, коштує нам чималих втрат.

 

Саме під Донецьком, 19 липня 2019 року російський снайпер вбив двох бійців  24-ої бригади – Романа Джерелайка та Олексадра Бардалима (позивний Бармалєй).

 

«Близько 17.15 вечора, я почула по рації  доповідь з сусідньої  позиції  що в них – поранений. Поки там намагалися розібратися, я по рації крикнула, що вибігаю туди. Разом зі мною побіг Монах. На місці,  ми уже зустрілися з Сашком Бармалєм і командиром роти  Романом Грозою. Біля позиції лежав поранений Роман Джерелейко. Візуально оцінила поранення і почувши, що в нього тільки зовнішня рана, почала перев’язувати. Коли завернула бинт за спину, руками відчула великий отвір в області лівої лопатки. Перевернула Романа на спину і побачила, що кістка лопатки стирчить із рани.

 

Джерелейко Роман

 

Отвір в спині був доволі великий, десь діаметром 10 сантиметрів. На той момент Роман уже був без свідомості. Довелося його відтягнути ближче до стіни розбитого будинку.  Поранених ще дихнув  разів п’ять і замовк.  В нього не було пульсу, серцебиття. Було прийнято термінове рішення – евакуювати Джерелейка.  Монах, Мамонт, Макс і я,  почали виносити тіло Романа з позицій. В той момент до мене підбіг Бармалєйка (Сашко Бардалим), взяв ноші і сказав, щоб я взяла свою аптечку і доганяла. Я послухала Олександра і вже на ходу прив’язуючи  аптечку до себе, почула, як по нас стріляють.

 

Читайте також: Андрій Бутенко (Легат). Історія одного добровольця

 

Почала кричати Боцману, який знаходився в окопі, щоб прикрив мене вогнем. Мені потрібно було догнати наших хлопців. В той момент, я почула, що кричить Гроза. Зразу подумалось, що вони мене втратили. Але пробігши метрів 5, побачила ротного, який вів вогонь по снайперу. А ще через кілька метрів – пораненого Бармалєйчика.  Хлопці ж понесли Романа до місця евакуації. Наблизившись до Сашка, я жахнулася. Він лежав дуже дивно, з рукою вивернутою на бік.

 

Сашка Бармалєй

 

В той момент прийшла здогадка, що вона заломлена не від падіння. Кулі свистіли над моєю головою. Москалі немовби косили траву кругом. Прийняла рішення відтягнути Сашка за ноги подалі від епіцентру стрільби. Коли тягнула його, молила Бога, щоб Бармалєйка був живий. І самій хотілося жити, адже в дома чекають син і три дочки. Довелося в такому стані проповзти метрів 15, слід від крові був яскравим тому підтвердженням. Сашко був без свідомості. Я почала розрізати на ньому одяг і побачила, як при відкриті очі Бармалєя почали рухатися. Побачивши це – почала говорити з ним. Він не реагував, просто відвів очі в бік. Серце хлопця перестало битися,  зникпульс. Так тривало півтори хвилини, а здавалося, що пройшла вічність.

 

В цей час підбіг ротний, який прикривав нас і запитав чим допомогти. Він зривав залишки оддягу, а я показала йому рану під лівою пахвою.  Там все було настільки розірване, що моя рука з тампонами входила під грудну клітину Сашка. Плечовий суглоб був перебитий повністю.  Тому рука була така вивернута і висіла на рукаві. Сашко був мертвий.

 

Гроза, ротний і командир хлопців

 

В цей момент, знову російський агресор почав лупити в наш бік, кулі свистіли надто близько і ми з Грозою змушені були відійти. Потім з сусідніх позицій прибігли хлопці з ношами. Монах повернувся з місця евакуації Романа Джерелейка. Ми почекали, поки наша арта почне працювати і прикриє нас. Після того, уже евакуювали тіло Сашка..» – пригадує цей злощасний випадок, медик 2 роти 3 мотопіхотного батальйону,  з позивним Монашка.

 

Медсестра роти із Сашею

 

Взагалі  цей день не віщував ніякої біди. Все відбувалося за розкладом. Частина бійців облаштовувала окопи, бліндажі, хтось відпочивав.. Бійці на постах пильно вдивлялися у гущу зелених насаджень. Там будь де могли заховатися російські снайпери чи розвідувальні групи. З боку териконів, які закривали собою Красногорівку – час від часу лунала хаотична стрільба. Взагалі на фронті – це одна  із найнебезпечніших ділянок. Російські окупанти відчувають приближення українських захисників і просто звіріють. Вони обстрілюють наших бійців з усіх видів важкої зброї. При тому, працюють з точок, де живе мирне населення. Сподіваються, що ЗСУ відкриє вогонь у відповідь.

 

Близько 17 години вечора, на одному з постів мала відбутися ротація. Сонце уже сідало, скоро мала настати вечірня прохолода. Роман розвернувся обличчям до будинку і в той момент пролунав постріл.  Російський снайпер поцілив в праву частину грудей. Куля вийшла через ліву лопатку. Шансів на життя у нього не було…

 

Читайте також: Бій за Жолобок: як це було

 

Роман був хлопцем-живчиком. Таких на фронті чимало. Вони активні, хоч і не рвуться в лідери, працюють, воюють. Піхотинець української армії, який  робить величезну роботу. Роман перебував в точці, де до російських позицій – кілька сотень метрів. Тому вони окопувалися, будували бліндажі, адже розуміли – це єдиний спосіб залишитися живим. Джерелейку не пощастило. Він міг жити, але став жертвою війни. Яких уже тисячі..

