Суспільство

  ▪   Михайло Ухман

Андрій Бутенко (Легат). Історія одного добровольця

Хлопець із Донецька вбив більш як 20 російських окупантів, проте загинув у нерівному бою

11 червня 2016 року під вечір на шахті Бутівка (Путилівська), що біля Авдіївки, зібралися бійці з ДУК «Правий сектор». Вони мали здійснити розвідвихід у бік тимчасово окупованого московськими найманцями селища Спартак. До цієї операції всі готувалися як належить. Частина бійців перебувала на позиції «Маска», що за 150 м від шахти. Решта приїхала туди вже 11 червня.

 

Тривоги не відчувалося. Всі жили звичним життям. Одні телефонували дружинам, інші курили й пили чай. Хтось перебував у самій шахті. Серед бійців був мешканець Мар’їнського району Донеччини Андрій Бутенко (Легат). До самого виходу лишалося ще кілька годин. Він вирішив сходити зі своїм побратимом Ігорем Жолудем до бійців 128-ї бригади ЗСУ, які перебували неподалік шахти. Там служив приятель Андрія.

 

Вони ще постояли біля групи хлопців, яка по рації намагалася зв’язатися з бійцем Демоном, що перебував на позиції «Зеніт» і мав прикривати їх. І рушили далі. Проте почався обстріл. Стали прилітати міни, снаряди. Всі, хто був надворі, забігли всередину. Перекриття будівлі не витримало й розсипалося. Все полетіло всередину. Осколки й бетонні перекриття стали падати на хлопців.

 

Читайте також: Бій за Жолобок: як це було

 

«Коли ми забігли всередину, я почув, як хтось крикнув: «А будівля витримає удари артилерії?». Далі в очах потемніло від болю, осколків і здійнятої снарядами пилюки, — розповідає про події Ігор Жолудь, який був тоді на шахті й став свідком загибелі Андрія. — Коли ми опритомніли, почали шукати інших своїх побратимів і затягувати в яму, яка була там у шахті, щоб заховатися від ворожого вогню. Першим нам попався Легат. Він лежав і не рухався. Затягли з побратимами його в яму й почали надавати першу допомогу. Зупиняти кров, приводити серце Андрія в дію, оскільки воно вже не билося. Але він уже був мертвий. Грудна клітка нагадувала місиво, була вся перебита. Ми підняли його й почали виходити з шахти. У всіх була паніка. На вулиці вже стояла БМП ЗСУ, й один із бійців під позивним Ленін почав вивозити наших хлопців».

 

Шлях на війну

 

 

Початок війни, як і саме життя Андрія, було незвичним. У 7-му класі, після відвідин острову Хортиця, він почав вивчати історію, багато читав, що дало йому змогу визначити  свій життєвий напрямок.

 

Андрій народився в Донецьку. Проте його батьки не змогли знайти там роботи й переїхали в село Новомихайлівка, що неподалік Донецька. Закінчивши школу, він заявив батькам: «Усе, закінчилася ваша влада». І почав самостійно влаштовувати своє життя.

 

Коли призвали в армію, він єдиний зі своїх друзів пішов служити. Андрій вважав, що там його зможуть чогось навчити. Проте розчарування не забарилося. В армії панували бюрократія, радянський стиль виховання.

 

Після служби пішов на роботу в міліцію. Думав, що вони стоять на сторожі законності. Проте коли дізнався, як командування Мар’їнського райвідділу вимагає від підлеглих «робити» план по затриманих, зрозумів, що й тут не має нічого хорошого.

 

Читайте також: Зеленопілля. Спогад офіцера

 

Тому переїхав до Донецька, де влаштувався на роботу охоронцем. Це був початок 2014 року. Разом із друзями, які були свідомими й не зрадили свою державу, Андрій виходив на мітинги проти захоплення міста росіянами. Йому часто доводилося вступати в силовий контакт із тими, хто перейшов на бік ворога.

 

У той час в Андрієвому селі більшість людей підтримували сепаратистський референдум.  Місцеві керівники — колишні регіонали — агітували за нього. Зрозумівши, що ситуація критична, Андрій виїхав до Дніпра.

 

Перебуваючи на одній із баз, де тренувалися бійці ДУК і батальйону «Донбас», він познайомився з мешканцем Донецька Павлом (позивний Аскольд). Відтоді їхні долі дуже часто перетиналися.