 

Сашко був іншою людиною. Скромний, тихий і напористий. Всі, хто приходив до нього в гості, були нагодовані, напоєні чаєм, кавою. Він відповідав за зброю в роті, був старшим на позиції. При тому – не боявся чорнової роботи. Міг запросто дати відпочити своїм бійцям, при тому – сам працював. До нього прислухалися, його любили і поважали.

 

Зранку Сашко проводив звичайні робочі заняття. Одне дістати, іншому підписати, третьому привезти, четвертому допомогти.. Коли поранили Романа, він перебував поряд з ротним. Вони обговорювали деякі питання, як по рації передали про «300». Гроза і Бармалєйка, кинулися в низ, щоб надати допомогу хлопцеві. Це було останнє, що зробив в своєму житті Сашко. Пішов рятувати побратима.

 

Опинившись біля місця поранення  Романа, він підбіг до групи людей, яка уже несла його. Замінив біля нош ротного медика Монашку. І через кілька метрів, отримав російську кулю.

 

«Сашку залишалося служити менше місяця – пригадує командир хлопця і його друг Роман Якимів (Гроза). – Він хотів побачити дружину, дитину. Сумував за ними, проте вперто виконував покладені на нього завдання. Про Сашка можна говорити багато і тільки хороше. Він – Герой. Загинути, рятуючи побратима – це вищий здобуток. Я довго пам’ятатиму його кров на своїх руках, очі. Аж не віриться, що все так. Справді не віриться. Наша бригада зайняла величезну територію. Ми підійшли в притул до пригорода Донецька. І в цьому теж величезна заслуга Сашка Бардалима. Його досвід, терпіння і розуміння – запорука наших вдалих кроків. Я мріяв, що моя рота вийде без втрат на ротацію. Ця мрія -не здійснилася».

 

Бармалєй з дружиною і сином

 

Дружина Олександра, Людмила, теж не може повірити у цю втрату. Вона дивиться на фото чоловіка, де він тримає сина і просто плаче. Вони з Сашком познайомилися у 2001 році, коли навчалися в одному ліцеї, у місті Корсунь-Шевченківський. Олександр за словами його дружини, був дуже романтичним хлопцем. Захищав її від неприятелів, дарував подарунки, квіти. Людмила жила в гуртожитку і консьєржка часто не пропускала Сашка до своєї коханої. То ж він умудрявся лазити по балконам до неї, а це – 4 поверх. Олександр захоплювався мотоциклами. Він приїжджав  до своєї дівчини, катав її всюди. Вони були просто щасливі. Навіть їхні друзі заздрили таким стосункам. Після закінчення ліцею, Людмила влаштувалася на роботу, в той час, коли Саша, ще закінчував навчання. Вона крадькома їздила до Сашка. Вони уже не могли одне без одного. Не розлучило їх  і те, що він два роки служив в армії. У 2007 році – вони одружилися. Сашко мріяв про сина і дочку. Його мрія здійснилася у 2012 році, коли народився син Денис.  Сашко зразу огорнув його своєю любов’ю.  Робив з ним перші кроки, навчав їздити на велосипеді.

 

Читайте також: Зеленопілля. Спогад офіцера

 

Коли розпочалася війна, Олександра спочатку призвали, а вже пізніше, він воював за контрактои. Він говорив: «Хто, як не я, захищатиме моїх рідних». Спочатку Сашко воював у Луганській області, пізніше в Донецькій. Оскільки відпустки у нього були не частими, Людмила з сином відвідували його у місцях постійної дислокації. Особливо Дениско любив їздити до тата. Коли тільки чув, що мама збирається на фронт, першим збирав свої речі. Олександр ніколи не розповідав дружині про бої. Він лишень говорив, що все буде добре. Коли вдавалося приїхати до дому, весь вільний час, Сашко присвячував синові. А малий відповідав взаємністю. Навіть в дитячому садочку, Денис говорив, що його тато на війні. Він теж мріє стати військовим, як батько.Останній раз Людмила з сином,  приїжджала до Олександра взимку цього року. Коли він знаходився у Львівській області. Більше вони уже не бачилися. Він мріяв повернутися до дому і хоч тиждень провести з сім’єю.  На самоті, без мобільних телефонів. Щоб він, дружина і любимий нащадок. Менше місяця йому залишалося, щоб бажання здійснилося..

 

Дениско так і не зрозумів, що сталося з татом. Він говорить, що треба піти в поліцію, написати заяву, щоб того, хто вбив його батька – покарали. Інакше, він виросте і сам покарає вбивцю. Маленька дитинка говорить, що тепер його татко має бути ангелом. Йому мають дати крила, щоб він їх оберігав.

 

Таких, як Денис – тисячі. Вони втратили своїх батьків, синів, братів, дідусів. Чи пробачать ці діти колись смерть своїх рідних?  Проте нам треба все зробити, щоб їхня загибель не була марною. І справа, за яку боролися ці хлопці, жила.