 

 

«Після Дніпра вони переїхали до Києва. Андрій дуже хотів потрапити на передову, але йому не вдавалося. І від цієї безвиході він вирішив повернутися до Донецька, щоб розпочати там партизанську війну. Він мені телефонував і пояснював, що таке партизанська боротьба в його розумінні. Захопити якесь приміщення, забарикадуватись і вже звідти відстрілювати сепаратистів і росіян, — пригадує розмови з Андрієм його друг Павло. — Проте, коли приїхав туди, зрозумів, що втілити в життя план не вдасться».

 

Андрій навіть вирішив записатися в місцеве «ополчення», щоб роздобути автомат. Проте там не схотіли давати йому зброю й сказали, щоб він ішов на барикади. Андрій послав сепаратистських координаторів подалі й подався геть.

 

11 серпня 2014 року він відсвяткував свій день народження, а вже 12-го числа повертався в зону бойових дій, щоб стати в лави батальйону «Айдар», що в той час був на Луганському напрямку. І там уже перебував його побратим Павло.

 

У полоні

 

Андрій попрямував через Донецьк, думав, що залишиться непоміченим. Проте військові берці й форма австрійського зразка, які були на ньому, привернули увагу ФСБ. І його взяли в полон. Десь у підвалі стали допитувати. Він спершу казав, що їде в Луганську область, щоб вступити до місцевого «ополчення». Але колишні менти, які перейшли на бік ворога, через годину катувань змусили його у всьому зізнатися. Щасливі «органи безпеки» сепаратистів, які розкололи «небезпечного терориста», що навіть жодного разу не стріляв, вирішили вбити його. Але перед тим Андрія викликав до себе на розмову один осетин, який працював у ФСБ.

 

«Коли ми з Ендрю зустрілися після полону, — тоді в Андрія був такий позивний, — він розповів мені всі подробиці, — згадує про той період Павло. — Осетин запитав у нього, у скільки гривень той оцінює своє життя, і сказав, що коли не буде грошей, то його розстріляють. Андрій по життю був невиправним весельчаком, часом навіть диваком. Саме ця дивакуватість і врятувала йому життя. Він відповів осетинові, що його життя коштує дві гривні, але вони зараз у камері в’язниці».

 

Читайте також: Брати «Граду». Гвардійці реактивного дивізіону 93 ОМБр

 

Окупант став кричати, називати Ендрю дебілом і сказав, що пора його розстріляти. Андрій попросив у них два білих аркуші, мовляв, хоче написати матері листа. Зробив два паперових голуби й повісив на вікно своєї камери. Коли окупанти прийшли до нього й запитали, що це таке, Ендрю сказав: «Це птахи, і вони вільні, а я ні». Росіяни подумали, що він з’їхав із глузду, і вирішили його не розстрілювати.

 

Андрій відсидів довгий час у полоні, потім його обміняли як бійця батальйону Донбас.

 

Друг Павук, колишній боєць батальйону «Донбас», теж розповідає деякі епізоди про життя Андрія в полоні. Його дуже били. Окупанти вважали, що він із «Правого сектору». Адже знайшли в його рюкзаку синьо-жовті й червоно-чорні стрічки. Хлопець запам’ятав, що найбільше його тримали в готельному комплексі «Ліверпуль». Вночі приводили людей до нього в кімнату, місцевих мешканців. Їм казали, що це «справжній правосєк». Завжди закінчувалося побиттям. Знесилений, наш боєць уже був готовий на все. Тим більше що тоді до нього приходили російські журналісти, які намагалися записати «правдиве» зізнання у своїх гріхах. Проте зробити матеріал їм зазвичай не вдавалося. Адже закатований Андрій не був схожий на людину, яка добровільно розповідає про якісь свої помилки.

 

Але в рідному селі за Андрія хвилювалася мама. І події 12 серпня важко відбилися в її серці. Вона раділа, що він побув трохи вдома, відсвяткував свій день народження, і дуже засмутилася, дізнавшись, що він знову кудись їде.

 

Напевне, материнська душа щось відчувала. Вона намагалася додзвонитися йому, проте ніхто не брав трубки. Наступного дня Андрій зателефонував, сказав, що вже в Дніпрі, й знову вимкнув. Мати кожні три години набирала його, проте ніхто вже не відповідав. Вона зрозуміла, що трапилось якесь лихо. Перед тим, як іти з дому, Андрій сказав їй: «Якщо тобі хтось телефонуватиме й щось запитуватиме, скажи, що не знаєш мене». Він не хотів накликати на матір і батька біду, тому просив, щоб вони відмовилися від нього в разі чогось. Більш як місяць від нього не було звісток, мати плакала, хвилювалася, не знала, що робити. Потім зателефонувала її сестра, тітка Андрія з Маріуполя, і сказала, що племінник у полоні. Російське телебачення, як завжди, все красиво розписало й показало, що спецслужби «республіки» в результаті величезної спецоперації  захопили в полон небезпечного терориста. Вийшовши з полону, Андрій зателефонував матері й сказав, що їде до друзів, аби продовжити боротьбу проти московських окупантів.

 

У лавах добровольців

 

У той час у нього вже була домовленість із Павлом. І він вирушив до Щастя. Після прибуття на базу «Айдару» Ендрю офіційно оформили, видали йому новенький РПК. І він розпочав свою війну. Уже перебуваючи там, отримав новий позивний — Легат. Ендрю його називали тільки ті, хто знав від самого початку. Андрій тоді показав себе як неперевершений боєць. Стріляв з АГС-17, СПГ, зі свого улюбленого РПК. Захопився тактичною медициною й намагався не пропускати жодних курсів, які давали б йому можливість підвищити кваліфікацію.

 

 

«Пригадую кінець 2014 року й усміхаюся. З одного боку, панувала загальна божевільня, а з другого — був Легат. На Новий рік він ходив у шапці Святого Миколая. У казармі — в шапці з головою ведмедя. Це у всіх викликало сміх. Командування батальйону дивилося на Андрія й нічого не могло з ним вдіяти. Тому часом просто дивилося крізь пальці на його витівки. Адже не можна карати того, хто бере участь у бойових виходах, не втікає від служби та боїв. Вивчає зброю, — розповідає Павло. — Його лишень одне нервувало, як і всіх донецьких, котрі не зрадили Україну: чому, ми не наступаємо?»

 

Після важких боїв літа 2014 року батальйон втратив більш як 100 воїнів загиблими й 300 пораненими. Ця перебудова важкувато давалася бійцям, які прийшли на війну визволяти свою землю, а не ставати частиною армії.

 

Читайте також: Битва за Савур-Могилу. Хроніка подій

 

Частина хлопців, яким Аскольд підходив як командир, серед них і Легат, вимагали від командування модернізації техніки, зброї, щоб можна було вести активні бойові дії. Натомість отримали дві старенькі БМП-1 із підгорілими двигунами, ЗІЛ-131, якому було 27 років. Проте не було обіцяних нових БРДМ, приладів нічного бачення тощо. Легат під час цих боїв почувався як риба у воді. Завжди спокійний, холоднокровний. Чітко працював по московських окупантах. Коли наставало нетривале затишшя, ремонтував техніку, зброю, виконував просто фантастичний обсяг роботи.

 

Після 2015 року Легат був трохи скований. Йому хотілося йти вперед, нищити ворогів, проте такої можливості ніхто не давав. Тому він вирішив ходити в тил ворога. Брав запаси їжі й проникав на територію московських окупантів на 6 км вглиб. Там два-три дні блукав, знищував ворожу піхоту, фотографував пусті російські окопи й повертався до своїх. З Андрієм ходили хлопці, яких він заражав своїм оптимізмом та сміливістю. Часом операції були дуже вдалими. Улюблена зброя Легата — це його РПК. Стріляти він умів фантастично.  

 

«За час таких виходів Легат вбив більш як 20 московських окупантів. Проте ніколи не пишався цим. Ставився до своєї роботи як досвідчений мисливець, котрий не рахує вбитих кабанів, вовків, лисів. Він умів добре замаскуватися. Щоб не здаватися в полон, носив у своїй аптечці дві тротилові шашки, чим дивував і жахав усіх, хто його не знав. Якось до нас приїхали поляки. Побачили Легата й питають: «У вас є аптечка, там усе зібрано для допомоги?». Будучи майстром провокацій, Андрій сказав: «Так, у мене все є». Підійшов до гостей і відкрив аптечку, яка здалеку впадала в очі, оскільки на ній був намальований червоний хрест. Ті дивилися й не могли зрозуміти, для чого це йому. На що Легат відповів, що вже був у полоні й більше туди не потрапить. У приватних розмовах просив мене, якщо його поранять у ногу, роздроблять кістку, добити його. Не хотів бути інвалідом усе життя, — згадує подробиці з життя Легата Аскольд.

 

Наприкінці літа 2015-го батальйон перекинули з містечка Щастя в Черкаське. Почався загальний хаос. Андрієві ця ситуація не подобалась, і він із деякими бійцями вирішив перейти в 128-му бригаду ЗСУ. Обіцяли створити окремий взвод. Хлопці хотіли бомбити російські склади, місця дислокації російських військ. Проте в цій бригаді його обманули всі. Взвод не створили, а хлопці, які пішли з ним із «Айдару», подалися в 24-ту бригаду ЗСУ. І Андрій на якийсь час повернувся додому. А вже звідти пішов у ДУК «Правий сектор». У добровольчий батальйон він потрапив у квітні 2016-го. 

 

Пам’ять

 

«В останній вечір свого життя, 11 червня 2016 року, ми з ним поговорили. Він пообіцяв, що скоро приїде, будемо разом дивитися футбол. Тоді розпочинався чемпіонат Європи. Андрій готував нам сюрприз, хоча подробиці нам не повідомляв. Сказав, що зараз у нього немає можливості розмовляти, проте пізніше ми можемо йому телефонувати. Я йому: «Ти що, прощаєшся зі мною?». «Та ні, просто кажу», — відповів Андрій. А вийшло так, що прощався. Це була сьома вечора, а через кілька годин його не стало. Що це за сюрприз, я зрозумів, коли його дівчина після похоронів принесла нам онука. Зараз Максимко живе майже весь час у нас, ми його виховуємо, і Катя до нас приходить. Дитинку стараємося навчити говорити українською — з принципу. Його тато загинув від росіян, борючись за українську державу. Не можна, щоб Максимко розмовляв мовою ворогів, які вбили його батька й ще десятки тисяч українських синів і дочок. Це покоління має рости українським. Нас і людей ще старших важко перевчати на українську.

 

 

Адже росіяни тут десятиліттями втовкмачували в голови, що російська мова — це мова Донбасу. Люди звикли до цієї брехні. Проте молодь має розмовляти українською. Єдине, що бентежить, то це недовіра до нас деяких бійців «Айдару», волонтерів. Після смерті Андрія вони в інтернеті почали писати, що він жив самотнім життям, із батьками не спілкувався, а тепер, мовляв, ми збираємо гроші від людей і використовуємо смерть сина у своїх цілях. Не є секретом, що ми живемо неподалік Донецька. І на цих територіях багато прихильників московських окупантів. Були такі випадки, що українським патріотам кидали гранати у вікна. Андрій знав про це, тому оберігав нас від зовнішнього світу. Навіть коли народилася дитина, він сказав своїй дівчині Катерині: «Я вас люблю, ви мені дорогі, але дай дитині своє прізвище і по батькові. Ніхто не має знати, що це мій син. Закінчиться війна — змінимо все». Тому хочу сказати тим дівчатам з «Айдару», які говорять, що ми сина не признавали, що Андрій просто оберігав нас і свою молоду сім’ю, — розповідає батько Андрія.

 

Читайте також: Подвиг здійснено. Герої названі. Про родини забули

 

«У травні 2016-го Андрій проїжджав повз свою домівку. Зустріч була короткою. Він поговорив із батьком і зі мною та й поїхав собі. Тоді ми бачили його востаннє. 11 червня від нього надійшло повідомлення, щоб я йому передзвонила. Ми поговорили. Він сказав, що в них усе добре. І вимкнув телефон. Це була остання розмова із сином. А вже 12 червня зателефонував командир підрозділу Кулібін і повідомив, що моя дитина загинула. Я після цього згадувала наші розмови з Андрієм. Коли говорила йому, що смерть приходить раз і вже нічого не виправиш. Він казав, щоб я не дивилася телевізора, що все буде добре з ним. Я вже починала вірити, що Бог оберігає Андрія. Адже за два роки війни він не мав жодного поранення. Проте з подіями на шахті Бутівка (Путилівська) надія і все, що жило в мені, померло разом із сином, — ділиться своїми спогадами мати Легата Ірина Тимофіївна. — Хоча треба подякувати Господу за нашого онука Максимка. Андрій нам нічого не казав про нього. Він знав, що ми тоді не пустили б його на фронт. Хлопчику вже було п’ять місяців, як його тато загинув. Андрій мав прийти з війни і розписатися зі своєю дівчиною Катериною. Тепер цього не буде ніколи. Минуло більш як два роки відтоді, як росіяни вбили мого сина. Проте біль досі стискає моє серце. Він боровся за Україну, а частина країни не цінує цього. Навіть у нашому селі деякі люди вважали його ворогом. На похоронах Андрія одна з місцевих мешканок сказала: «Он убивал наших близких, вот за ето ему такое». Вона не мені в очі говорила це, проте люди пізніше все розповіли. Ця жінка живе в Україні, отримує від України все, а люди вважають її чужою. Андрій жив, боровся і загинув, щоб Україна була для всіх єдиною. Коли сина не стало, я не хотіла жити на цьому світі. Були різні погані думки, проте поява Максимка, мого онука, все змінила. Навколо нього тепер крутиться мій світ».

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.